— Десь у душі,— провадив Перрі,— глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити.
— А як же з отим чорношкірим? — спитав Дік.
Запала мовчанка. Дік відчував, що Перрі пильно дивиться на нього. Тиждень тому Перрі купив у Канзас-Сіті темні окуляри — модерні окуляри з дзеркальними скельцями в сріблястій оправі. Дікові вони не сподобались. Він сказав Перрі, що йому соромно ходити по вулицях з людиною, яка носить «отаке чортзна-що». Насправді його дратували дзеркальні скельця: було неприємно, що очі товариша сховані за тими блискучими заслонами.
— Так то ж чорношкірий,— сказав Перрі.— Це зовсім інша річ.
Нехіть, з якою він промовив ці слова, збудила в Діка підозру.
— А ти справді вбив його? — запитав він.— Усе воно так, як ти розказував?
То було дуже важливе запитання, бо весь його інтерес до Перрі й оцінка його вдачі та можливостей грунтувалися саме на отій товаришевій розповіді, як він колись забив на смерть одного негра.
— Аякже. Тільки ж... то був чорношкірий. А це різні речі,— відказав Перрі.— Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло... Не вірю я, що все воно може так просто минутися. От не вірю — і край. Вчинити таку річ — і кінці у воду? Ні, не може бути. Оце ж бо й не дає мені спокою... ні на мить не йде з голови. Щось таки має статися.
Хоча Дік у дитинстві ходив до церкви, проте віри в бога «й близько не мав». Та й забобонами ніколи не переймався. На відміну від Перрі, він не вірив, що розбите дзеркало тягне за собою сім років невдач, а відсвіт молодого місяця на склі віщує лихо. І все ж оті лиховісні передчуття Перрі збудили й в ньому непевність. Були тепер моменти, коли і в його голові снувалася болісна думка: чи можливо, щоб вони «замели всі сліди після такого діла»?..
І раптом він гримнув на Перрі:
— Ану замовч, ти!
Тоді ввімкнув мотор і вивів машину на курну дорогу. Ген попереду в теплому промінні сонця підтюпцем біг собака.
Гори. В білястому небі ширяють яструби.
Коли Перрі запитував Діка: «Знаєш, про що я думаю?» — він розумів, що починає неприємну для товариша розмову. Та й сам він, хоча б тільки через це, волів би її уникнути. Він був згоден з Діком: до чого без кінця ворушити цю історію? Але інколи просто не міг себе стримати. Час від часу його охоплювало почуття безвиході, нараз «верталося оте все» — сліпучий голубий спалах у темній кімнаті, скляні очі великого іграшкового ведмедика,— і у вухах починали відлунювати ті самі кілька слів: «Ой ні! Ой, прошу вас! Ні! Ні! Ні! Не треба! Ой, прошу, не треба!» Зринали в пам’яті й інші звуки: дзенькіт срібного долара, що покотився по підлозі, обережні кроки на дерев’яних сходах, хрипкий віддих, сапання, судомне хлипання людини з перерізаним горлом.
«Мабуть, ми з тобою трохи схибнуті...» — цими словами Перрі признався в тому, в чому «страх як не любив» признаватися. Та й, зрештою, хіба не «боляче» усвідомлювати, що ти «не зовсім повноцінний», а надто коли ти не винен у своїх вадах, хоч які б вони були, а мабуть, «з ними й народився». Згадати лишень його сім’ю! Що з нею подіялось! Його мати, безпросипна п’яниця, померла, захлинувшись у власному блювотинні. З усіх її дітей — двох синів та двох дочок — лиш наймолодша, Барбара, жила по-людському: одружилась і мала свою сім’ю. Друга дочка, Ферн, вистрибнула з вікна готелю в Сан-Франціско. (Перрі завжди переконував себе, що вона «впала ненароком», бо він любив сестру. «Ферн була така славна дівчина, така обдарована — вона чудово танцювала й голос мала непоганий. Якби їй хоч трохи повелося, вона б чогось таки досягла, вибилася б у люди». Гірко було уявляти собі, як вона залазить на підвіконня й падає з п’ятнадцятого поверху). А старший брат, Джіммі,— він довів свою дружину до самогубства, а тоді й сам застрелився.
