— А тоді,— як пригадував цей епізод містер Гелм,— хтось запитав його, як він їде до Нью-Мексіко. Попутними машинами? Ні, сказав він, своєю власного, онде вона стоїть. Усі пішли дивитися. Та коли заглянули всередину, хтось — може, й сам Ел Дьюї — сказав до нього, до отого Джонатана Деніела: «Ну що ж, містере, здається, нам з вами є про що побалакати». Бо вони знайшли в машині дванадцятикаліброву рушницю. І мисливського ножа.
У номері готелю в Мехіко-Сітї стояв неоковирний модерний комод із дзеркалом сизого відтінку. На ріжку дзеркала стриміла картка з друкованим попередженням адміністрації: «Su dia termina a las 2 р. т.— Ваша доба минає о 2-й год. дня». Іншими словами, на зазначену годину треба було або звільнити кімнату, або платити повністю за наступну добу — розкіш, якої теперішні пожильці дозволити собі не могли. Вони не знали навіть, як сплатити те, що вже заборговано. Бо все сталося саме так, як і передбачав Перрі: Дік продав машину, а через три дні від тих грошей — близько двохсот доларів — майже нічого не залишилося. На четвертий день Дік подався шукати чесної роботи, але того ж вечора заявив Перрі:
— Нема дурних! Ти знаєш, як вони платять? Скільки тут одержує кваліфікований механік? Два долари на день! Мексіка! Ні, голубе, з мене годі. Треба забиратися звідси. Назад до Штатів. Ні-ні, й слухати нічого не хочу. Діаманти... закопані скарби... Схаменися, дитинко. Нема ніяких скринь із золотом. Ніяких затонулих кораблів. А хоч би й були, то ти ж, хай тобі чорт, однаково не вмієш плавати!
Наступного дня, позичивши грошей у багатшої із своїх двох наречених, банкірової вдови, Дік купив квитки на автобус до Барстоу в Каліфорнії.
— А далі підемо пішки,— сказав він.
Звичайно, Перрі міг не погодитись на це й лишитися в Мексіці, а Дік нехай би собі їхав куди хоче. А чом би й ні? Адже він, Перрі, завжди був «самітником», ніколи не мав «справжніх друзів» (окрім хіба сивоголового й сіроокого «мудреця» Віллі Джея). І все ж він боявся розлучитися з Діком; від самої згадки про це йому «ставало млосно», наче він мав «зіскочити з поїзда на повному ходу». Цей його страх походив (принаймні сам Перрі так вважав) від новоз’явленого забобонного переконання: «нічого не станеться, поки вони з Діком держатимуться купи». Чимало вплинуло на нього й оте суворе Дікове «схаменися», різка відвертість, з якою він висловив свою так довго тамовану думку про його, Перрі, мрії та сподівання. Усе воно прикро вразило Перрі, але водночас, хоч як це дивно, і сподобалось йому, збудило в його душі пригаслу віру у вольового, практичного й рішучого Діка, в того «справжнього мужчину», якому він колись дозволяв верховодити над собою.
І ось одного прохолодного ранку на початку грудня, вставши зі сходом сонця, Перрі никав по нетопленому номеру готелю в Мехіко-Сіті, збираючи й укладаючи свої речі. Він рухався безгучно, щоб не потривожити Діка й молодшу його наречену, Інес, що спали на одному з двох подвійних ліжок.
Один предмет із власності Перрі вже не потребував турботи про себе. Останнього вечора в Акапулько якийсь злодій потягнув його гібсонівську гітару й чкурнув з нею із приморського ресторанчика, де вони четверо — Отто, Перрі, Дік і Ковбой — влаштували бучну прощальну пиятику. Перрі гірко переживав цю втрату, почуваючи себе, як він висловився згодом, «неначе осиротілим».
— Коли гітара прослужить людині так довго, як ця мені,— пояснював він,— коли її чистиш і поліруєш, підладжуєш під неї свій голос, доглядаєш її, наче дівчину, до якої тобі не байдуже,— то вона стає для тебе... ну, заповітною, чи що...
Та коли вкрадена гітара не становила більше проблеми для свого власника, то про решту його добра сказати цього було не можна. Оскільки тепер їм з Діком випадало мандрувати пішки чи попутними машинами, то зрозуміла річ, що вони могли мати при собі не більш як по дві-три сорочки та по кілька змін шкарпеток. Решту свого майна вони вирішили послати поштою: Перрі вже напакував ним велику картонну коробку (разом з брудною білизною він поклав туди й дві пари чобітків, на одній з яких були підошви з двома круглими вічками, а на другій з ромбічним рифленням) і заадресував той пакунок сам собі до запитання у Лас-Вегас, штат Невада.
Але найдужче він уболівав душею за свої дорогоцінні пам’ятки: оті два величезні ящики, напаковані книжками, географічними картами, пожовклими листами, піснями, віршами й різними незвичайними сувенірами (шлейки та пояс із шкіри гримучих змій, що їх він сам убив у Неваді; окам’яніле карликове деревце з Японії; ведмежа лапа з Аляски тощо). Перрі не міг придумати нічого кращого, як полишити ті скарби на Хесуса, бармена з кафе напроти готелю. Він вважав цього «симпатягу» цілком гідним довіри й був певен, що одержить свої ящики на першу вимогу (він сподівався повернути їх назад, як тільки матиме постійну адресу).
Одначе були серед тих речей і такі, якими Перрі надто дорожив, щоб ними ризикувати, отож, поки Дік зі своєю приятелькою досипали, а час поволі спливав, наближаючись до другої години дня, він переглядав старі листи, фотографії, вирізки з газет і відкладав те, що думав узяти із собою. Відклав він і невміло надрукований на машинці твір під назвою «Життя мого сина». Автором його був батько Перрі. У грудні минулого року він надіслав той документ до комісії по достроковому звільненню, щоб допомогти синові вийти з тюрми. Перрі читав його не менш як сто разів, ніколи не лишаючись байдужим.
Цей життєпис щоразу збуджував у ньому цілий вир почуттів: передусім — жаль до себе, потім любов і ненависть, які спочатку змагалися між собою на рівних, а далі ненависть брала гору. Спогади, що зринали в його пам’яті, були здебільшого неприємні, але не всі. Справді-бо, перші роки життя, що їх запам’ятав Перрі, пригадувались як уривки безперервного свята, сповненого оплесків і радощів.
Ось йому років зо три, і він сидить на трибуні разом із сестрами й старшим братом, спостерігаючи родео[27]. На арені струнка молода індіанка з племені черокі об’їжджає дикого коня, «непокірного мустанга», і її розпущені коси мають навсібіч, мов у танцюристки в запальному фламенко. Індіанку звуть Фло Бакскін, вона професіональна наїзниця, «чемпіонка родео». Її чоловік, Текс Джон Сміт, також постійний учасник змагань. В одному з великих турне по західних штатах і заприязнилися між собою красуня індіанка й простацького виду ковбой-ірландець; згодом вони побрались і вже встигли прижити четверо дітлахів, що оце й сиділи тепер на трибуні край арени...
Текс і Фло й далі мандрували по країні, виступаючи в родео, аж доки Перрі минуло п’ять років.
— Життя було не мед,— згадував він.— Ми, всі шестеро, їздили старезним ваговозиком, у ньому частенько й спали. Їли здебільшого кашу, печиво та згущене молоко. В ньому було надміру цукру, отож воно, те молоко, й занапастило мої нирки, відтоді я й почав обмочувати простирадла...
І все ж не можна було назвати те життя нещасливим. Особливо як на маленького хлопчика, що пишався своїми батьками, захоплювався їхньою вправністю й сміливістю. І вже, певна річ, вони жили тоді щасливіше, ніж потім, коли Текса й Фло обсіли недуги і їм довелося залишити арену. Вони оселилися поблизу Ріно, в штаті Невада, почали сваритись, і Фло приохотилася до чарки. Коли Перрі минуло шість років, вона забрала дітей і подалася до Сан-Франціско. Усе воно було точно так, як описував батько:
«Я її не вдержував, навіть побажав щасливої дороги. Вона забрала нашу машину, а я лишився ні з чим (тоді саме була криза). Діти аж заходилися від плачу, а вона лаяла їх на всі заставки й кричала, що з часом вони однаково прибіжать до мене».
І справді, протягом наступних трьох років Перрі кілька разів тікав від матері, намагаючись віднайти втраченого батька. На той час він, по суті, втратив і матір, бо вже навчився зневажати її. Від алкоголю обличчя її розпливлося, ще недавно гнучка й зграбна постать обважніла, вона стала «дражлива як чорт», до краю лиха на язик і так пустилася берега, що навіть не питала імен тих вантажників, портових машиністів та іншого такого люду, що не гребував її ласкою (єдине, чого вона вимагала,— щоб перед тим з нею випили й потанцювали під патефон).