„Ні,— сказав він, а тоді зовсім уже розгублепо спитав: Де ж це, в біса, міг подітися Герб?“
І тут-таки ми почули чиюсь ходу. Звуки йшли від підвальних сходів.
„Хто там?“ — гукнув шериф таким тоном, наче от-от збирався стріляти.
„Це я — Вендл“,— почули ми у відповідь.
Виявилося, що то Вендл Майєр, шерифів помічник. Мабуть, він зайшов до будинку й, не побачивши нас, вирішив оглянути підвал.
Шериф мовив до нього жалісним голосом:
„Вендле, я не знаю, що й думати. Там нагорі два трупи“.
„Он як,— озвався Вендл.— Ну, то в підвалі ще один“. І ми пішли за ним до підвалу. Чи, мабуть, краще сказати — до кімнати для ігор. Там було видно — вікна пропускали цілком досить світла. Кеньйон лежав на канапі в кутку. Рот його був заліплений пластиром, руки й ноги зв’язані, як і в матері, тим самим хитромудрим способом: шнур тягся від зап’ястків до щиколоток і був прикручений до бильця канапи. Не знаю чому, але вигляд Кеньйона вразив мене найдужче. Можливо, тому, що його легше було впізнати, він якось найбільше лишився схожий на себе, хоча стріляли йому просто в обличчя і теж зблизька. На ньому була теніска й джинси, а ноги босі, ніби вдягався він похапцем у що під руку попало. Голова його лежала на двох подушках — здавалося, їх підклали, щоб зручніше було стріляти.
Потім шериф спитав:
„А це куди?“ — й показав на другі двері, що були в підвалі.
Він зайшов туди перший, ми за ним, але нічого не побачили в тій непроглядній темряві, доки містер Юелт не намацав вимикач. Виявилося, що то котельня. Там було дуже тепло. В цих краях люди встановлюють газові топки й беруть газ просто із землі. Опалення їм нічого не коштує, і через те в них скрізь аж надміру натоплено... Ну, а щодо містера Клаттера, то я поглянув на нього раз — і більше вже не хотів. Я одразу зрозумів, що від самого пострілу не може бути стільки крові. І не помилився. Щоправда, в нього також стріляли, як і в Кеньйона,— просто в обличчя. Але, мабуть, він на той час уже номер. Чи принаймні помирав. Бо йому спочатку перерізали горло. На ньому була тільки смугаста піжама й нічого більше. Рот заліплено пластиром — стрічку обкрутили навколо голови. Ноги зв’язані, а руки — ні. Цебто, він не знати вже як — чи то з болю, чи з люті,— спромігся розірвати пута на руках. Він лежав, простягтись перед самою топкою, на великій картонній коробці — скидалося на те, що її поклали там навмисне. Така довженна коробка від матраца.
„Дивіться-но, Вендле“,— мовив шериф.
Він показав на кривавий слід. На отій матрацній коробці. То був відбиток підошви з двома круглими вічками посередині, чисто мов два ока. Тоді хтось,— здається» містер Юелт, я не пам’ятаю,— помітив ще одну річ. Мені цього ніколи не забути. Там нагорі проходить труба опалення. І от з неї звисав той самий шнур, яким користувався убивця. Як видно, містера Клаттера зв’язали були за руки й підвісили до тієї труби, а потім перерізали шнур. Але навіщо? Може, катували?.. Здається мені, ми ніколи про це не дізнаємось. Ніколи не дізнаємось, хто це зробив, навіщо і як усе воно діялося тієї ночі в будинку Клаттерів.
