Молодий Рапп, остання відома слідству особа, що бачила Клаттерів живих, уже був підданий детальному допитові, і хоч він цілком вірогідно розказав, як провів той «звичайний собі вечір» в їхньому домі, йому призначили повторний допит, із застосуванням «детектора брехні». Було очевидно, що поліція все-таки ще тримає його під підозрою. Сам Дьюї не вірив, що хлопець «хоч якимсь краєм» причетний до злочину, проте на початку розслідування Боббі був єдиною особою, якій можна було приписати хоч найменший мотив до вбивства. У своєму щоденнику Ненсі раз по раз згадувала про обставини, що нібито, могли його спричинити: про наполегливі батькові умовляння «розірвати з Боббі», «не так часто з ним бачитись», про його застереження, що Клаттери, мовляв, методисти, а Раппи католики і, отже, для Ненсі з Боббі немає ніякої надії колись одружитися. Та запис, що ним найдужче сушив собі голову Дьюї, не мав відношення до тих релігійних матерій. У ньому йшлося про... кошеня, а саме — про загадкову смерть улюбленця Ненсі, Пупсика, котрого, як свідчив цей запис, зроблений за два тижні до її власної смерті, вона «знайшла неживого в стодолі» й мала підозру (хоча й не пояснювала чому), що його отруєно. «Бідолашний Пупсик. Я поховала його в затишній місцинці». Прочитавши це, Дьюї відчув, що тут «пахне неабияким відкриттям». Якщо кота й справді отруєно, то чи не був цей захід невеличкою лиховісною прелюдією до майбутнього вбивства? І він поклав собі будь-що знайти оту «затишну місцинку», навіть якби для цього довелося винишпорити всю територію ферми «Долина».
Тим часом як Дьюї вивчав щоденник, його головні помічники, агенти Черч, Данц і Най, никали по околиці, заходячи в розмови, як висловився Данц, «із кожним, хто міг що-небудь нам сказати»: з викладачами Голкомбської школи, де Ненсі й Кеньйон були в числі найкращих учнів; з людьми, що працювали сезонно на фермі «Долина» (навесні та влітку їх кількість іноді сягала вісімнадцяти чоловік, але о цій надзимовій порі лишилися тільки Джералд Ван-Фліт, троє найманих робітників і містер Гелм); із знайомими Клаттерів, з їхніми сусідами й, певна річ, із родичами. На похорон, що мав відбутися в середу вранці, їх з’їхалося, зблизька й здалека, щось із двадцять чоловік.
Наймолодшому в групі КБР, Гарольдові Наю — невеличкому на зріст гарячкуватому чоловікові тридцяти чотирьох років, з бистрими недовірливими очима й гострим носом та підборіддям і не менш гострим розумом,— дісталось, як він сам казав, «достобіса делікатне завдання»: опитати родичів небіжчиків.
— І тобі самому це тяжко, і їм тяжко. Адже коли йдеться про вбивство, то де вже тут зважати на чуже горе, якісь там сімейні таємниці чи особисті почуття. Ти повинен ставити запитання. А деякі з них боляче ранять... Я ж мав розвідати інтимні сторони життя. Мені здавалося, що за всім цим може ховатися ще одна жінка — як то кажуть, «трикутник». Посудіть самі: містер Клаттер був ще досить молодий, цілком здоровий чоловік, а дружина його — наполовину інвалід, вона й спала в окремій кімнаті...
Та жоден з тих, кого опитав Най, хоч які він ставив хитрі запитання, не сказав нічого такого, що могло б стати в пригоді. Навіть дві старші дочки містера Клаттера не могли й уявити собі причини злочину. Словом, Най упевнився лиш в одному: з усіх людей у світі найменше підстав стати жертвами вбивства мали саме Клаттери.
На кінець дня, коли всі три агенти зібрались на нараду в кабінеті Дьюї, виявилося, що Данцові й Черчу пощастило куди більше, ніж Наю, або Братчикові, як звуть його колеги. (У КБР взагалі полюбляють давати прізвиська. Так, Данца там охрестили Старим, і то зовсім незаслужено, бо цьому огрядному, але прудконогому чолов’язі з широким котячим обличчям ще немає п’ятдесяти; а шістдесятирічного, чи десь близько того, рожевощокого Черча, що, незважаючи на свій професорський вигляд, відомий серед колег як «міцний горішок» і «найперший дока в Канзасі», прозивають Кучерявим — з огляду на його величезну лисину). Провадячи розпити, обидва вони натрапили на «перспективні нитки».
