— Кінокамери — це надійний капітал,— повчально сказав Дік.— Їх найлегше заставити чи збути за готівку. Кінокамери й телевізори.
На підтвердження цієї теорії вони вирішили придбати по телевізору, а тоді знову «вчинили напад» на великі магазини готового одягу. На кінець дня, коли торговельні заклади почали зачинятись, в кишенях у них було повно грошей, а машину вщерть заповнили товари, що їх «легко заставити чи збути за готівку». Осягаючи оком усе те багатство — сорочки, запальнички, дороге приладдя й дешеву галантерею,— Перрі почував себе окриленим: тепер — до Мексіки, де на них чекають нові можливості й «справжнє життя». Та Дік був видимо пригнічений. Коли Перрі почав його хвалити, він тільки плечима знизав.
— Правда, Діку, це було колосально. Часом я й сам тобі вірив.
Перрі не міг збагнути, чому Дік, завжди такий самовпевнений, раптом принишк і посмутнів, а надто тепер, маючи таку добру нагоду похизуватися.
— Ставлю випивку,— сказав Перрі.
Вони спинилися біля бару. Дік вихилив три «Цвіти помаранчі». Після третьої він уривчасто запитав:
— А з батьком як? Він же такий хороший старий... і мати... ти сам її бачив. Що станеться з ними? Я собі буду ген у Мексіці чи ще десь. А вони ж зостануться тут, коли почнуть вигулькувати на світ божий всі оті чеки. Я свого батька знаю. Він неодмінно захоче все покрити. Так уже було. Та де там йому — він же старий, недужий і нічого не має.
— Співчуваю тобі,— щиро мовив Перрі. Хоч він не був добрий, проте душу мав доволі сентиментальну, і Дійова прихильність до батьків, невдавана турбота про них справді його зворушували,— Але ж, Діку, слухай. Усе дуже просто, щоб я пропав,— раптом заговорив він знову.— Ми самі оплатимо ті чеки. Ось нехай тільки дістанемось до Мексіки, як ураз почнемо гнати грошву. Та ще й яку грошву!
— Це ж як?
Як? Про що це він?.. Дікове запитання спантеличило Перрі. Вони ж обмірковували стільки можливих способів. Копання золота, пошуки затонулих скарбів — це тільки два варіанти з тих, що їх так палко обстоював Перрі. А ще ж є й інші. Хоч би, скажімо, рибальська шхуна. Вони не раз говорили про те, щоб купити суденце для риболовлі у відкритому морі, рибалити самим і здавати його в найми туристам,— і це при тім, що жоден у житті своєму не правував навіть човном і не зловив найменшої рибинки. Або можна ще непогано заробляти, переганяючи через кордон у Південну Америку крадені машини. Перрі десь читав, що за кожний такий рейс платять по півтисячі. Та з усіх тих способів він вирішив нагадати Дікові лише про один: про скарб, що чекав їх на Кокосовому острові — манюсінькому клаптику суходолу десь проти берегів Коста-Ріки.
— Діло певне, Діку,— сказав Перрі.— Усе достеменно так. Я ж маю карту й добре знаю всю цю історію. Його закопали там у тисяча вісімсот двадцять першому році — перуанське золото, коштовності. Кажуть, усе воно оцінюється в шістдесят мільйонів доларів. Нехай ми навіть знайдемо не все, нехай хоч якусь частину... Ти згоден зі мною, Діку?
Раніше Дік завжди підохочував Перрі, уважно слухаючи всі його балачки про карти й про скарби, але тепер у душі Перрі зворухнувся не знаний досі сумнів: а чи не прикидався Дік увесь цей час, чи не морочив його?
А втім, ця пронизливо-болісна думка тут-таки відлетіла, бо Дік підморгнув, жартівливо тицьнув його в бік і сказав:
— Ну звісно ж, голубе. Згоден з тобою на всі сто.
Була третя година ночі, коли в скромному одноповерховому будинку знову задзвонив телефон. Та Ела Дьюї вже не дивували такі пізні дзвінки. Він однаково не спав, так само як і Мері, як і двоє їхніх синів — дев’ятирічний Пол та дванадцятирічний Елвін Адамс Дьюї-молодший. Спробуйте-но поспати в домі, де кожні п’ять хвилин деренчить телефон!..
Встаючи з ліжка, Дьюї пообіцяв дружині:
— Ну, вже цього разу я залишу трубку зняту.
