Выбрать главу

— Чи не випити нам? обізвався Дік.

Перрі ніколи не зважав на те, що він п’є, бо взагалі не дуже тягнувся до чарки. Зате Дік був щодо цього перебірливий і в барах звичайно замовляв «Цвіт помаранчі».

Перрі витяг із шухлядки обіч керма півлітрову пляшку готового коктейлю з горілки та апельсинового соку. Вони по черзі прикладалися до пляшки, передаючи її один одному. Надворі посутеніло, одначе Дік, весь час підтримуючи швидкість шістдесят миль на годину, не вмикав фар. А втім, дорога була пряма, місцевість рівна, мов поверхня озера, та й машини траплялися рідко. Вони вже були десь «ген там» чи принаймні під’їжджали.

— Хай йому чорт! — мовив Перрі, похмуро дивлячись на неозору пласку околицю, що лежала під холодним, ледь зеленкуватим небом безлюдною пусткою, серед якої лиш де-не-де мріли поодинокі вогники віддалених ферм. Він ненавидів її так само, як і рівнини Техасу, як пустелі Невади; та й будь-яка простора незалюднена площина пригнічувала його, викликала хворобливий острах. Його серцю були любі портові міста — велелюдні, гомінкі, зі скупченням суден у гавані, просякнуті духом стічних вод,— такі, як Йокогама, де він, бувши рядовим американської армії, провів ціле літо під час корейської війни.— Хай йому чорт! А мені ще наказували ніколи більше не потикатися до Канзасу! Щоб ноги моєї тут більше не було. Так, неначе з раю виганяли. А ти поглянь навколо. Помилуйся.

Дік віддав йому наполовину спорожнену пляшку.

— Сховай,— мовив він.— Може, знадобиться потім.

— Ти пригадуєш, Діку, наші балачки про власне суденце? То я оце подумав: у Мексіці ми змогли б його купити. Щось недороге, але міцне. І податися на ньому до Японії. Просто через Тихий океан. Нічого страшного — його вже скільки людей перепливало. Серйозно, Діку, тобі треба побачити Японію. Які там чудові люди — добрі, лагідні, наче квіти. По-справжньому дбайливі, а не тому, що в тебе грубий гаман. А жінки... Ти ж ніколи в житті не знав справжньої жінки...

— Чому ні, знав,— заперечив Дік, що й досі казав, ніби кохає свою першу дружину, хоч вона й знову вийшла заміж.

— А оті їхні купальні... Одна зветься «Затока мрій». Ти лягаєш собі, і прегарні, аж запаморочливі дівчата шарують тебе всього з голови до ніг.

— Ти вже казав про це,— буркнув Дік.

— То й що? Хіба мені не можна сказати ще раз?

— Потім. Поговоримо про це потім. Зараз у мене в голові й так достобіса клопоту.

Дік увімкнув радіоприймач. Перрі тут-таки його вимкнув. Не зважаючи на Дікові протести, він почав бренькати на гітарі.

Цвіли троянди, сад в росу убрався, Гуляв я в тім саду на самоті, І голос ніжний там мені вчувався...

Над небокраєм сходив повний місяць.

У понеділок, даючи попереднє свідчення, що його потім мали перевірити з допомогою «детектора брехні», Боббі Рапп розповів про свої останні відвідини дому Клаттерів:

«Стояв повний місяць, і я подумав, що, коли Ненсі захоче, ми могли б десь поїхати... До озера Мак-Кінні чи в кіно до Гарден-Сіті. Та коли я подзвонив їй — це було хвилин за десять до сьомої,— вона сказала, що піде спитається в батька. А тоді вернулась і каже: „Ні, він не дозволяє, бо ми вчора дуже пізно приїхали. А чому б тобі не прийти до нас дивитися телевізор?“ Я часто ходив до Клаттерів на телевізор. Адже, крім Ненсі, я ні з ким із дівчат ніколи не зустрічався. А її знав усе життя, ми й у школі від першого класу разом училися. І відколи я її пам’ятаю, вона завжди була славна, товариська... ну, одне слово, якась особлива, ще змалку. Цебто, я хочу сказати, що з нею всім завжди було хороше. Перший раз я запросив її погуляти у восьмому класі. Чи не кожен з наших хлопців домагався бути її кавалером на вечірці по закінченні навчального року, і я навіть здивувався, що вона обрала мене, й дуже з того пишався. Нам було тоді по тринадцять років. Батько дозволив мені взяти його машину, і я повіз її на ту вечірку. І що далі ми зустрічалися, то дужче вона мені подобалась, і вона, і вся їхня родина — іншої такої родини в околиці нема, я принаймні не знаю. Можливо, містер Клаттер де в чому бував надто суворий — щодо релігії там чи всякого такого,— але він ніколи не поводився так, наче тільки він один у світі правий.

