„Людині, яка тішиться волею та всіма її перевагами, ніколи не зрозуміти, що означає бути позбавленим її“. Ерл Стенлі Гарднер.
„Що таке життя? Це — зблиск світлячка серед ночі. Це — зітхання бізона в зимову пору. Це — маленька тінь, що перебігає по траві й зникає із заходом сонця“. Вороняча Нога, ватаг індіанського племені чорноногих».
Остання цитата була записана червоним чорнилом і обведена рамкою із зелених зірочок; отже, власник зошита хотів підкреслити свій «особистий інтерес» до неї. «Зітхання бізона в зимову пору» — це ж бо цілком відповідало його поглядам на життя. Навіщо клопотатися? Навіщо «гнути горба?» Адже людина — це ніщо, туман, тінь, яку поглинає темрява.
Але ж хай йому чорт, а ти таки клопочешся, щось плануєш і ладен собі нігті кусати через якесь там попередження готельної адміністрації: «Su dia termina a las 2 р. m.».
— Діку? Ти чуєш? Скоро перша.
Дік уже не спав і щось шепотів на вухо Інес. Дівчина мовчки курила сигарету. Минулого вечора, коли Дік привів її до готелю і сказав, що вона тут ночуватиме, Перрі хоча й погодився, проте був видимо невдоволений. Вони йому «страх як докучали». І все ж він почував жаль до Інес. Це «мале дурнятко» щиро вірило, що Дік справді думає одружитися, і навіть не підозрювало, що він того ж таки дня збирається покинути Мексіку.
— Бога ради, Діку! Поквапся, чуєш? Наша доба минає о другій.
Була остання субота перед різдвом, і потік машин на Головній вулиці Гарден-Сіті ледве посувався вперед. Затиснутий у цьому завозі, Дьюї подивився вгору на святкові гірлянди, сплетені з ялинового гілля й прикрашені червоними паперовими дзвониками, і нараз пригадав, що не купив ще різдвяних подарунків дружині й дітям. Його мозок автоматично відкидав усе, що не було пов’язане із справою Клаттерів.
Така цілковита зануреність уже почала непокоїти Мері та й декого з їхніх знайомих.
Один близький приятель Дьюї, молодий адвокат Кліффорд Р. Гоуп, сказав йому навпростець:
— Слухай, Еле, ти хоч сам тямиш, що з тобою діється? Ти ж увесь час тільки про одне говориш.
— Авжеж,— відказав Дьюї.— Бо я тільки про це й думаю. До того ж цілком можливо, що саме в розмові я раптом натраплю на щось таке, до чого не додумався раніш. На якесь нове рішення. Або й ти. Хай йому чорт, Кліффе, та я ж довіку спокою не матиму, якщо ця справа так і ляже в архів нерозв’язана. Хоч би скільки років минуло, а воно все не йтиме в мене з голови. Щоразу, як десь станеться вбивство, чимось подібне до цього, я просто не зможу не помчати туди стрімголов, не побачити на власні очі, що там і як,— а раптом виявиться якийсь зв’язок! Та й це ще не все. Головна причина ось у чому: я тепер знаю Клаттерів чи не краще, ніж вони самі себе знали, і думка про них буквально переслідує мене. І так буде доти, доки я дізнаюсь, як усе сталось.
Одержимість Дьюї цією справою мала ще один наслідок: він став дуже неуважливий, чого ніколи раніш за ним не помічалося. Ще тільки вранці того дня Мері попрохала його, щоб він не забув неодмінно... неодмінно... А от що саме — він ніяк не міг пригадати, аж поки, вибравшись нарешті з передсвяткової міської тисняви й давши повний газ на шосе № 50 у напрямі Голкомба, побачив попереду ветеринарну лікарню доктора Дейла. Ну звісно ж! Дружина просила забрати додому їхнього кота, Піта. То був дебелий п’ятнадцятифунтовий котисько тигрової масті, відомий у цілому Гарден-Сіті як невиправний забіяка, через що й опинився оце в лікарні: програвши битву з собакою-боксером, він дістав такі тяжкі поранення, що довелося накладати шви й застосовувати антибіотики. Та сьогодні доктор Дейл уже виписав його з лікарні, і Піт, умостившись на передньому сидінні в машині свого господаря, муркотів усю дорогу до Голкомба.
Дьюї їхав на ферму «Долина», але йому захотілося випили чашку гарячої кави, і він спинив машину біля «Гартменового кафе».
