— Страхополохи нещасні. Сидять ночами, тремтять, очі склепити бояться. А от я собі сплю спокійно,— хвалилась вона,— Нехай хто спробує утнути мені якусь штуку.
(Через одинадцять місяців група озброєних бандитів у масках спіймала її на слові: вони вдерлися на пошту й полегшили касу цієї достойної жінки на дев’ятсот п’ятдесят доларів).
Як звичайно, погляди місіс Клер не збігалися з думкою більшості її земляків.
— Тепер тут у нас величезний попит на замки та засувки,— казав власник господарчої крамниці в Гарден-Сіті.— Люди не дуже додивляються, що беруть,— їм аби лиш замикало.
Та, Зрештою, наполохана уява відчиняє будь-які двері: досить повернути ключ — і страхіття вже ось воно. У вівторок на світанку мисливці з Колорадо, проїжджаючи машиною через Голкомб (вони прибули здалека й не знали про нещастя, що сталось у містечку), дуже здивувалися, коли побачили у вікнах світло,— майже в кожному вікні, в кожному будинку,— і вдягнених людей, цілі сім’ї, що просиділи всю ніч без сну, нашорошивши вуха. Чого вони боялися? «Це може статися знову»,— така була, з деякими відмінностями, звичайна відповідь.
А втім, одна жінка, шкільна вчителька, зауважила:
— Ніхто б так не боявся, коли б це спіткало когось іншого, тільки не Клаттерів. Не таку взірцеву для всіх сім’ю, не таку безбідну та міцну. Адже в ній уособлювалося все, що по-справжньому цінують і поважають тутешні люди. І раптом отаке лихо — це ж для них наче кінець світу. Тепер, мовляв, і жити ні до чого. По-моєму, люди не так налякані, як пригнічені.
Та була ще одна причина — найпростіша і найлиховісніша. Усі ці донедавна добрі сусіди та знайомі раптом пройнялися недовірою одне до одного. І то не дивно: адже вони вважали, що вбивця десь тут, серед них, і геть усі поділяли думку брата небіжчика, Артура Клаттера, що, розмовляючи 17 листопада з журналістами у вестибюлі готелю в Гарден-Сіті, заявив:
— Б’юсь об заклад: хто б це не зробив, він перебуває зараз не далі як за десять миль від місця, де ми з вами стоїмо.
Десь миль за чотириста на схід від того місця, де стояв тоді Артур Клаттер, два молодики сиділи собі в окремій кабіні ресторанчика «Орел» у Канзас Сіті. Один з них, вузьколиций, з витатуйованою на правій руці синьою кішкою, швидко поглинув кілька сандвічів з курятиною і тепер їв очима страву товариша: незайманий біфштекс по-гамбурзькому й склянку пива, в якому розчинялися три таблетки аспірину.
— Перрі, дитинко,— мовив Дік,— ти ж не їси біфштекса. То я заберу його.
Перрі штовхнув тарілку через стіл.
— А чорт! Ти можеш хоч трохи помовчати?
— А ти б не читав сто разів те саме.
Ішлося про статтю на першій сторінці канзаської «Стар» від 17 листопада під заголовком: «У справі про вбивство чотирьох замало доказів». Стаття доповнювала опубліковане напередодні повідомлення про вбивство й закінчувалась так:
«Перед слідством стоїть складне завдання: знайти вбивцю або вбивць, чия вправність настільки ж очевидна, наскільки незбагненні мотиви вбивства. Як відомо, цей убивця або вбивці:
завбачливо перерізали проводи обох наявних у будинку телефонів;
майстерно позв’язували свої жертви й позаліплювали їм роти, причому в будинку не виявлено жодних слідів боротьби;
не залишили по собі ніяких доказів, ніяких ознак того, що вони чогось шукали,— за винятком хіба портфелика м-ра Клаттера;
застрелили чотирьох чоловік у різних приміщеннях будинку й спокійно підібрали порожні гільзи;
з’явилися й зникли, ніким не помічені, хоч були, як видно, озброєні;
діяли без будь-яких видимих мотивів, коли не вважати невдалої спроби пограбування, якої слідство до уваги не бере».
— «Цей убивця або вбивці...» — вголос прочитав Перрі.— Неправильно з погляду граматики. Треба: «цей убивця або ці вбивці».— Сьорбаючи присмачене аспірином пиво, він провадив далі: — Та хоч як воно є, а я їм не вірю. І ти теж не віриш. Признайся, Діку, тільки чесно. Адже ти не віриш цим брехням, ніби їм бракує доказів?