Ми живемо за три милі на захід від садиби Клаттерів. Раніш я завжди ходив до них пішки — туди й назад. Але, щоліта працюючи, назбирав грошей і торік купив собі власну машину, „форд“ зразка 1955 року. Отож і позавчора я приїхав туди машиною, десь невдовзі по сьомій. Ні на дорозі, ні на під’їзній алеї я нікого не бачив, і коло будинку теж. Тільки старий Тедді загавкав на мене. На першому поверсі світилося — у вітальні та кабінеті містера Клаттера. Нагорі вікна були темні, і я подумав, що місіс Клаттер, мабуть, уже спить, якщо вона вдома. А взагалі я ніколи не знав, удома вона чи ні, та й не питав про це. Але згодом я упевнився, що подумав таки правильно, бо коли Кеньйон схотів повправлятися на ріжку — він грав на ньому в шкільному оркестрі,— Пенсі не дозволила, бо він, мовляв, збудив би місіс Клаттер...

Так от, коли я приїхав, вони вже повечеряли, Ненсі прибрала зі столу й поскладала посуд у мийницю, і всі троє — вона, Кеньйон і містер Клаттер — були у вітальні. Ми сиділи як звичайно — Ненсі і я на канапі, а містер Клаттер — у своїй м’якій гойдалці. Телевізор він майже не дивився, а більше читав „Маленького пірата“ — то була Кеньйонова книжка. Один раз він вийшов до кухні й приніс звідти два яблука. Одне він запропонував мені, але я відмовився, і він сам з’їв обидва. У нього були дуже білі зуби — це від яблук, казав він. Ну, а Ненсі... Ненсі була в шкарпетках, капцях, синіх джинсах і, здається, в зеленому светрі. На руці вона мала золотий годинник з браслеткою, яку я подарував їй у січні на день народження — їй тоді минуло шістнадцять. З одного боку на браслетці стояло її ім’я, з другого — моє. На пальці в неї був тоненький срібний перстенець — вона купила його минулого літа, коли їздила з Кідвеллами до Колорадо. То був не мій, не наш перстень. Вона-бо тижнів зо два тому розсердилась на мене й сказала, що тимчасово знімає наш перстень. Коли дівчина таке робить, це означає, що тобі дано іспитовий термін. Траплялися, звісно, й між нами незгоди — у всіх вони бувають, коли зустрічаєшся з дівчиною. А цього разу сталося так: я пішов на весілля до одного знайомого і там випив пляшку пива, а Ненсі про це дізналася. Хтось натуркав їй, ніби я упився. Ну, от вона й затялась і цілий тиждень навіть не віталася до мене. Але останніми днями між нами все залагодилось, і я думаю, що вона от-от знову наділа б наш перстень.

Значить, так... Перша передача була „Людина і стихія“, по одинадцятому каналу. Щось про дослідників Арктики. Потім ми подивилися ковбойський фільм, а після нього шпигунський детектив — „П’ять пальців“. О пів на десяту почалася нова серія про Майка Геммера, тоді останні вісті. Але Кеньйонові нічого не подобалося — головним чином тому, що ми не давали йому перемикати програми. Він тільки те й робив, що все гудив, і Ненсі весь час угамовувала його. Вони завжди сперечалися, але насправді дуже любили одне одного — дужче, ніж то здебільшого буває між братами й сестрами. Гадаю, це ще й тому, що їм так часто доводилось лишатися дома вдвох, коли місіс Клаттер була в лікарні, а містер Клаттер їздив до Вашінгтона або ще кудись. Я знаю, що Ненсі дуже любила Кеньйона, але, мабуть, ні вона, ні хто інший не розуміли його до кінця. Він завжди був наче десь далеко. Ніхто ніколи не знав, про що він думає, навіть коли він дивився просто на вас, бо очі в нього трохи косили. Дехто казав, що він дуже обдарований, і, мабуть, так воно й було. Справді-бо, книжок він прочитав без ліку. Але того вечора, як я вже казав, йому не сиділося на місці. Він не хотів дивитися телевізор, тоді надумався грати на ріжку, а коли Ненсі не дозволила, містер Клаттер — я оце згадав — запропонував йому піти грати до підвальної кімнати, де його ніхто не почує. Але він і на те не погодився.

Один раз задзвонив телефон. Чи, може, двічі?.. Ні, не пригадаю. Але один раз дзвонив напевне, і містер Клаттер пішов до свого кабінету зняти трубку. Двері були прочинені, і я почув, як він сказав „Ван“, отож догадався, що він розмовляє зі своїм помічником, містером Ван-Флітом. Ще я почув, він казав, що в нього боліла голова, але тепер уже ніби полегшало. „Ну, до понеділка“,— сказав він наостанку. Коли він повернувся до вітальні... так, серія про Майка Геммера вже скінчилась. П’ять хвилин були останні вісті, тоді почали читати прогноз погоди. Коли передавали прогноз, містер Клаттер завжди підводив голову. Він тільки цього й чекав щоразу. Так само, як я — спортивних новин, що починаються після того. О пів на одинадцяту спортивна передача закінчилась, і я зібрався їхати додому. Ненсі провела мене до машини. Ми ще трохи поговорили й умовились у неділю ввечері поїхати в кіно — мав іти фільм „Сині джинси“, якого дуже чекали всі дівчата. Потім вона побігла в дім, а я поїхав собі. Світив ясний місяць, і було видно як удень. Ніч випала холодна й вітряна: по дорозі мені раз у раз траплялися клубки перекотиполя. Але нічого більше я не бачив. І оце тільки тепер, як подумаю, то мені здається, що хтось там, мабуть, таки ховався. Можливо, десь поміж дерев. Вичікував, доки я поїду».