— Добридень, красеню,— сказала міс Гартмен.— Чим можу прислужитися?
— Чашечку кави, хазяйко, ото й тільки.
Вона налила йому чашку кави.
— Я не помиляюся? Здається, ви добряче схудли?
— Та трохи є.
Насправді за останні три тижні Дьюї схуд на двадцять фунтів. Костюми висіли на ньому так, наче він позичив їх у якогось огрядного приятеля. Обличчям він узагалі мало скидався на детектива, а тепер і поготів,— скоріше можна було подумати, що це якийсь аскет, заглиблений у потойбічні думи.
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово.
— Вигляд у вас жахливий.
Атож, годі й заперечувати. Проте не гірший, ніж у його колег із КБР — в агентів Данца, Черча і Ная. І вже, певна річ, він, Дьюї, в кращій формі, ніж Гарольд Най, що незважаючи на грип і високу температуру, не полишав розслідування. Зокрема, ці четверо до краю стомлепих людей «піддали перевірці» щось із сімсот усіляких поголосок і чуток. Сам Дьюї, приміром, згаяв два виснажливі дні, намагаючись натрапити на слід отих таємничих двох мексіканців, що, як присягався Пол Гелм, приходили до містера Клаттера напередодні вбивства.
— Ще чашечку, Елвіне?
— Та, мабуть, ні. Дякую, хазяйко.
Але місіс Гартмен уже принесла гарячий кавник.
— Це коштом фірми, шерифе. Як подивитися на вас, воно не завадить.
За столиком у кутку два скотарі з околишніх ферм грали в шашки. Один з них підвівся й перейшов до прилавка, де сидів Дьюї.
— Це правда, що ми чули? — запитав він.
— Залежно від того, що ви чули.
— Про отого типа, котрого ви схопили. Котрий заліз у будинок Клаттерів. Ніби він і є вбивця. Ось що ми чули.
— Тоді ви чули неправду, друже. Так, неправду.
Хоча в минулому Джонатана Деніела Едріена, що тепер сидів в окружній тюрмі по звинуваченню в незаконному носінні зброї, деякий час тримали в державній лікарні у Топіці як душевнохворого, проте перевірка показала: щодо справи Клаттерів він винен хіба що в нездоровій цікавості.
— Ну, а коли це не він, то якого ж біса ви не зловите справжнього винуватця? В мене повен дім жінок, то вони навіть у ванну бояться самі заходити.
Дьюї звик до подібних нападок — така вже була його робота. Він лише зітхнув і посміхнувся.
— Нічого смішного тут нема! Я кажу серйозно. Чому ви нікого не заарештуєте? Вам за це платять гроші.
— Ану без грубощів,— сказала місіс Гартмен.— Усім нам кепсько. Елвін робить що тільки може.
Дьюї підморгнув до неї.
— Розтлумачте йому, хазяйко. І дуже дякую за каву.
Скотар почекав, доки він дійде до дверей, тоді випалив навздогін:
— Якщо ви ще коли поткнетеся в шерифи, на мій голос не розраховуйте. Бо ви його не дістанете!
— Ану без грубощів,— знову сказала місіс Гартмен.
Був полудень десь ген у пустелі Мохаве. Перрі сидів на валізі й награвав на гармонійці. Дік стояв обіч лискучого чорного шосе № 66, втупивши очі в безлюдну далечінь, неначе сподівався викликати машину силою свого погляду. Машини з’являлися рідко, та й ті не спинялись задля двох подорожніх. Щоправда, один водій ваговоза, що їхав до Нідлса, штат Каліфорнія, запропонував підвезти їх, але Дік відмовився. Це була «не та нагода». Вони з Перрі чекали якогось самотнього мандрівника в пристойній машині й з повним гаманом — такого, щоб пограбувати його, задушити й покинути серед пустелі.
У пустелі звук часто випереджає появу. Дік зачув далекий стугін ще не видимої машини. Почув його й Перрі. Він сховав гармонійку в кишеню, узяв валізу й став поруч Діка на узбіччі шосе. (Валіза становила весь їхній багаж. Вона була вщерть напакована пам’ятками Перрі, до яких долучено три сорочки, п’ять пар білих шкарпеток, коробку аспірину, пляшку текіли[29], ножиці, безпечну бритву й пилочку для нігтів. Решту свого добра вони частково позаставляли, частково полишили на отого бармена-мексіканця, а частково надіслали поштою до Лас-Вегаса).