«О 9.00 зустрівся з м-ром Біллом Дрісколлом, головним кримінальним інспектором округи Вуошу, Ріно, штат Невада. Коротко ознайомивши м-ра Дрісколла з обставинами даної справи, передав йому фотографії, відбитки пальців та ордери на арешт Гікока й Сміта.
О 10.30 мав зустріч із сержантом Ейбом Ферроу з розшукного відділу місцевої поліції. Разом переглянули поліційну картотеку. Ні Сміт, ні Гікок у ній не зареєстровані. Перевіркою заставних квитанцій ніяких слідів зниклого радіоприймача не виявлено. Дано відповідні вказівки на той випадок, якщо приймач буде принесено в заставу до котрогось ломбарду в Ріно. Показував фотографії Сміта й Гікока в кожному ломбарді міста і особисто перевірив квитанції з метою виявлення приймача. Службовці ломбардів упізнали Сміта, але ніяких інших відомостей дати не могли».
Так минув ранок. А пополудні Най заходився розшукувати Текса Джона Сміта. Та в першому ж місці, куди він звернувся, — на пошті,— службовець у віконці «до запитання» сказав йому, що шукати «цього суб’єкта» — марна праця, принаймні в Неваді, бо він виїхав ще в серпні й тепер живе на Алясці, десь в околицях Серкл-Сіті. В кожному разі, пошту йому пересилають туди.
— Е, не так воно просто! — сказав службовець у відповідь на прохання Ная розповісти про Сміта-старшого.— То чолов’яга химерний, мов з якогось роману. Він називає себе Самотнім Вовком. Навіть і пошту йому здебільшого так адресують — «Самотньому Вовкові»... Ні, листів він отримує небагато, а от усіляких проспектів і рекламних брошур — цілі паки. Просто диво, скільки людей виписують цей мотлох — мабуть, аби, лиш одержувати якусь пошту... Скільки років? Та так десь із шістдесят. Одягається по-західному — ковбойські чоботи, високий крислатим капелюх. Він казав мені, що колись виступав у родео. Ми з ним, було, чимало розмовляли. Останні кілька років він заходив сюди майже щодня. Час від часу десь зникав, на місяць чи біля того,— потім завжди казав, що їздив шукати золото. А оце в серпні прийшов до мене один молодик. Сказав, що шукає свого батька, Текса Джона Сміта, то чи не знаю я, де він може бути. З вигляду на батька аж ніяк не схожий: Вовк, той тонкогубий, типовий ірландець, а цей хлопчина скидався більше на індіанця — волосся чорне, мов вакса, і очі до масті. Аж коли другого ранку з’являється Вовк і каже: так, син повернувся з армії, і вони разом їдуть на Аляску. Він там не раз бував. Здається, навіть мав якийсь готель чи щось ніби мисливський заїзд. А тепер сказав, що їде туди знову, десь років на два. Ні, відтоді я його більше не бачив, ні його самого, ані того хлопця.
Подружжя Джонсонів приїхало до Сан-Франціско зовсім недавно й придбало будинок у нагірній північній частині міста — районі приватної забудови, де селилися люди середнього достатку. Надвечір 18 грудня 1959 року молода місіс Джонсон дожидала гостей: трьох сусідок, що мали прийти посидіти за чашкою кави, а може, і в карти пограти. Господиня хвилювалася вона вперше запросила гостей у свій новий будинок і тепер, з хвилини на хвилину чекаючи дзвінка біля дверей, востаннє оглядала все, стирала то тут, то там невидимі порошинки чи перевішувала прикраси на різдвяній ялинці.
Як і всі інші будинки на їхній вулиці, що піднімалася схилом, то був стандартний приміський котедж на зразок фермерського, невигадливий і чепурний. Місіс Джонсои подобалося там геть усе: дерев’яні панелі на стінах, вкриті килимами підлоги, широкі вікна, краєвид, що відкривався позад будинку: горби, долина, а ген далі — небо й океан. Пишалася вона й невеликим садочком у дворі. Її чоловік, страхувальний агент за фахом і тесляр за покликанням, обніс його білим штахетником, а всередині змайстрував будку для собаки й пісочницю та гойдалку для дітей. Оце й тепер усі четверо — собака, два малих хлопчики й дівчинка — гралися там на осонні, і місіс Джонсон сподівалась, що вони розважатимуться самі, аж поки підуть гості.
Почувши дзвінок, місіс Джонсон метнулася до дверей. На ній була жовта плетена сукня, що, на думку місіс Джонсон, найкраще личила їй, щільно облягаючи стан і гарно відтіняючи індіанську смагу обличчя та коротко підстрижене чорне волосся. Вона відчинила двері, та замість сподіваних сусідок побачила двох незнайомців, що чемно торкнулися капелюхів і показали свої жетони.
