Вони чекали. Аж ось і машина. Вона швидко наближалась, і скоро стало видно, що то синій «додж», в якому немає нікого, крім водія — кощавого лисого чоловіка. Нагода була чудова. Дік підняв руку й помахав водієві. Той сповільнив швидкість, і Дік усміхнувся до нього променистою усмішкою. Машина вже майже спинилась, і водій пильно оглянув подорожніх з ніг до голови. Як видно, довіри вони в нього не викликали (після п’ятдесятигодинної автобусної подорожі з Мехіко-Сіті до Барстоу та півдня переходу по пустелі Мохаве обидва були оброслі, закурені й мали страхітливий вигляд). Він натиснув на газ і погнав геть. Дік приклав долоні до рота й гукнув навздогін:
— Твоє щастя, падлюко!
Тоді засміявся й завдав на плече валізу. Сердитись по-справжньому він просто не міг, бо, як пригадував потім, «був надто радий, що знов опинився у добрих старих Штатах». Та й, зрештою, з’явиться ще якась машина, і в ній теж буде водій.
Перрі дістав свою гармонійку (він поцупив її вчора в універсальній крамниці в Барстоу) і заграв початкові такти їхнього «похідного маршу». То була одна з його улюблених пісень, і він навчив Діка всіх п’ятьох її куплетів. Вони марширували в ногу, пліч-о-пліч, і співали:
Серед мовчазної пустелі дзвінко лунали їхні дужі молоді голоси:
Частина третя
Відповідь
Молодика звали Флойд Веллз. Він був низенький на зріст і майже зовсім не мав підборіддя. В минулому Веллз брався до багатьох справ: був солдатом, робітником на фермі, механіком і, нарешті, злодієм, за що й дістав строк «від трьох до п’яти» в тюрмі штату Канзас. У вівторок, 17 листопада, він лежав у своїй камері з навушниками на голові й слухав останні вісті. Та голос диктора й нудні події дня наганяли на нього сон («Канцлер Конрад Аденауер прибув сьогодні до Лондона для переговорів з прем’єр-міністром Гарольдом Макмілланом... Президент Ейзенхауер приділив годину й десять хвилин на обговорення планів та бюджету космічних досліджень з доктором Кейтом Гленнаном...»). Аж раптом він почув таке, що його дрімота враз розвіялась:
«Офіційні особи, що провадять розслідування трагічної загибелі чотирьох членів сім’ї Герберта Вільяма Клаттера, звернулися до громадськості з проханням дати будь-які відомості, що допомогли б розкрити цей загадковий злочин. Уранці минулої неділі самого Клаттера, його дружину та двох неповнолітніх дітей знайдено вбитих у їхньому будинку на фермі поблизу Гарден-Сіті. Злочинці зв’язали їх, позатуляли їм роти і вбили пострілами в голову з мисливської рушниці дванадцятого калібру. Як визнають слідчі органи, їм досі не вдалося виявити жодних мотивів злочину, що, за словами Логена Сенфорда, начальника Канзасского бюро розслідування, є найстрашнішим за всю історію Канзасу...»
Веллз був приголомшений. «Просто вухам своїм не повірив»,— як він сам розповідав згодом. А тим часом йому таки випадало б повірити, бо він не тільки був знайомий з Клаттерами, але й добре знав, хто їх убив.
Це почалося давно, одинадцять років тому, восени 1948-го. Веллзові минав тоді двадцятий.
— Я мандрував по країні, брався до всякої, яка трапиться, роботи,— пригадував він.— В отакий спосіб і опинився ген у Західному Канзасі, десь недалеко від кордону з Колорадо. Ходив шукав місця, питав усіх, де б його влаштуватися. Хтось мені й сказав, що потрібен робітник на ферму «Долина» — так містер Клаттер називав свою садибу. І справді, він мене взяв. Я працював у нього щось із рік, в усякому разі — до наступної весни, і пішов тільки тому, що не сиділося мені. Тягло кудись-інде. Зовсім не тому, що не поладнав з містером Клаттером. Ні, він ставився до мене добре, так само, як і до всіх, хто в нього працював. Бувало, не вистачить грошей до платні, то він завжди підкине тобі десятку чи п’ятірку наперед. І взагалі платив добре, а як заслужиш, то й премії давав охоче. Одне слово, дуже він мені подобався. Та й уся їхня сім’я — і місіс Клаттер, і діти. Коли я там жив, двоє менших, ті, яких убито,— Ненсі й хлопчик в окулярах,— були ще зовсім малі, років по п’ять-шість. А старші — Біверлі й ще одна дівчинка, я вже не пам’ятаю, як її звали,— ті вже ходили до школи. Славні були люди, дуже славні. Я й досі їх пам’ятаю...
