— Щось тут не так. Ось бачу я, відчуваю, але не доберу, в чому річ.—І раптом згадала: — Радіо! Де ж це Кеньйонів приймачик?
Ці два відкриття, зведені докупи, змусили Дьюї повернутися до «звичайнісінького пограбування» як можливого мотиву вбивства. Справді-бо, не міг же той годинник опинитися в туфлі Ненсі сам собою. Певно, дівчина, лежачи в темній кімнаті, раптом почула щось таке — звуки ходи, а може, й голоси,— що навело її на думку про злодіїв. Отож вона й поквапилася сховати годинник, батьків подарунок, яким дуже дорожила. Що ж до радіоприймача — сірого транзистора марки «Зеніт» — то тут не було жодного сумніву: він безслідно зник. Та все ж Дьюї не міг повірити, щоб цілу сім’ю було вбито задля такої мізерної поживи, як «жменька доларів і транзистор». Припустити таке — це означало геть перекреслити його уявлення про вбивцю чи, точніше, вбивць (Дьюї та його помічники дійшли певного висновку, що це слово треба вживати у множині). Ретельні помірковані дії злочинців свідчили про те, що принаймні один з них мав — і то безперечно — надто холодний і гострий розум, щоб учинити таке без попереднього розрахунку. З другого боку, Дьюї помітив кілька деталей, які ще дужче впевнили його в тому, що принаймні один з убивць у душі співчував своїм жертвам і, навіть убиваючи, жалів їх якоюсь химерною жалістю. Бо як інакше пояснити оту матрацну коробку.
Ця обставина належала до речей, що весь час не давали Дьюї спокою. Навіщо було вбивцям морочитись: витягати ту коробку з далекого закутка в підвалі й класти перед топкою,— як не на те, щоб зробити містерові Клаттеру зручніше, щоб у ту хвилину, коли над ним буде занесено ніж, йому не лежати на твердій цементованій долівці?.. До того ж, вивчаючи фотографії з місця злочину, Дьюї добачив і інші деталі, які начебто підтверджували його здогад про те, що були моменти, коли вбивця виявляв щось ніби людяність.
— Чи як би це сказати...— Він часто не міг ураз добрати потрібного слова.— Якісь душевні порухи, чи що. А оті ковдри... Ну хто б міг таке зробити: зв’язати двох жінок, як були зв’язані Бонні й дівчина, а тоді накрити ковдрами та ще й підіткнути їх, немов бажаючи на добраніч? Або подушка під головою в Кеньйона. Спершу я подумав, що її, мабуть, підмостили на те, щоб легше було стріляти. Та тепер вважаю, що ні,— її покладено з тим самим наміром, що й матрацну коробку: щоб жертві було зручніше.
Та всі ці розумування, хоч як захоплювався ними Дьюї, не давали йому ні задоволення, ні почуття «чогось досягнутого». Такі справи рідко розкривалися шляхом «умоглядних теорій», і він більше вірив у факти — «здобуті потом, зате неспростовні». Ось і тепер належало зібрати й просіяти крізь густе сито стільки фактів, що поту мало пролитися більш ніж досить. Було ухвалено розшукати й «піддати перевірці» сотні людей: усіх колишніх робітників ферми «Долина», всіх знайомих і родичів Клаттерів, усіх, з ким містер Клаттер мав хоч найменші справи. Одне слово, ступінь за ступнем, черепашачими темпами закопатись у минувшину.
— Ми повинні копати доти,— сказав Дьюї своїй «команді»,— аж доки знатимемо Клаттерів краще, ніж вони самі себе будь-коли знали. Аж доки виявимо зв’язок між тим, що ми побачили минулої неділі, й чимось, що сталося нехай і п’ять років тому. Сполучну ланку. Вона має десь бути. Доконче має бути...
Місіс Дьюї трохи задрімала, але, відчувши, що чоловіка знову немає в ліжку, прокинулась. Вона знайшла його в кухні. На плиті парував кавник, а на столі перед Дьюї були розкладені фотографії з місця злочину — похмурі плями, що аж ніяк не пасували до барвистої клейонки з малюнками різної садовини. (Одного разу Дьюї запропонував дружині подивитися на ті фотографії. «Ні,— відмовилась вона.— Я хочу пам’ятати Бонні такою, яка вона була. І їх усіх...»)
— Елвіне,— сказала місіс Дьюї,— як ти гадаєш: ми колись будемо знову жити по-людському?
Дьюї розкрив був рота, щоб відповісти, але його перебив телефонний дзвінок.