— Місіс Джонсон? — спитав один.— Моє прізвище Най. А це інспектор Гатрі. Ми щойно одержали запит із Канзасу відносно вашого брата, Перрі Едварда Сміта. Він нібито не з’явився до урядовця, що наглядає за достроково звільненими. То чи не могли б ви нам підказати, де вія може бути?
Місіс Джонсон не засмутило й анітрохи не здивувало, що поліція знову цікавиться її братом. Єдине, що її стривожило,— це думка, що ось зараз прийдуть гості, а в неї тут ці агенти.
— Ні,— відказала попа.— Я нічого не знаю. Ось уже чотири роки не бачила Перрі.
— Місіс Джонсон, це серйозна справа,— мовив Най.— Нам треба з вами поговорити.
Місіс Джонсон довелося поступитись. Вона запросила їх у дім і запропонувала кави. Вони не відмовились.
— Я вже чотири роки не бачила Перрі,— сказала вона знову.— І навіть листів од нього не одержувала, відколи він вийшов з тюрми. Влітку, коли його випустили, він поїхав до нашого батька в Ріно. Батько писав мені, що повертається на Аляску і хоче взяти з собою Перрі. Потім написав знову,— здається, у вересні,— й був дуже сердитий. Мовляв, вони з Перрі посварились і розлучилися, навіть не доїхавши до кордону. Перрі вернувся назад, і батько поїхав на Аляску сам.
— І відтоді він більше вам не писав?
— Ні.
— Тоді можливо, що ваш брат приїхав до нього десь останнім часом. Скажімо, минулого місяця.
— Не знаю. Мене це не обходить.
— Не поладнали?
— З Перрі? Так. Я його боюся.
— А коли він був у тюрмі, ви часто йому писали. Принаймні так повідомили нас канзаські власті,— сказав Най. Його супутник, інспектор Гатрі, задовольнявся роллю спостерігача.
— Я хотіла допомогти йому. Сподівалася, що він змінить деякі свої погляди. Та тепер бачу, що помилилася. До інших людей йому байдуже. Він зважає тільки на самого себе.
— А чи є в нього друзі? Чи не знаєте ви кого-небудь, у кого він міг би знайти пристановище?
— У Джо Джеймса,— відказала вона й пояснила, що Джеймс — це один молодий індіанець, рибалка й лісоруб, що живе у лісі десь поблизу Беллінгема, в штаті Вашінгтон. Ні, вона сама з ним не знайома, але знає, що він і його сім’я — дуже гостинні люди й що вони не раз допомагали Перрі в минулому. Із друзів Перрі вона бачила тільки одну молоду особу, що з’явилася в дім до Джонсонів у червні 1955 року з листом від Перрі, де він рекомендував її як свою дружину.
— Писав, що в нього скрутні обставини, й просив подбати про його дружину, доки він зможе її забрати. З вигляду дівчині було років двадцять, але потім виявилось, що насправді їй чотирнадцять. І ніяка вона, звісно, була йому не дружина. Але спершу я повірила, пожаліла її і дозволила пожити у нас. Тільки прожила вона не довго. Щось із тиждень. А тоді подалася геть, прихопивши наші валізи й усе, що могла в них напакувати: майже весь одяг, і мій, і чоловіків, столове срібло, навіть годинник з кухні.
— Де ви жили, коли це сталося?
— У Денвері.
— А у Форт-Скотті, штат Канзас, ви коли-небудь жили?
— Ні. Я взагалі ніколи не була в Канзасі.
— А чи нема у вас сестри у Форт-Скотті?
— Моя сестра померла. Єдина сестра.
Най усміхнувся.
— Розумієте, місіс Джонсон, ми виходимо з того, що ваш брат спробує якось зв’язатися з вами. Напише чи зателефонує. А може, сам приїде вас навідати.
— Не думаю. Він навіть не знає, що ми переїхали. Мабуть, і досі вважає, що я живу в Денвері. Дуже вас прошу, якщо ви його все-таки знайдете, не кажіть йому моєї адреси. Я боюся.
— Ви гадаєте, він може заподіяти вам якусь шкоду? Суто фізичну?
Вона подумала й сказала, що не знає.
— Але я боюся його. І завжди боялася. Він може прикинутись таким добрим та щиросердим, таким лагідним. Йому нічого не варто заплакати. Іноді його до сліз зворушує музика, а коли був малий, то плакав, дивлячись на захід сонця,— така видавалась йому краса. Або на місяць. О, він кого хочете круг пальця обведе! То такий, що ви його ще й пожалієте...