Невдовзі в будинку почали збиратися люди. Приїхали машини швидкої допомоги, медичний експерт, методистський священик, судовий фотограф, полісмени, кореспонденти радіо та газет. Одне слово, цілий натовп. Більшість їх викликано просто з богослужіння, і вони поводилися так, наче й досі були в церкві. Ходили безгучно, розмовляли пошепки. Здавалося, ніхто ще не усвідомив того, що сталось. Один з полісменів спитав мене, чи маю я в будинку якісь офіційні справи, а коли я сказав, що ні, він запропонував мені вийти. На лужку перед будинком я побачив помічника шерифа, що розмовляв з Елфредом Стоклейном, робітником Клаттерової ферми. Той Стоклейн, як я зрозумів, жив не далі, як за сотню ярдів від будинку Клаттерів, одразу ж за стодолою. Та коли помічник шерифа запитав його, як могло статися, що він нічого не чув, він сказав:
«Та я й сном-духом нічого не відав, аж оце хвилин п’ять тому прибіг мій хлопець і каже: „Шериф приїхав!“ Ми зі старою цю ніч і двох годин не спали, все клопоталися біля хворої дитини. Але єдине, що ми чули, це як десь над одинадцяту від будинку від’їхала машина. Я ще сказав своїй старій: „Це Боббі Рапп поїхав“».
Я рушив додому. По дорозі, десь посеред алеї, я побачив Кеньйонового старого собаку. Пес був видимо наполоханий. Стояв, підібгавши хвоста, не загавкав на мене й навіть не зрушив з місця. І лише тоді, як я його побачив, до мене знов повернулася здатність відчувати. До цього моменту я був немов уві сні, якось заціпенів і не міг збагнути всієї глибини лиха, всього того жаху. Вони були мертві — ціла сім’я. Славні, добрі люди, яких я знав, стали жертвами вбивства. І хоч як не хотілося цьому вірити, але це була правда.
Щодоби повз Голкомб проходять не спиняючись вісім пасажирських поїздів. Два з них приставляють і забирають пошту. Ця операція, як свідчить відповідальна за неї особа, вимагає чималої вправності.
— Атож, сер, тут гав ловити не можна. Ті поїзди мчать, мов скажені, буває, що й по сто миль на годину. Так і гляди, щоб самим вітром з ніг не здуло. А вже коли починають летіти мішки з поштою, то й зовсім не до жартів. Достоту як у футболі: бац!.. бац!.. бац!!! Ні, ви не подумайте, я не нарікаю. Це служба почесна, державна, вона не дає мені старіти.
І справді, голкомбський поштовий експедитор, місіс Сейді Труїт — або тітонька Труїт, як звуть її в містечку,— в свої сімдесят п’ять років виглядає куди молодшою. Ця жилава, загартована бабуся, що пов’язує голову хусточкою і носить ковбойські чоботи («Найзручніше взуття — м’яке, як гагачий пух»),— чи не найстаріша з голкомбських старожилів.
— Був час, коли всі тут доводились мені родичами. Тоді ми називали це містечко Шерлоком. А вже потім з’явився отой зайда. Голкомбом звався. Він свині розводив. Отож набив гамана й надумався, щоб і містечко своїм ім’ям назвати. Ну, назвали, а йому що? Він собі спродався й майнув до Каліфорнії. А ми — ані руш. Я тут народилася, і діти мої тут народилися. І звідси ми — ні-ку-ди!
Одна з її дочок — місіс Мертл Клер, місцева поштмейстерка.
— Тільки ви не подумайте, що я дістала цю посаду завдяки дочці. Мерт навіть не хотіла мене брати. Але ж це така робота, що її мов з торгів продають. Хто назвав найнижчу ціну, той і забирай. Хе-хе!.. Хлопчакам воно, звісно, кривдно. Вони майже всі хотіли б приймати пошту, атож, сер. От не знаю тільки, як би воно їм сподобалось, коли снігу намете до пояса, вітер аж дух забиває, а ті мішки — бац!.. бац!..
Посада в тітоньки Труїт така, що для неї і неділя робочий день. Отож і 15 листопада вона, як завжди, чекала західного поїзда, що проходив о десятій тридцять дві, коли з подивом побачила, як дві машини швидкої допомоги, переїхавши залізничні колії, повернули до садиби Клаттерів. І ця надзвичайна подія штовхнула її на небувалий вчинок — вона покинула свій пост. Нехай собі пошта падає куди хоче, а про цю новину треба негайно сповістити Мерт.
Того недільного ранку місіс Клер тільки-но налила собі чашечку гарячої кави, як до приміщення пошти вбігла тітонька Труїт.