Так от, пішов я звідти десь у сорок дев’ятому році. Одружився, розлучився, служив у війську і всяке таке інше. Час собі минав, і от у п’ятдесят дев’ятому, так, у червні п’ятдесят дев’ятого, через десять років, як я пішов від містера Клаттера, мене засадили в Ленсінг. Заліз я, бачте, в одну крамницю електротоварів. А чого — хотів потягти кілька газонокосарок. Не на продаж, ні. Думав давати їх напрокат. Завести, так би мовити, власне дільце. Та нічого, звісно, не вийшло, окрім того, що приклепали мені строк під трьох до п’яти років. Якби не це, я б ніколи не спізнався з Діком і, можливо, містер Клаттер був би досі живий. Та що вже б, те в. Видно, судилося мені зустріти Діка.
Він був моїм першим товаришем по камері. Сиділи ми разом щось із місяць. Червень і початок липня. Він тоді добував уже свої «від трьох до п’яти» і в серпні мав достроково вийти. Отож усе, було, патякав, що думає робити на волі. Казав, подасться до Невади, в якесь ракетне містечко, купить там військову форму й вдаватиме з себе офіцера-авіатора. Так, мовляв, можна настругати хтозна-скільки тих липових чеків. То був один з його планів. (Я в це не дуже вірив. Щоправда, хлопець він меткий, але на офіцера-авіатора аж ніяк не схожий). А іноді він згадував свого дружка, Перрі, якогось напівіндіанця, що сидів з ним у камері. І все нахвалявся, які вони діла разом закрутять, коли зустрінуться на волі. Я того Перрі не знав, ніколи й не бачив. Його вже не було в Ленсінгу: випустили достроково. Але Дік завжди казав, що коли трапиться десь добрячий шмат, то на Перрі Сміта можна покластися напевне.
Я вже не пригадую точно, чого в нас зайшла мова про містера Клаттера. Мабуть, я згадав про нього, Коли ми розповідали один одному, хто де працював. Дік був добрий автомеханік, то здебільшого й робив за фахом. Колись, правда, він працював ще водієм швидкої допомоги й дуже з того пишався. Які там, мовляв, були медсестрички і як він розважався з ними в своїй машині... Ну, а я розказав йому, як відробив рік на великій фермі в Західному Канзасі. Цебто у містера Клаттера. Він спитав, чи багатий був хазяїн. Атож, сказав я, таки багатий, бо одного разу витратив за тиждень десять тисяч доларів, сам мені розповідав. Я, звісно, хотів сказати, які великі справи він часом вів. І от після того Дік усе розпитував мене про Клаттерів, Хто та хто живе в будинку? Скільки років тепер дітям? Як добутися в дім? Де там що? Чи є в містера Клаттера сейф?.. Не хочу брехати — я сказав, що є. Бо нібито пригадувалось мені щось таке — шафа чи, може, сейф,— за письмовим столом містера Клаттера, в тій кімнаті, де він звичайно працював. От тоді, пам’ятаю, Дік і почав говорити про вбивство. Казав, що вони з Перрі поїдуть туди, пограбують будинок, а всіх свідків повбивають — і Клаттерів, і кожного, хто трапиться під руку. Він без кінця розписував, як усе буде: як вони позв’язують господарів, а тоді перестріляють з рушниці. Я казав йому: «Нічого в тебе, Діку, не вийде». Але відмовляти його не відмовляв, брехати не буду. Бо й на мить не вірив, що він на таке зважиться. Думав, усе це просто балачки. В Ленсінгу воно не дивина. Там тільки й чуєш звідусіль: ось вийду на волю, то я й те, й те — нальоти, грабунки, усе що хочеш. Та здебільшого все це пусті нахваляння. Ніхто й не зважає на них. Отож коли я почув ті слова по радіо, то просто вухам своїм не повірив. А проте воно таки сталося. Достоту як казав Дік...
Така була розповідь Флойда Веллза, хоч тоді, в першу мить, він ще й не помишляв про неї. Боявся, що інші в’язні дізнаються про його виказ і тоді за життя його, як він сам висловився, «ніхто не дасть і дохлого койота».