Учора, прочитавши газети, Перрі вже питав про це, і Дік гадав, що його відповідь поклала край розмові на цю тему («Поміркуй сам,— сказав він.— Та якби тим ковбоям стало розуму щось запідозрити, ми б почули тупотіння їхніх коней за сотню миль»). Тож тепер, коли Перрі знову завів своєї, він навіть не мав сили заперечувати — так йому набридло все те слухати.
— Я завжди передчуваю такі штуки,— не вгавав Перрі.— Через те й досі живий. Пам’ятаєш Віллі Джея? Він казав, що я вроджений медіум, а він на цих речах добре знався. Казав, що в мене високорозвинене інтуїтивне чуття. Так, наче в мені радіолокатор, і я бачу все раніше, ніж його стає видно. Передчуваю майбутні події. Ось візьмімо хоч би випадок з моїм братом Джіммі та його дружиною. Вони безтямно кохали одне одного, але він був страшенно ревнивий і весь час підозрював її в зрадах. Ну, вона терпіла, терпіла, а тоді взяла та й застрелилась, а другого дня й Джіммі пустив собі кулю в голову. Це сталося в сорок дев’ятому році, я був тоді з батьком на Алясці, недалеко від Серкл-Сіті. Отож я й сказав батькові: «Джіммі помер». А за тиждень ми одержали листа. Їй-богу, правда. А то ще раз у Японії я допомагав навантажувати пароплав і сів на хвилинку перепочити. Аж раптом якийсь внутрішній голос мені каже: «Тікай!» Я враз відскочив футів, мабуть, на десять, і тут-таки на самісіньке те місце, де я сидів, бебехнула не менш як тонна вантажу. Я можу навести тобі ще сотню прикладів. Мені байдуже, віриш ти чи ні. Ось, приміром, перед тим як мені розбитися, на мотоциклі, я бачив усе це в уяві: дощ, слизьку дорогу й себе на тій дорозі, закривавленого, з перебитими ногами. Отаке зі мною і тепер. Якесь передчуття. Щось підказує мені, що це пастка.— Він постукав пальцями по газеті.— Забагато недомовок.
Дік узяв собі ще один біфштекс. Останніми днями він весь час відчував такий голод, що його було не вгамувати ні трьома біфштексами, ні десятком шоколадних батончиків, ні фунтом цукерок. А Перрі, навпаки, зовсім утратив апетит і жив на самому пиві з аспірином та сигаретах.
— Ясна річ, ти просто перепудився,— сказав Дік.— Дарма, дитинко. Годі пускати бульки. Нам добре повелося. Все вийшло пречудово.
— Мені дивно таке чути, зважаючи на всі наші обставини,— мовив Перрі незворушним тоном, що тільки підкреслював лиховісне значення його слів.
Та Дік проковтнув це зауваження, навіть усміхнувся добре розрахованою показною усмішкою. «Ось який я хороший хлопець,— неначе говорила та усмішка.— І з виду приємний, і нелукавий, і зичливий. Ви можете сміливо мені довіритись».
— Ну що ж,— озвався він.— Можливо, не всі мої відомості були точні.
— Здорово сказано!
— Але загалом усе вийшло чудово. Комар носа не підточить. Усе шито й крито. Жодного доказу.
— А от я знаю один.— Перрі зайшов надто далеко, отож і випалив не спиняючись: — Його звуть Флойд, чи не так?
То був удар нижче пояса, але Дік заслужив на нього. Його самовпевненість не знала упину, мов той паперовий змій, доки не потягти його донизу. І все ж Перрі з деякою осторогою побачив ознаки люті, що спотворили Дійове обличчя: одвислу щелепу й нижню губу, бульбашки піни в кутиках рота. Ну що ж, коли дійде до бійки, він, Перрі, здужає постояти за себе. Малий на зріст, на кілька дюймів менший за Діка, і не дуже стійкий на своїх куцих покалічених ногах, він був, проте, важчий, масивніший, а руками міг би задушити ведмедя. Проте заводити бійку, щоб довести свою силу, йому аж ніяк не хотілось. Подобається йому Дік чи ні (Перрі не міг сказати, що зовсім не подобається, хоч раніше був прихильніший до Діка й більше поважав його), а розлучатись їм тепер небезпечно — це ж ясно як день. Обидва були згодні щодо цього, і Дік якось навіть сказав:
— Коли вже нас мають злапати, то краще разом. Тоді ми зможемо говорити в одне. Нехай тільки спробують зловити нас на «зізнанні».