Выбрать главу

Згодом Перрі розповідав:

— Я весь час думав про батька, сподівався, що він забере мене до себе. Ніколи не забуду, як я знову його побачив. Він стояв на шкільному подвір’ї. Мене тоді наче струмом ударило. Але батько не схотів мені допомогти. Сказав, щоб я добре поводився, обняв мене на прощання й пішов собі. А невдовзі мати збула мене в католицький сирітський притулок. Оце там і знущалися з мене черниці. Без кінця лупцювали за те, що я пудив у ліжко. Відтоді я на все життя затаїв злобу проти черниць. І проти бога. І проти релігії. Та згодом я дізнався, що є на світі люди куди лихіші. Через кілька місяців ті божі сестри викинули мене геть, і вона (тобто мати) віддала мене в інше місце, ще гірше. В дитячий дім Армії спасіння[28]. Там мене також усі зненавиділи. За те саме. І за те, що я наполовину індіанець. Була там одна доглядачка, то вона мене інакше як «негритосом» і не називала, бо, мовляв, індіанці й негри — одне поріддя. Ото була гадюка! Суща відьма. Що вона робила: наливала у ванну крижаної води, занурювала мене туди з головою і тримала, аж поки я геть синів і починав захлинатися. Але її застукали, кляту відьму. Бо я схопив запалення легень. Мало дуба не врізав. Два місяці пролежав у лікарні. Саме тоді й повернувся батько. А коли я оклигав, він забрав мене з собою...

Майже рік батько з сином прожили в будиночку поблизу Ріно, і Перрі ходив до школи.

— Я закінчив третій клас, і то був справді кінець. До школи я більше не повернувся. Того літа батько змайстрував саморобний причеп до машини — «будинок на колесах». У ньому було двоє дощаних ліжок і закуток з невеликою плитою, така собі кухня. Плита вийшла хоч куди, на ній можна було зготувати все, що завгодно. Ми навіть хліб самі пекли. А я займався консервуванням — маринував яблука, варив повидло. У такий-от спосіб ми й мандрували по країні цілих шість років. Надовго ніде не спинялися. А коли й траплялось затриматися десь трохи довше, люди починали дивитися на батька, мов на якогось пришелепу, і мене це страшенно дошкуляло й смутило. Бо тоді я ще любив батька. Хоч він часом був несправедливий до мене й свавільний як чорт. Але я любив його і завжди радів, коли ми рушали далі...

Отак вони їздили — все далі, далі: Вайомінг, Айдахо, Орегон і нарешті Аляска. На Алясці Текс Сміт прищепив синові мрію про золото й показав, як його шукати на піщаних берегах стрімких річечок з крижаною водою. Там-таки, на Алясці, Перрі навчився поводитись із рушницею, білувати ведмедів і висліджувати вовків та оленів.

— Ну й холоднеча ж там була!— згадував Перрі.— Ми з батьком спали, притиснувшись один до одного й позагортавшись у ковдри та ведмежі шкури. А ранком, ще вдосвіта, я нашвидкуруч готував сніданок — смажене м’ясо, сухе печиво з мелясою,— і ми вирушали колупатися в тому піску. Все було б гаразд, якби я не дорослішав, бо що старший я ставав, то менше лишалося в мені приязні до батька. З одного боку, він начебто знав і розумів усе, а з другого — не розумів нічого. Був сліпий і глухий до багатьох моїх інтересів. Анітрохи в них не вдавався. Ось, скажімо, я навчився грати на гармонійці, тільки-но взяв її до рук. І на гітарі так само. А батько цього не визнавав. Та й не хотів визнавати. Ще я любив читати, учився правильно говорити. Пісні складав. І малював непогано. Але я ніколи не чув жодного підбадьорливого слова ані від батька, ані від когось іншого. Ночами я часто лежав без сну — і тому, що боявся обмочити постіль, і через думки, що не давали мені заснути. Довкола була така холоднеча, що аж дух забивало, а я думав про Гавайські острови. Колись я бачив їх у кіно, й мені страх як хотілося поїхати туди. Там завжди було сонце, і люди ходили убрані в саме листя та квіти...

Сам Перрі був убраний куди поважніше, коли одного теплого вечора 1945 року, під час війни, зайшов до одного з татуювальних салонів Гонолулу. Оце там і з’явилася на його лівій руці змія, обвинута навколо кинджала. А перед тим була сварка з батьком, подорож на попутних машинах від Анкоріджа до Сіетла й візит у тамтешню наймальну контору торговельного флоту.

Відслуживши кілька років у торговельному флоті, Перрі вступив до армії. На той час він уже помирився з батьком, який після їхнього розриву переїхав був до Невади, але потім знову повернувся на Аляску. В 1952 році, коли Перрі, «відбувши всю оту кляту корейську війну», закінчував військову службу, старий Сміт замислив грандіозний план, що мав назавжди покласти край його кочовому життю.

— Батько був як у гарячці,— згадував Перрі.— Писав мені, що купив ділянку землі край шосе поблизу Анкоріджа й має намір збудувати там мисливський заїзд для туристів. Навіть назву вже придумав; «Вігвам Звіробоя Дена». І тепер квапив мене, щоб я приїхав допоміг йому з тим будівництвом. А я, коли ще був в армії, у Форт-Люїсі, штат Вашінгтон, купив собі мотоцикл (краще б назвати його мотогробом!), отож, діставши розрахунок, сів на нього й подався на Аляску. Та доїхав тільки до Беллінгема, що на канадському кордоні. Йшов дощ, і моя тарадайка перекинулась на слизькій дорозі...