Данц розповів про батька й сина, яких ми назвемо тут Джоном-старшим і Джоном-молодшим. За кілька років перед тим Джон-старший мав з містером Клаттером якусь невеличку справу й лишився дуже невдоволений її наслідками, вважаючи, що Клаттер «пошив його в дурні». Останнім часом Джон-старший і його син частенько «заглядали в пляшку», а Джон-молодший навіть став завсідником тюремної камери як невиправний п’яниця. Одного нещасливого дня батько й син, розпалені горілкою, заявилися до Клаттерової садиби з наміром «побалакати з Гербом навпростець». Та цьому намірові не судилося справдитись, бо містер Клаттер, запеклий ворог пияцтва й п’яниць, схопив рушницю і виставив їх із своїх володінь. Джони не забули йому тієї негостинної зустрічі, й не далі як місяць тому Джон-старший сказав одному приятелеві: «Щоразу, як подумаю про цього негідника, аж руки в мене сіпаються — так хочеться його придушити».
Черчева «нитка» була приблизно такого ж характеру. Він теж дізнався про особу, відому своїм ворожим ставленням до містера Клаттера,— про якогось Сміта (це не справжнє його прізвище), що забрав собі в голову, ніби господар ферми «Долина» застрелив його, Смітового, хорта. Черч оглянув Смітову ферму й побачив у стодолі мотузку, прив’язану до сволока таким самим вузлом, яким було зв’язано Клаттерів.
— Можливо, один із цих варіантів — саме те, що нам потрібно,— сказав Дьюї.— Особиста ворожість, непогамовна злоба...
— Якщо це все-таки не пограбування,— докинув Най, хоч цей мотив після тривалого обговорення було майже виключено. Проти нього висувалося чимало вагомих аргументів, а найголовніший — що нелюбов містера Клаттера до готівки була добре відома по всій околиці. До того ж, якщо припустити пограбування, то чому злочинець не забрав коштовностей, що були на місіс Клаттер: золотої обручки й перстенця з діамантом?
І все ж Най стояв на своєму:
— Уся обстановка вказує на пограбування. Пригадуєте Клаттерів портфелик? Хтось покинув його розкритим на ліжку — не думаю, що сам господар... А гаманець Ненсі? Він лежав на підлозі в кухні. Як він там опинився? А те, що в домі не було ані цента? О, пробачте — два долари. Ми знайшли їх у конверті на письмовому столі Ненсі... Тим часом ми знаємо, що тільки напередодні Клаттер узяв по чеку шістдесят доларів. Ми прикинули, що з них мало залишитись принаймні п’ятдесят. От деякі й кажуть: «Ніхто не став би вбивати чотирьох чоловік за якісь там півсотні». І ще таке: «Авжеж, можливо, вбивця й узяв гроші, але тільки з тим, щоб замилити нам очі, навести на думку, ніби його метою було пограбування». Не знаю, не знаю...
Коли надворі посутеніло, Дьюї на хвилину перервав нараду, щоб подзвонити додому й попередити дружину, Мері, що вечеряти він не прийде.
— Так, Елвіне, гаразд,— сказала вона, але Дьюї дочув у її голосі незвичну тривогу. Елвін і Мері були одружені вже сімнадцять років, мали двох хлопчиків, і Мері, колишня стенографістка КБР, з якою він познайомився, живучи в Новому Орлеані, завжди співчутливо ставилася до його нелегкої служби з її безладним розпорядком та несподіваними телефонними викликами в хтозна-яку далечінь.
— Щось сталося? — запитав він.
— Ні-ні, нічого,— заспокоїла його Мері.— Тільки, коли вернешся, подзвони біля дверей. Я поміняла всі замки.
Тепер він зрозумів, у чому річ.
— Не тривожся, люба. Замкни двері й засвіти лампочку над ганком.
Коли він поклав трубку, хтось запитав:
— Що таке? Мері боїться?
— Еге ж, хай йому абищо,— відказав Дьюї.— І вона, і всі кругом.
Проте боялися не всі. І вже, певна річ, аж ніяк не голкомбська поштмейстерка, безстрашна вдовиця місіс Мертл Клер, що зневажливо казала про своїх земляків: