Выбрать главу

— Алло?.. Так-так, доброго ранку, місіс Кетц.

Місіс Кларенс Кетц, дружина фермера, що жив край шосе, заторохтіла в трубку:

— Ой, я ж казала твоєму татові, щоб тебе не будили. Вона ж, кажу, певне, стомилася після вчорашньої вистави. Ти була чудова, рибонько, з отими білими стрічками в косах! А отоді, коли ти подумала, що Том Сойєр загинув, у тебе в очах блищали справжні сльози. То було не гірше, ніж показують по телебаченню... Але тато сказав, що тобі однаково час вставати, та воно й справді — вже дев’ята скоро. То ось що я хотіла, рибонько... Моя мала Джоліна страх як хоче спекти пирога з вишнями, а ти ж у нас перша майстриня з печива, то я й подумала, чи не привести її оце до вас — може б, ти їй показала?

За інших обставин Ненсі залюбки приготувала б із Джоліною навіть і цілий обід — вона вважала за свій обов’язок допомагати молодшим дівчатам у куховарстві, шитті та музичних заняттях, а нерідко й ставала повірницею їхніх сердечних таємниць. Як вона знаходила на все те час, як встигала фактично «тягти на собі той великий дім», незмінно бути однією з перших учениць у школі, старостою класу, діяльною учасницею клубу й Спілки молодих методистів, а крім того, захоплюватись верховою їздою, музикою (піаніно, кларнет) і щороку здобувати перші призи на окружному ярмарку (печиво, домашнє консервування, вишивки, аранжування квітів) — одне слово, як могла шістнадцятирічна дівчина нести на своїх плечах такий великий тягар, і все це без показного героїзму, а скоріше з природним та невимушеним усміхом,— цією загадкою сушила собі голову ціла місцева громада, та, зрештою, всі погоджувались на тому, що «дівчинка має характер» і що «це в неї од старого». Справді, найсильнішу рису своєї вдачі, що становила підвалину всіх її успіхів, Ненсі успадкувала від батька: то була бездоганна пунктуальність і організованість. Жодна хвилина не пропадала в неї марно, вона знала точно, що робитиме об тій чи тій годині і скільки це забере часу. І само тому розгубилася, почувши прохання місіс Кетц,— увесь той день був у неї вщерть заповнений справами. Вона вже пообіцяла іншій сусідській дівчинці, Роксі Лі Сміт, порепетирувати з нею соло на тромбоні, з яким Роксі Лі збиралася виступити в шкільному концерті, до того ж мала виконати три складних доручення матері й поїхати з батьком до Гарден-Сіті на збори клубу. А ще ж треба було готувати полуденок, а потім братися до весільної сукні для Біверлі, що її Ненсі сама покроїла і вже начала шити. Отже, на Джолінин пиріг з вишнями не було й хвилини вільної. Якщо, звісно, не пожертвувати чимось іншим.

— Місіс Кетц! Почекайте хвилинку біля телефону, гаразд?

Ненсі подалася через дім до батькового кабінету. Кабінет мав окремий хід знадвору — для сторонніх відвідувачів, а од вітальні його відокремлювали розсувні двері. Іноді містер Клаттер ділив його з Джералдом Ван-Флітом — молодиком, що допомагав йому порядкувати на фермі,— та загалом це була його резиденція, і, засідаючи в тому чепурному святилищі, обшитому горіховими панелями, серед барометрів, метеорологічних карт, з біноклем напохваті, він скидався на капітана в рубці, що веде свою «Долину» крізь небезпеки, які часом ставить перед ним примхлива погода.

— Не турбуйся,— сказав він, легко розв’язавши проблему, що постала перед Ненсі.— Не поїдеш сьогодні до клубу. Я візьму замість тебе Кеньйона.

І Ненсі тут-таки, знявши трубку з телефону в кабінеті, сказала місіс Кетц, що чекає на них із Джоліною. Та коли вона поклала трубку, обличчя її спохмурніло.

— Дивна річ,— мовила вона, розглядаючись по кімнаті: батько допомагав Кеньйонові обчислити якусь довгу колонку цифр, а за столом біля вікна сидів містер Ван-Фліт.— Мені весь час здається, що тут пахне тютюновим димом.

— Чи не від тебе? — запитав Кеньйон.

— Ні, блазню, від тебе.

Це враз угамувало Кеньйона, бо він таки часом покурював, і Ненсі про це знала; а втім, вона й сама була не безгрішна.

Містер Клаттер ляснув у долоні.

— Годі. Це робочий кабінет.

