Подорожні зупинилися біля ресторанчика в Грейт-Бенді з наміром пообідати. Перрі, шкодуючи свої останні п’ятнадцять доларів, ладен був задовольнитися пивом та сандвічем, але Дік сказав ні, треба «напакуватись як слід», а на витрати начхати — він сам за все заплатить. Отож вони замовили два біфштекси з печеною картоплею, смажену рибу з цибулею, тушковану свинину з бобами, додатковий гарнір з макаронів та мамалиги, салат, рогалики з корицею, яблучний пиріг, морозиво і каву. А щоб гідно завершити трапезу, зайшли до аптеки й узяли кожен по добірній сигарі. Там-таки вони купили два широких рулончики клейкого пластиру.
Коли чорний «шевроле» знову виїхав на шосе й помчав уперед рівниною, що непомітно для ока підвищувалась, переходячи в широкі підгірні лани з холоднуватим сухим повітрям, Перрі заплющив очі й, розморений ситим обідом, поринув у півдрімоту, з якої його вивів лише голос радіодиктора, що читав нічний випуск останніх вістей. Перрі спустив віконце й підставив обличчя під холодний струмінь вітру. Дік сказав, що вони уже в окрузі Фінні — кордон лишився за десять миль позаду. Машина мчала на граничній швидкості. Обабіч шосе, вихоплювані з темряви світлом фар, мелькали рекламні щити: «Не забудьте побачити білих ведмедів!», «Компанія „Бертіс моторз“», «Найбільший у світі безкоштовний плавальний басейн», «Мотель „Пшеничні лани“,— і нарешті, коли попереду вже видно стало вуличні ліхтарі: „Привіт подорожнім! Ласкаво просимо до Гарден-Сіті. Вас чекає гостинний прийом“.
Вони їхали північною околицею міста. О цій пізній порі вулиці були безлюдні, все скрізь позачинено, окрім яскраво освітлених бензозаправних станцій уздовж дороги. Дік зупинив машину біля однієї з них. Тут-таки з’явився хлопець-черговий і спитав:
— Заправимось?
Дік кивнув головою. Перрі виліз із машини, зайшов до приміщення станції і замкнувся в чоловічій вбиральні. У нього боліли коліна,— це траплялося часто,— боліли так, наче ота давня лиха пригода сталася п’ять хвилин тому. Він витрусив із пляшечки три таблетки аспірину, повільно розжував їх (йому так смакувало) і запив водою з крана. Тоді сів на унітаз, випростав ноги й почав терти коліна, що майже втратили здатність згинатися. Дік казав, що їхати вже зовсім недалеко — „якихось сім миль“. Перрі розстебнув кишеню штормівки й витяг звідти паперовий пакет з гумовими рукавичками, купленими по дорозі. Вони були тоненькі, лискучі й липкі. Коли він став натягати їх на руки, одна рукавичка розірвалася — майже непомітно, просто репнула між пальцями, але це видалось йому поганою прикметою.
Ручка дверей смикнулася, брязнула. Дік запитав!
— Хочеш цукерок? У них тут є автомат.
— Ні.
— З тобою все гаразд?
— Авжеж.
— То не сиди там цілу ніч.
Дік вкинув в автомат десятицентовик, потяг на себе важіль і вийняв з лотка пакетик льодяників. Хрумтячи ними, він подався назад до машини й знічев’я став дивитись, як хлопчина-заправник зчищає з вітрового скла канзаську пилюку та рештки розчавлених комах. Заправник, якого звали Джеймс Спор, почував себе неспокійно. Дікові очі й похмурий вигляд, а також незрозуміла затримка Перрі у вбиральні мимоволі насторожили його. (Другого дня він сказав господареві: „Тут у нас вночі спинялися якісь двоє підозрілих“,— але ні тоді, ні в наступні дні йому й на думку не спало, що ті двоє причетні до голкомбської трагедії).
Дік сказав:
— Не дуже у вас людно.
— Еге ж,— озвався Джеймс Спор,— Оце за дві години тільки ви й зупинилися. Звідки їдете?
— Із Канзас-Сіті.
— До нас на полювання?
— Ні, далі. До Арізони. Дістали там роботу на будівництві. А ти не знаєш, скільки миль звідси до Тукумкарі в Нью-Мексіко?
