Біля дверей подзвонили. Завваживши, як розгубилася місіс Джонсон, Най зрозумів ситуацію і простяг руку по свій брунатний капелюх.
— Пробачте, що потурбували вас, місіс Джонсон. Але якщо одержите звістку від Перрі, то, сподіваюсь, зателефонуєте нам. Попросіть інспектора Гатрі.
(Згодом він написав про неї: «Протягом усієї розмови трималася спокійно і невимушено. Жінка винятково сильної вдачі»).
Коли детективи пішли, витримка, що так вразила Ная, зрадила місіс Джонсон, і її почало опановувати знайоме почуття розпачу. Вона опиралась йому, силкувалася погамувати, не дати волі, аж поки провела гостей, аж поки нагодувала, скупала й поклала спати дітлахів. А вже тоді цей розпач заполонив їй душу, мов вечірній туман з океану, що оповивав тим часом вуличні ліхтарі. Вона сказала, що боїться Перрі, і таки боялася його, але не просто як людину — він був для неї немовби живий образ тієї лихої долі, що, як видно, судилася дітям Флоренс Бакскін і Текса Джона Сміта. Найстарший, її улюблений брат, застрелився; Ферн упала чи вистрибнула з вікна; Перрі став злочинцем. Отже, тільки вона поки що уникала лиха, і їй не давала спокою думка, що це до пори, що колись і її спіткає щось страшне: чи то божевілля, чи невиліковна хвороба, чи пожежа, яка знищить усе, що їй дороге,— дім, чоловіка, дітей.
Її чоловік поїхав кудись у своїх службових справах. Залишаючись удома сама, вона ніколи й не помишляла про те, щоб випити. Але того вечора приготувала собі міцний коктейль, а тоді лягла на канапі у вітальні, примостивши на колінах альбом з фотографіями.
Перша сторінка відкривалася фотографією батька — портретом, зробленим 1922 року, того року, коли він оженився на молодій індіанці, чемпіонці родео міс Флоренс Бакскін. Місіс Джонсон завжди затримувала погляд на цій фотографії. Дивлячись на неї, вона розуміла, чому її мати вийшла заміж за батька, хоч, по суті, вони зовсім не підходили одне одному. Молодик на портреті немов випромінював мужність. Усе в ньому — і хвацько зачесана рудувата чуприна, і трохи примружене ліве око (наче він націлявся в мішень), і ковбойська хусточка, пов’язана вузлом на шиї,— вабило зір. Загалом місіс Джонсон ставилася до батька не дуже прихильно, але одну рису в ньому завжди поважала — його силу духу. Вона добре знала, яким диваком він видавався іншим, та, зрештою, й сама поділяла цю думку. І все ж він був «справжній мужчина». Багато чого вмів, і все давалося йому легко. Він міг повалити дерево точнісінько на те місце, куди задумав. Міг оббілувати ведмедя, полагодити годинник, збудувати дім, спекти пиріг, заштопати шкарпетки, зловити форель на зігнуту шпильку, прив’язану до шнурка. Колись він перебув сам-один цілу зиму десь у глушині на Алясці.
Сам-один — отак, на думку місіс Джонсон, і належить жити таким людям. Дружина, діти, тихе життя — це не для них.
Вона перегорнула кілька сторінок з дитячими аматорськими фотографіями, зробленими в Юті й Неваді, в Айдахо й Орегоні. На той час Текс із Фло вже полишили виступи в родео, і вся сім’я, не маючи іншої домівки, крім старого ваговоза з будкою, мандрувала по країні в пошуках роботи (а знайти її в 1933 році було нелегко). Під фотографією чотирьох босих дітлахів у комбінезонах, з однаково змученими, виснаженими личками, стояв підпис: «Діти збирають ягоди. Ореон, 1933 р.» Ягоди й черствий хліб, присмачений згущеним молоком,— ото була тоді майже вся їхня їжа. Барбара Джонсон пригадала, як одного разу вся сім’я кілька днів харчувалася самими гнилими бананами, від чого на Перрі напали кольки. Він цілу ніч кричав з болю, а Бобо, як звали тоді Барбару, гірко плакала, думаючи, що він помирає.
Старша від Перрі на три роки, Бобо душі не чула в братикові. Він був її єдиною забавкою, живою лялькою, яку вона мила, причісувала, цілувала, а часом і ляскала нижче спини. Була в альбомі фотографія, де їх знято вдвох, коли вони купалися голяка в якійсь колорадській річечці з прозорою, мов кришталь, водою. Засмаглий до чорного малюк з рахітичним животиком міцно вчепився за руку сестри й заходився сміхом, наче той швидкоплинний потік лоскотав його. А ще на одному знімку (місіс Джонсон не пам’ятала напевне, але начебто його зроблено на далекому ранчо в Неваді, де сім’я Смітів Знайшла тимчасове пристановище після отієї жахливої бійки між батьками, що поклала край їхньому подружньому життю,— за зброю в ній правили гарапники, окріп, гасові лампи) вони з Перрі сиділи верхи на поні, прихиливши голівки одне до одного, а позаду видніли розжарені сонцем гори.
З часом, коли діти переїхали з матір’ю до Сан-Франціско, любов Бобо до меншого братика потроху згасала, аж поки геть минулася. Її милий крихітка обернувся тепер на дике створіння, на вуркагана й злодюжку. Його перший арешт зареєстровано 27 жовтня 1936 року — того дня, коли йому минуло вісім. Нарешті, після кількох ув’язнень у дитячих виправних закладах, Перрі віддали під батькову опіку, і відтоді Бобо не бачила його багато років — хіба що на фотографіях, які Текс Джон Сміт час від часу надсилав іншим своїм дітям; ці знімки з наклеєними внизу підписами також були в альбомі. «Перрі й тато із собакою лайкою»... «Перрі й тата промивають золото»... «Перрі на полюванні. Аляска»... З останньої фотографії дивився п’ятнадцятирічний хлопчина в хутряній шапці, що стояв на лижах серед засніжених дерев, тримаючи під рукою рушницю; обличчя його було похмуре, очі стомлені й дуже смутні. І місіс Джонсон пригадала «сцену», яку влаштував їй Перрі, коли гостював у неї в Денвері. Власне, тоді вона й бачила його востаннє — весною 1955 року. Вони розмовляли про його дитячі літа, коли він жив з батьком, і раптом Перрі, що влив у себе забагато спиртного, штовхнув її до стіни й притиснув, не даючи зрушити з місця.
— Я був для нього негром,— сказав він,— Ото й тільки. Він примушував мене працювати, як проклятого, і ніколи не давав ані цента... Ні, Бобо, зараз я говорю! А ти краще помовч, бо я кину тебе в річку. Як ото колись в Японії — я йшов через міст, а там стояв якийсь тип, я його ніколи не бачив. То я схопив його та й кинув у воду... Ну прошу тебе, Бобо. Дуже прошу — вислухай мене. Ти думаєш, я сам собі подобаюсь? О, ким би я міг стати! Але той мерзотник не давав мені дороги. Навіть до школи не пускав. Так, так, я був поганий хлопчисько. Але ж настав час, коли я сам просився до школи. У мене ж від природи чудовий розум, якщо ти цього не знаєш. Чудовий розум, а до того й талант. А от освіти я не маю, бо він не хотів, щоб я вчився, а тільки щоб гнув горба на нього. Щоб був тупою і темною худобою. Ось яким він хотів мене бачити. Щоб я ніколи не вибився з-під його влади. А ти, Бобо? Ти ходила до школи. І ти, і Джіммі, і Ферн. Ви, хай вам чорт, усі здобули освіту. Всі, крім мене. Отож я й ненавиджу вас, усіх вас — і батька, і всіх!..
Місіс Джонсон перегорнула ще кілька сторінок і спинила погляд на фотографії Перрі в уніформі. То була вирізка з газети, а під нею — друкований текст:
«Аляска. Рядовий Перрі Е. Сміт, 23 років,— перший учасник війни у Кореї, що повернувся до Анкоріджа. На фото: капітан Мейсон, офіцер відділу інформації, вітає його з прибуттям на військову авіабазу в Елмендорфі. Сміт прослужив 15 місяців в одному з саперних підрозділів 24-ї дивізії. Переліт від Сіетла до Анкоріджа — подарунок Смітові од Північно-Тихоокеанської авіакомпанії. (Фото армійської служби інформації)».
Капітан Мейсон, простигши руку, дивився на рядового Сміта, а рядовий Сміт дивився в об’єктив фотокамери. У виразі його обличчя місіс Джонсон вбачала,— чи, може, їй це тільки здавалося,— не вдячність, а зневагу, й не гордість, а безмежну пиху. Атож, не так уже й важко повірити, що, зустрівши на мосту якогось незнайомця, він скинув його в річку. Напевне скинув. Вона ніколи в цьому й не сумнівалася.
Місіс Джонсон згорнула альбом і ввімкнула телевізор, але й це її не розрадило. А що, як він і справді з’явиться сюди? Адже знайшли її детективи, то чого ж не знайде Перрі? Та хай не сподівається, що вона йому допомагатиме. Ні, навіть у дім не пустить...