Суботнього вечора 21 листопада старий «шевроле» виїхав з Канзас-Сіті. Багажник був такий напакований, що не зачинявся, а частину вантажу довелося прив’язати на даху і навіть на бампері. Всередині машини, на задньому сидінні, стояли один на одному два телевізори, так що для пасажирів лишилося зовсім мало місця. Дік сидів за кермом, Перрі обіч нього, затиснувши в руках свій найдорожчий скарб — стареньку гібсонівську гітару. Що ж до решти його майна — фібрової валізи, сірого транзистора «Зеніт», бутля з концентрованим імбировим пивом (Перрі боявся, що в Мексіці може не бути його улюбленого напою) та двох великих ящиків з книжками, рукописами й любими його душі пам’ятками,— то їх теж сяк-так примістили в машині. (А яку бучу зчинив Дік перед тим! Лаявся, штурхав ящики ногами, кричав: «Це ж п’ятсот фунтів свинячого лайна!»).
Десь близько півночі вони перетнули кордон між Канзасом і Оклахомою. Перрі відчув радісну полегкість: нарешті вони видобулись із Канзасу! Тепер уже все це правда, вони в дорозі — «В дорозі, назавжди, без вороття»,— і нема в душі ні краплі жалю, принаймні у нього, в Перрі, бо він не залишає позаду нічого, й ніхто навіть не поцікавиться, в які світи його понесло. Інша річ — Дік. Адже тут зосталися ті, кого він начебто любив: його троє сипів, мати, батько, брат,— люди, яким він не наважився звірити свої плани, навіть не міг з ними попрощатись, хоча й не сподівався вже ніколи їх побачити — у кожному разі, не в земному житті...
Машина стояла осторонь дороги. Перрі й Дік зробили тут зупинку, щоб підживитися просто неба. Був полудень. Дік узяв бінокль і став роздивлятись околицю. Гори. В білястому небі ширяють яструби. Курна дорога звивається через білясте закурене село. Другий день вони в Мексіці, і поки що йому, Дікові, все тут до вподоби, навіть їжа (якраз перед тим він упорав холодну масну тортилью[26]). Вони перетнули кордон уранці 23 листопада поблизу Ларедо, штат Техас, і першу ніч провели в борделі у Сан-Луїс-Потосі. Тепер вони були за двісті миль на північ від Мехіко-Сіті — наступної мети їхньої подорожі.
— Знаєш, про що я думаю? — обізвався Перрі.— Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті. Вчинити таку річ...
— Про що це ти?
— Ну, про оте...
Дік сховав бінокль у розкішний шкіряний футляр з монограмою «Г. В. К.» Його брала досада. Люта досада. Ну невже Перрі не може припнути свого язика? Якого біса весь час ворушити цю кляту історію? Просто несила вже цього терпіти. Адже вони начебто домовились не згадувати більше про оте. Геть забути.
— Певно, всі, хто таке чинить, не зовсім сповна розуму,— мовив Перрі.
— Ти за мене, голубе, не розписуйся,— відказав Дік.— Я людина нормальна.
Дік і справді так вважав. Він мав себе за людину цілком зрівноважену, із здоровим глуздом, може, навіть тямовитішу за багатьох інших. А от щодо Перрі, «крихітки Перрі», то він таки напевне «трохи схибнутий». І то ще м’яко кажучи. Минулої весни, коли вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас, Дік спостеріг у нього немало чудних рисочок. Де в чому Перрі був «чисто мов дитина»: пудив у ліжко, плакав уві сні («Тату, я скрізь тебе шукав! Де ти був, тату?»), а то ще «годинами сидів, смоктав пальця й усе роздивлявся оті свої бісові карти». Але в цьому проявлялася лиш одна сторона його вдачі, а були ще й інші. Хоч би його «диявольський норов». Перрі міг спалахнути люттю «швидше, ніж десяток п’яних індіанців», а проте ніхто цього й не помітив би. («Навіть коли він ладен був тут-таки порішити тебе, ти про це й гадки не мав»,— якось сказав про нього Дік). Бо хоч яка б лють його опанувала, а на вигляд він завжди залишався тим самим Перрі — похмурим хлопчиною з незворушними, трохи сонними очима. Був час, коли Дік гадав, що зможе взяти владу над цими холодними спалахами люті в душі товариша й керувати ними на свій розсуд. Але він помилявся і, зрозумівши це, втратив певність щодо Перрі, не знав навіть, що про нього й думати. Відчував тільки, що Перрі треба пильно стерегтися, і дивувався сам собі, чому він цього не робить.