Ця лиха пригода на цілий рік відстрочила зустріч Перрі з батьком. Півроку пішло на операцію та лікарню, а ще півроку він одужував у лісовій хатині поблизу Беллінгема. Господарем її був молодий індіанець, лісоруб і рибалка.

— Джо Джеймс. Він і його дружина дали мені притулок у своєму домі. Вони були старші за мене всього на два чи три роки, але доглядали мене як власну дитину. І це було неабищо, бо своїх дітей вони любили й піклувалися про них. На той час вони мали четверо, а вже потім з’явилося ще троє. Вони дуже добре ставились до мене — і Джо, і вся його сім’я. Я тоді ледве шкандибав на милицях, був зовсім безпорадний. Тільки те й міг, що сидіти. Отож, щоб знайти собі якесь діло, та й господарям бути хоч трохи корисним, я придумав щось на зразок школи. Учнями були дітлахи Джо та кілька їхніх товаришів, і ми проводили з ними у вітальні справжні уроки. Я навчив їх грати на гармонійці та гітарі, малювати, займався з ними краснописом. Усі завжди кажуть, що в мене дуже гарний почерк. Воно й справді так, бо колись давно я купив спеціальнинй посібник і вправлявся доти, доки став писати так, як там рекомендовано. Крім того, ми читали всілякі історії — вони по черзі читали, а я їх поправляв. Це мене розважало. Я люблю дітей. Малих дітей... То був непоганий час. Потім настала весна. Я вже міг ходити, хоч ноги в мене ще боліли. А батько все чекав на мене...

Чекав, проте не сидів без діла. На той час, коли Перрі приїхав на місце майбутнього мисливського заїзду, старий Сміт, працюючи сам-один, уже зробив усю найважчу роботу: розчистив ділянку, заготував колоди й дошки, наколов і понавозив купи дикого каменю.

— Але будувати не починав, доки я не приїду. Ми зробили там геть усе своїми руками. Лиш подеколи брали в підмогу якогось індіанця. Батько неначе знавіснів. Хай тобі хоч би що — хурделиця, злива, буревій,— ми однаково працювали. А того дня, коли закінчили покрівлю, він там-таки пустився танцювати джигу й кричав та реготав мов божевільний. Воно правда, «вігвам» таки вийшов дай боже. Він міг прийняти на ночівлю двадцять чоловік зараз. У їдальні був великий камін. А поряд — бар. Передбачалося, що там я розважатиму гостей. Співатиму і все таке. Ми відкрили наш заїзд у кінці п’ятдесят третього року...

Одначе сподівані мисливці все не появлялися, та й поодинокі проїжджі туристи, хоч і спинялися вряди-годи, щоб сфотографувати зумисне примітивний на вигляд «Вігвам Звіробоя Дена», проте ночувати залишалися рідко.

— Якийсь час ми ще тішили себе марними надіями. Думали, от-от посунуть постояльці. Батько вигадував усілякі штуки, щоб принадити їх — «Садок спогадів», «Криницю бажань»,— понастромляв обіч шосе строкатих рекламних об’яв. Але все те була дурна праця. І коли батько це зрозумів, коли до нього дійшло, що ми викинули всі наші гроші на вітер, він напався на мене. Чіплявся до кожної дрібниці, мало не казився з люті. Докоряв тим, що я не хочу як слід працювати... Винуватити його було годі, так само як і мене. У тій скруті, яка нас спіткала,— грошей чортма, харчі наприкінці,— ми вже просто не могли себе стримувати. А незабаром дійшло до того, що ми сиділи буквально голодні. Оце тоді й зчепилися вже відкрито. Через галету. Батько вихопив у мене з рук ту галету й почав кричати, що я ніяк не напхаюся, що я жадібний, себелюбний і щоб я забирався геть, бо він мене бачити більше не хоче. Він усе кричав і кричав, аж доки мені урвався терпець. Мої руки вчепились йому в горлянку. Вони-то були мої, але я вже ними не володів. Бо рухало їх одне прагнення: задушити його на смерть. Та батько в мене верткий, мастак боротися. Він випручався і гайнув по рушницю. А вернувшись, наставив її на мене й сказав: «Добре дивись на мене, Перрі, бо я останній, кого ти бачиш у житті». Я наче прикипів до місця. Але тут він збагнув, що рушниця навіть не заряджена, і раптом заплакав. Повалився на стілець і ридав, як дитина. І я відчув, що вже не маю на нього зла. Мені стало жаль його. Жаль нас обох. Та сказати йому я однаково нічого не міг. Я вийшов надвір і подався бродити по околиці. Був квітень, але в лісі ще лежав глибокий сніг. Я бродив, аж поки зовсім споночіло. Коли повернувся, в будинку було темно й двері замкнені. А всі мої речі валялися просто в снігу — батько повикидав їх. Книжки, одежу, геть усе. Я їх так і залишив. Тільки гітару забрав. Тоді вийшов на шосе й попростував геть. У кишені в мене не було ані цента. Десь над північ я зупинив подорожній ваговоз. Водій спитав, куди мені треба. «Куди вам, туди й мені»,— сказав я...

вернуться

28

Благодійницька релігійна організація.