Потім Перрі почув Дікову відповідь: «Ти за мене, голубе, не розписуйся. Я людина нормальна». Ну хіба не сміхота? Та дарма, нехай собі... І Перрі провадив далі: «Десь у душі, глибоко-глибоко, на самому денці, я ніколи не думав, що зможу таке вчинити». Він тут-таки збагнув свою помилку — адже Дік неодмінно мав запитати: «А як же з отим чорношкірим?» Колись він розповів Дійові цю історію, щоб здобути його дружбу, щоб Дік «поважав» його, мав за «кремінь», за «справжнього мужчину», яким, на думку Перрі, був він сам. Отож одного разу, коли вони вдвох прочитали й почали обговорювати надруковану в «Рідерс дайджесті» статтю «Чи ви можете визначити вдачу людини?» («Сидячи в черзі до зубного лікаря або чекаючи поїзда на вокзалі, спробуйте придивитися до характерних прикмет людей, що вас оточують. Скажімо, зверніть увагу на те, як вони ходять. Тверда хода є ознакою сильної, непохитної вдачі, тим часом як невпевнена хода виказує натуру нерішучу»), Перрі сказав:
— Щодо мене, то я завжди мав неабиякий нюх на людей, бо інакше давно б уже був на тому світі. Цебто якби не вмів розпізнавати, на кого можна звіритись. Взагалі-то особливо вірити нікому не варто. Але тобі, Діку, я вірю. Ось ти сам зараз побачиш, бо після цього я буду цілком залежний від тебе. Я розкажу тобі таке, чого нікому ще не розказував. Навіть Віллі Джеєві. Про те, як я порішив одного типа.— Дік видимо зацікавився, і Перрі провадив далі: — Це було кілька років тому. В Лас-Вегасі. Я жив у старому пансіоні — колись там був розкішний «заклад». Але вся та розкіш пішла за вітром, і будинок давно годилося б розвалити. А втім, він і сам помалу розвалювався. Найдешевші кімнати були на горищі, то отам я й жив. І там-таки жив той негр. Його звали Кінг, і в місті він спинився тимчасово. На горищі нас мешкало тільки двоє — він і я, та ще мільйони тарганів. Той Кінг був не дуже молодий, але він працював на будівництві доріг і взагалі на вільному повітрі, отож статуру мав дай боже. Він носив окуляри й багато читав. Дверей він ніколи не зачиняв, і я щоразу, як проходив, бачив його на ліжку майже голого. Він тоді не працював: казав, що відклав з останньої роботи трохи грошей і хоче відпочити. Отож і лежав собі в ліжку, читав, обмахувався віялом та цмулив пиво. Читав він усіляке казна-що — гумористичні книжечки, ковбойські історії. А загалом хлопець був непоганий. Інколи ми вдвох пили пиво, а одного разу він позичив мені десять доларів. Отож я не мав причини його кривдити. Та якось увечері ми сиділи на своєму горищі, задуха була така, що не заснути, і я сказав йому: «їдьмо, Кінгу, прокатаємося». В мене тоді була старезна машина, я пофарбував її в сріблястий колір і охрестив «Срібною примарою». І ми поїхали. Заїхали далеко, аж ген у пустелю. Там було не жарко. Ми спинились і знову взялися до пива. Потім Кінг вийшов з машини, а я за ним. Він не бачив, як я взяв той ланцюг. Велосипедний ланцюг, він лежав у мене під сидінням. Сказати правду, я й у гадці не мав нічого такого, доки не почав. Я оперіщив його по обличчю. Розбив окуляри. А тоді вже молотив без упину... Потім я нічого не відчував, анічогісінько. Я покинув його там і більше ніколи про нього не чув. Мабуть, ніхто його й не знайшов. Хіба що стерв’ятники...
В тій історії була частка правди. Перрі таки знав у Лас-Вегасі негра на ім’я Кінг. Але якщо той і помер, Перрі був до цього непричетний, бо ніколи не зачепив його й пальцем. А найімовірніше, що той Кінг і досі лежав собі десь на ліжку, обмахувався віялом і цмулив пиво...
І ось тепер Дік запитав: «А ти справді вбив його? Усе воно так, як ти розказував?» Перрі не мав хисту до брехні, проте, раз збрехавши, вперто стояв на своєму. «Аякже,— відповів він.— Тільки ж... то був чорношкірий. А це різні речі.— І раптом сказав: — Ти знаєш, що весь час не дає мені спокою? Я про оте діло... Не вірю я, що все воно може так просто минутися...»
Він мав велику підозру, що й Дік у це не вірить. Бо Дік нехай хоч трохи, а таки пройнявся його містичними передчуттями. Отож і крикнув: «Ану замовч, ти!..»