Піднявшись нагору, Ненсі перебралась у вицвілі джинси та зелений светр і надягла на руку золотий годинник, що посідав третє місце серед її коштовностей. Друге належало Жевжикові, Ті улюбленому кошеняті, а на першому, переважуючи Давіть Жевжика, був масивний чоловічий перстень з печаткою — подарунок Боббі на запоруку їхньої дружби, якого вона носила (коли взагалі носила: досить було найменшої незлагоди, як він зникав) на великому пальці, бо навіть і з допомогою липкої стрічки його було неможливо припасувати до іншого пальця. Ненсі була гожа дівчина, струнка й по-хлоп’ячому жвава. Дуже красило її коротко підстрижене лискуче каштанове волосся (щоранку й щовечора вона по сто разів проводила по ньому щіткою) та свіже, немов щойно вимите з милом, обличчя, з якого й дотепер не сходили сліди літнього сонечка — ледь помітні веснянки та ніжна засмага. І все ж найбільшої привабливості надавали їй очі — широко розставлені, глибокі й водночас прозорі, наче темне пиво проти світла,— що з першого погляду вабили до неї людей, одразу ж виказуючи її щиру та безмежно добру, хоча й розважливу вдачу.

— Ненсі! — гукнув Кеньйон.— Сьюзен на проводі.

Сьюзен Кідвелл була її найближча подруга. Ненсі знову побігла до кухонного телефону.

— Ану кажи,— звеліла Сьюзен, що завжди починала в такий спосіб телефонні розмови.— Для початку — з якої це речі ти фліртувала з Джеррі Ротом?..

Як і Боббі, Джеррі Рот був гордістю шкільної баскетбольної команди.

— Це вчора ввечері? Та боже мій, зовсім я з ним не фліртувала. Ти маєш на увазі те, що він тримав мене за руку? Просто під час вистави він прийшов за куліси. А я так хвилювалася... Отож він і взяв мене за руку. Щоб підбадьорити.

— Дуже мило. А далі?

— А далі ми з Боббі їздили дивитися фільм з привидами. І там він тримав мене за руку.

— Страшно було? Це я не про Боббі, а про фільм.

— Боббі каже — дурниці. Він тільки посміювався. А я — ти ж мене знаєш... Щоразу мало зі стільця не падала.

— Що ти жуєш?

— Нічого.

— Я знаю — свої нігті,— сказала Сьюзен.

Вона не помилилася. Хоч як Ненсі старалась, проте не могла позбутися звички гризти нігті, і щоразу, як її щось непокоїло, обкушувала їх до живого м’яса.

— Ану кажи,— звеліла Сьюзен.— Щось сталося?

— Ні.

— Ненсі! C’est тої[24].— Сьюзен вивчала французьку мову.

— Ну гаразд... Це стосується тата. Останні три тижні у нього препоганий настрій. Просто жахливий. Принаймні наскільки я можу судити. Вчора ввечері, коли я вернулася додому, він знов завів розмову про оте.

«Оте» не потребувало уточнень — цю тему подруги вже давно обговорили досконально і дійшли цілковитої згоди. Підсумовуючи проблему з погляду Ненсі, Сьюзен якось сказала:

— Тепер ти закохана в Боббі, і він тобі потрібен. Та в душі й сам Боббі розуміє, що майбутнього у вас немає. Ось постривай, поїдемо до Манхеттена, то все видасться зовсім інакшим.

Університет штату Канзас міститься в Манхеттені, і дівчата мали намір вступити на факультет історії мистецтва й оселитися разом на квартирі.

— Усе зміниться, хочеш ти того чи ні. А поки ти живеш у Голкомбі й щодня бачишся з Боббі, ти не можеш нічого змінити, та й нема в цьому потреби. Адже ви з Боббі такі щасливі... То хоч буде потім про що згадати. Аби лиш тобі дали спокій. Невже ти не можеш переконати батька?

Ні, Ненсі не могла.

— Розумієш,— пояснювала вона Сьюзен,— тільки-но я починаю щось казати, він дивиться на мене так, наче я не люблю його. Або люблю менше. І мені враз язик застряє в горлі — адже я його дочка й не хочу йому суперечити.

На це Сьюзен не мала чого сказати: йшлося-бо про незнані їй почуття. Вона жила тільки з матір’ю, учителькою музики в Голкомбській школі, і майже не пам’ятала свого батька. Багато років тому, ще як вони жили в своїй рідній Каліфорнії, містер Кідвелл одного дня пішов з дому й не повернувся.

вернуться

24

Це ж я (франц.).