Але виконати свою обіцянку він усе не наважувався. Щоправда, чимало дзвонили охочі до новин журналісти, недолугі дотепники чи автори умоглядних теорій, як-от:
— Еле?.. Слухай, друже, я розгадав цю загадку. Це самовбивство і вбивство. Я випадково дізнався, що останнім часом Горба спостигла матеріальна скрута. Його таки добряче підвело. То що він робить? Оформляє великий страхувальний поліс, убиває з рушниці Бонні та дітей, а тоді й себе самого — гранатою, начиненою шротом.
Дзвонили й аноніми:
— Ви знаєте сім’ю Л.? Отих іноземців? Не працюють. Влаштовують вечірки, та що й із коктейлями. А де ж це гроші на таке беруться? Я анітрохи не здивувався б, якби виявилось, що саме від них бере початок ця справа Клаттерів.
А часом Дьюї чув у трубці голос якоїсь нервової дами, наполоханої чутками й теревенями, що їм не було кінця-краю:
— Елвіне, я ж пам’ятаю вас іще малим хлопчиком. І я хочу, щоб ви сказали мені всю правду. Я любила й поважала містера Клаттера і не можу, рішуче не можу повірити, що цей достойний чоловік, цей правдивий християнин... щоб він бігав за жінками!
Та здебільшого телефонували поважні громадяни, щиро прагнучи прислужитися слідству.
— Ви ще не мали бесіди із Сью Кідвелл, подругою Ненсі? Я балакав з дівчиною і почув від неї одну річ, яка мене дуже вразила. Коли вона востаннє розмовляла з Ненсі, та сказала їй, що містер Клаттер уже тижнів зо три перед тим був не в гуморі. Ненсі здавалося, що його щось сильно непокоїть і він нібито навіть почав курити...
Або ще офіційні особи — урядовці, шерифи з інших округ штату:
— Може, воно чогось варте, а може й ні, але один тутешній бармен чув, як два молодики розмовляли між собою про вашу справу, і в нього склалося таке враження, що вони мають до неї дуже близьке відношення.
І хоч жодне з цих повідомлень поки що не дало слідству нічого, крім зайвої роботи, було цілком можливо, що саме наступний дзвінок стане, як казав Дьюї, «тією ниткою, що потягне за собою весь клубок».
Цього разу, тільки-но взявши трубку, Дьюї почув:
— Я хочу зізнатися.
— З ким я розмовляю? — спитав він.
Чоловік на другому кінці проводу повторив ті самі дивні слова, тоді додав:
— Це зробив я. Убив їх усіх.
— Он як,— мовив Дьюї.— То скажіть мені, будь ласка, своє прізвище й адресу...
— Е ні, не вийде! — обурено озвався невідомий хрипким п’яним голосом.— Нічого я вам не скажу. Спочатку дайте винагороду. Надішліть мені гроші, тоді скажу вам, хто я. Тільки так.
Дьюї повернувся до ліжка.
— Ні, люба,— мовив він до дружини.— Нічого важливого. Ще один п’яниця.
— Чого він дзвонив?
— Хотів зізнатися. Але за умови, що спочатку дістане винагороду.
(Канзаська «Ньюс» пообіцяла тисячу доларів за відомості, що приведуть до розкриття злочину).
— Елвіне, ти знову куриш? Слухай, може б, ти хоч спробував заснути?
Та спати Дьюї не міг, навіть якби вимкнути телефон. Він був надто збуджений, надто засмучений і роздратований невдачами. Жодна з його «ниток» нікуди не вела, хіба що в глухий кут. Боббі Рапп? Перевірка «детектором брехні» виключила Боббі. Містер Сміт, фермер, що в’язав такі самі вузли, як і вбивця... З нього також знято підозру, бо він довів, що в ніч злочину був «аж в Оклахомі». Залишалися батько й син Джони, але вони також мали безперечне алібі. Навіть пошуки могили улюбленого кошеняти Ненсі нічого не дали.
— Отже,— підсумовував Гарольд Най,— усе складається в гарну круглу цифру. В нуль.
І все ж принаймні дві істотні речі було виявлено. По-перше, прибираючи одіж Ненсі, місіс Елейн Селсор, її тітка, знайшла застромлений глибоко в туфлю золотий годинник. По-друге, коли місіс Гелм у супроводі агента КБР пильно оглядала кожну кімнату в будинку на фермі «Долина» — чи все на місцях, чи нічого не бракує,— вона таки дещо помітила. Це сталося в кімнаті Кеньйона. Місіс Гелм додивлялася, додивлялася, все ходила по кімнаті, міцно стуливши губи, торкала рукою то Кеньйонові старі бейсбольні рукавиці, то його брудні робочі черевики, то нікому тепер не потрібні окуляри, і весь час бурмотіла собі під ніс: