Минув тиждень. Веллз слухав радіо, уважно стежив за повідомленнями в газетах і в одній з них прочитав, що канзаська «Ньюс» запропонувала винагороду в тисячу доларів за будь-які відомості, що допоможуть знайти й викрити злочинців. Це його зацікавило, і він майже зважився відкритись. Але все ще боявся, і не тільки інших в’язнів. А що, як власті визнають і його причетним до вбивства? Зрештою, саме він напровадив Діка на будинок Клаттерів. До того ж йому цілком можуть закинути, що він знав про Дікові наміри. Одне слово, хоч як на це дивитися, становище його дуже непевне, а виправдання сумнівні. Отож краще мовчати...
Минуло ще десять днів. Настав грудень. Судячи з дедалі коротших газетних повідомлень (радіо взагалі не згадувало більше про цю справу), слідство було так само безпорадне й не мало жодних доказів, як і того ранку, коли виявлено голкомбську трагедію.
А він знав. І нарешті, знеможений потребою «комусь звіритися», розповів про все одному товаришеві по камері.
— Близький приятель. Католик, страшенно побожний. Він спитав мене: «То що ти думаєш робити, Флойде?» А я й кажу: «Та от сам не знаю. А що б ти мені порадив?» Ну, він почав мене переконувати, що треба йти до начальника тюрми, бо як я, мовляв, житиму з таким тягарем на душі. Сказав, можна зробити так, що ніхто в тюрмі й не догадається про мій виказ, і пообіцяв усе влаштувати. Другого дня він пішов до начальникового заступника й передав йому нібито моє прохання, щоб мене викликали. Сказав, що, можливо, від мене вони дізнаються, Хто вбив Клаттерів. Ну, той звісна річ, одразу ж послав по мене. Спочатку я боявся, та потім згадав містера Клаттера — який він був добрий до мене,— отож і розповів усе заступникові, а тоді й самому начальникові, Гендові. І коли я ще сидів там, в його кабінеті, він зняв телефонну трубку...
Начальник тюрми Генд зателефонував Логену Сенфордові. Вислухавши його, Сенфорд поклав трубку, віддав кілька розпоряджень, а тоді подзвонив Елвінові Дьюї.
Того вечора Дьюї повернувся додому з цупким конвертом. Мері була в кухні, готувала вчерею. Тільки-но Дьюї з’явився на порозі, вона одразу ж заходилась розповідати йому про домашні турботи. Їхній кіт напав на сусідського спанієля і, здається, серйозно пошкодив йому око. Дев’ятирічний Пол звалився з дерева. А дванадцятирічний батьків тезко взявся палити у дворі сміття й розвів такий вогонь, що він мало не перекинувся на сусідні садиби. Хтось — Мері не знала хто — навіть викликав пожежну команду..
Поки дружина змальовувала ці лихі пригоди, Дьюї наливав каву їй і собі. Аж раптом Мері спинилася на півслові й втупила в нього очі. З того, як пашіло його обличчя, вона здогадалася, що він радісно збуджений.
— Елвіне, любий... Приємні новини? — спитала вона.
Дьюї мовчки подав їй конверт. Вона витерла мокрі руки, сіла до столу й, розкривши конверт, видобула звідти фотографії двох молодиків — білявого й брюнета із смаглявим обличчям,— так звані поліцейські портрети. До фотографій були долучені дві особові справи з короткими умовними записами. В анкеті білявого говорилося:
«Гікок, Річард Юджін. Чол. КБР — 97 093. ФБР — 859 273. Адреса: Еджертон, Канзас. Нар. 6.6.31, К.-С, Канз. Зріст: 5 ф. 10 д. Вага: 175 ф. Волосся: біляве. Очі: голубі. Будова: міцна. Колір обличчя: червонуватий. Фах: фарбар машин. Злочин: шахрайство, підробка чеків. Звільнений достр. 8.8.59».
Друга анкета була така:
«Сміт, Перрі Едвард. Чол. Місце нар.: Невада. Зріст: 5 ф. 4 д. Вага: 156 ф. Волосся: темно-кашт. Злочин: крад., втеча. Заарештований: (не заповнено). Ким: (не заповнено). Заходи: передано до тюрми шт. Канзас із окр. Філіпс. 5—10 р. Звільнений достр. 7.6.59».
Мері роздивлялася Смітове обличчя, сфотографоване в профіль і анфас,— обличчя самовдоволене, неприязне, проте по-своєму гоже: гарно окреслені уста й ніс, імлисті мрійливі очі, також досить гарні і, як визначила вона подумки, виразисті, наче в актора. Виразисті, але водночас і лихі. Хоча й не такі лихі, не такі «відверто злочинницькі», як у Річарда Юджіна Гікока. Вражена поглядом Дікових очей, Мері несамохіть пригадала один випадок із свого дитинства: якось вона побачила рись, що попалася в пастку, й підійшла ближче із щирим бажанням визволити її, та очі тварини, сповнені болю і ненависті, вмить розвіяли співчуття і вкинули її в жах.
— Хто вони? — спитала Мері.
Дьюї переповів їй Веллзову історію, тоді сказав:
— Дивна річ. Ось уже три тижні ми тільки те й робимо, що розшукуємо людей, які будь-коли працювали на Клаттеровій фермі. Можна подумати, що нам оце просто пощастило. Та ще день-два — і ми самі натрапили б на цього Веллза. Дізналися б, що він у тюрмі. А тоді однаково докопалися б до правди.
— А ти певен, що це правда? — спитала Мері. Дьюї та його помічники вже прослідкували сотні ниток, що нікуди не вели, і вона хотіла застерегти чоловіка від нового розчарування, побоюючись за його здоров’я. Він був зовсім знервований, висотаний до краю і викурював по три пачки сигарет на день.
— Ні, не певен,— відказав Дьюї,— але нюхом чую, що так.
Його тон майже переконав Мері. Вона знову схилилася над фотографіями на кухонному столі.
— Поглянь на нього,— показала пальцем на обличчя білявого молодика.— Які страшні очі! Наче пронизують тебе.— Тоді сховала фотографії назад у конверт.— Краще б ти мені їх не показував.
Того ж таки вечора інша жінка, в іншій кухні, відклала набік недоштопану шкарпетку, зняла окуляри в пластмасовій оправі і, немов націляючись ними на гостя, сказала:
— Сподіваюся, ви розшукаєте його, містере Най. Задля нього самого. У нас двоє синів, він первісток. Ми його любимо, але ж... Ну звісно, я розумію. Він ніколи б не поїхав так зненацька. Не подався б геть, не сказавши нікому й слова — ні батькові, ні братові. Мабуть, знову вскочив в якусь халепу. І що це з ним діється? Чого він такий?
Вона повела очима через невеличку, тепло натоплену кухню туди, де, згорбившись у кріслі-гойдалці, сидів Уолтер Гікок — її чоловік, батько Річарда Юджіна. Він був худий, виснажений, із бляклими, повними зневіри очима й зашкарублими руками, а коли заговорив, голос його звучав так, наче давно вже не був у вжитку.
— У дитинстві мій син був нічим не гірший за інших, містере Най,— сказав містер Гікок.— Чудовий спортсмен, завжди серед перших у школі. Баскетбол, бейсбол, футбол — скрізь відзначався. І вчився добре, з деяких предметів тільки відмінні оцінки мав. З історії, з креслення... Школу він закінчив у червні сорок дев’ятого й хотів піти до коледжу. Вчитися на інженера. Та ми не могли йому допомогти. Просто грошей не було. Їх у нас ніколи нема. Ферма наша вся кругом сорок чотири акри, то й так ледве животіємо. Мабуть, Діка тоді пригнітило те, що в нього не вигоріло з коледжем. Спочатку він пішов працювати на залізницю в Канзас-Сіті. Заробляв сімдесят п’ять доларів на тиждень. Він собі розважив, ніби цього досить, щоб завести сім’ю, отож вони з Керол і одружилися. Їй тоді було всього шістнадцять, а йому дев’ятнадцять. Я завжди вважав, що нічого доброго з того не вийде. Так воно й сталося.
Місіс Гікок, опасиста кругловида жінка, що її м’яких рис не огрубило життя, сповнене цілоденної праці, докірливо мовила:
— Трійко милих хлопчаків, онуки наші — ось що з того вийшло. Та й Керол дівчина хороша. Вона нічим не винна.
Містер Гікок провадив далі:
— Вони найняли собі чималий будинок, купили новісіньку машину й відтоді вже не вилазили з боргів. Навіть коли Дік працював на швидкій допомозі й мав кращі заробітки. А потім він знайшов місце в «Марші Б’юїк» — це велика майстерня в Канзас-Сіті. Був там механіком і фарбарем. Та вони з Керол жили надто розкішно, купували речі аж ніяк не по своїх грошах, і Дік почав шахрувати з чеками. Я все-таки гадаю, що якось воно пов’язане з тою катастрофою. Коли він розбився в машині й дістав струс мозку. Після того він дуже змінився. Став грати в карти, підробляти чеки. Раніше він ніколи такого не робив. Десь тоді ж таки й з тією другого зв’язався. Через неї і Керол покинув.