— Ні, не знаю. З вас три долари шість центів.— Він узяв у Діка гроші, відлічив решту й сказав: — Вибачайте, сер. Я маю роботу. Треба поставити бампер на ваговоз.
Дік чекав, жуючи льодяники й раз по раз нетерпляче сигналячи. Невже він помилився в Перрі? Невже той — подумати лишень! — раптом почав „пускати бульки“? Рік тому, коли вони тільки-но познайомились, він визнав Перрі „правильним хлопцем“, хоча й трохи себелюбним, надміру „сентиментальним“ і „мрійником“. Перрі сподобався йому, але особливих надій Дік на нього не покладав, аж поки одного дня Перрі не розповів йому, як колись у Лас-Вегасі вбив чорношкірого — просто так, „із цікавості“, забив на смерть велосипедним ланцюгом. Ця історія одразу піднесла „крихітку Перрі“ в Дікових очах, і він став приділяти товаришеві по камері більше уваги, ніж доти, як і Віллі Джей, поступово відкриваючи в ньому все нові незвичайні та цінні якості. Серед в’язнів у Ленсінгу були і вбивці чи принаймні люди, що видавали себе за вбивць, були й такі, що нахвалялися, ніби ладні вчинити убивство, але Дік дійшов висновку, що Перрі являє собою рідкісний взірець „природженого вбивці“ — людини, цілком здорової психічно, але зовсім позбавленої сумління і здатної холоднокровно заподіяти смерть кому завгодно й без будь-яких на те причин. А такий талант, як вважав Дік, можна було прибрати до рук з чималою користю для себе. Отож він почав упадати коло Перрі, підлещуватися до нього — приміром, удавати, ніби вірить отим вигадкам про сховані скарби й поділяє його прагнення до далеких мандрів, хоч насправді до всього того йому було байдуже і він хотів „спокійного життя“ — власне діло, домівка, верховий кінь, нова машина й „ціла ватага блондиночок“. Одначе він старанно приховував це від Перрі — принаймні доти, доки Перрі з отим своїм талантом допоможе йому справдити ці честолюбні мрії. А може, він, Дік, схибив, пошився в дурні? Коли так, коли виявиться, що Перрі — „звичайнісінький нікчема“, тоді кінець „прогулянці“, ні до чого плекані місяцями плани, і лишається тільки вертати назад ні з чим. Ні, цього допустити не можна!..
Дік знову зайшов до станції. Двері чоловічої вбиральні усе ще були на засувці. Він торохнув по них кулаком.
— Хай тобі чорт, Перрі!
— Зараз іду.
— Що сталося? Тобі недобре?
Перрі вхопився за край рукомийника і насилу звівся на рівні. Ноги його тремтіли, від болю в колінах він увесь аж спітнів. Він утер обличчя паперовою серветкою, тоді відчинив двері й сказав:
— Усе гаразд. Їдьмо.
Кімната Ненсі була найменша в будинку і найвиразніше говорила про свою власницю — така собі дівоча оселя, світла й веселенька, мов платтячко балерини. Стіни, стеля і всі речі, крім хіба одежної шафи й письмового столу, тішили зір рожевою, голубою та білою барвами. На рожево-білому ліжку з голубими подушками найперше впадав в око великий біло-рожевий плюшевий ведмедик — приз, що його здобув Боббі в тирі на окружному ярмарку. Над туалетним столиком з білою облямівкою висіла пофарбована в рожевий колір коркова пластина, до якої були пришпилені пучечок засохлих гарденій, старі листівки з вітаннями, кулінарні рецепти, повирізувані з журналів, та аматорські фотографії немовляти-племінника, Сьюзен Кідвелл, Боббі Раппа — Боббі був сфотографований у різних виглядах: з бейсбольною биткою, з м’ячем на баскетбольному майданчику, за кермом трактора, у плавках по коліна у воді в озері Мак-Кінні (заходити далі він ніколи не наважувався, бо не вмів плавати). На деяких фотографіях Ненсі й Боббі були зняті разом. Із цих їй найбільше подобався знімок, де вони сиділи вдвох серед блискіток світла, що пробивалося крізь листя дерев,— то було на якомусь пікнику,— і дивились одне на одного хоча й без усміху, але з видимою радістю й замилуванням. Були там і фотографії коней, і покійних, але не забутих кошенят, як-от „бідолашного Пупсика“, що сконав не так давно за дуже загадкових обставин (вона мала підозру, що його отруєно).