— Прошу містера Дьюї. Його викликає Канзас-Сіті.
— Я містер Дьюї.
— Говоріть, Канзас-Сіті. Ваш абонент на проводі.
— Еле? Це Най.
— Слухаю вас, Братчику.
— Приготуйтеся почути важливі новини.
— Готовий.
— Наші друзі тут. У Канзас-Сіті.
— Як ви дізналися?
— А вони й не дуже ховаються. Гікок понапідписував чеків по всьому місту. Та ще й своїм власним ім’ям.
— Своїм ім’ям? Це напевне означає, що він не думає затримуватись надовго... Або ж він надто самовпевнений. То, кажете, і Сміт з ним?
— Атож, обидва тут. Але на іншій машині. Чорно-білий «шевроле» п’ятдесят шостого року.
— Номери канзаські?
— Канзаські. І слухайте, Еле, як нам пощастило! Вони купили телевізор, розумієте? Гікок виписав продавцеві чек. А коли вони вже від’їжджали, в того вистачило розуму записати номер машини. Там-таки, на звороті чека. Округа Джонсон, шістнадцять двісті дванадцять.
— Перевірили?
— І що ви думаєте?
— Машина крадена.
— Це само собою. Але номери підмінені. Вони зняли їх з розбитого «де сото» в одному з тутешніх гаражів.
— А коли, ви знаєте?
— Учора вранці. Шеф (Логен Сенфорд) уже розіслав попередження з новим номером і описом машини.
— А щодо ферми Гікоків? Якщо вони ще десь в околиці, то рано чи пізно можуть туди з’явитися.
— Не турбуйтеся. Ми пильнуємо... Слухайте, Еле...
— Ну?
— От би мені такий подарунок на різдво. Нічого більше не хочу. Тільки б поставити на цьому крапку. Поставити крапку й заснути до Нового року. Як ви на це дивитесь?
— Ну що ж, сподіваюся, ви дістанете цей подарунок.
— Сподіваюся, ми обидва його дістанемо.
Трохи згодом, замислено йдучи через огорнуту вечірнім присмерком площу перед будинком суду, де під ногами шаруділо неприбране сухе листя, Дьюї з подивом подумав про те, що не відчуває ніякого піднесення. Здавалося б, тепер, дізнавшись, що гадані злочинці не зникли назавжди десь на Алясці чи в Мексіці й що їх от-от буде заарештовано, він мав би радіти, але чомусь не радів. Навіть сумнівався, чи правдиве Наєве повідомлення, й начебто не до кінця повірив йому. Не вірив він і в те, що Гікока й Сміта буде схоплено в Канзас-Сіті. Йому видавалося, що цих двох узагалі неможливо спіймати.
Майямі-Біч, Оушен-драйв, 335 — така адреса готелю «Сомерсет», невеликого квадратного будинку з погано побіленими стінами в синявих патьоках і синявим рекламним написом: «Вільні кімнати. Найнижчі ціни. Комфортабельний пляж. Свіже морське повітря». Він стоїть у довгому ряду таких самих невеликих поштукатурених готелів, що вишикувалися вздовж невеселої білої вулиці. У грудні 1959 року його «комфортабельний пляж» являв собою піщану смужку позад будинку, з двома парасолями, встромленими в пісок. Один був рожевий, з написом: «У нас подають морозиво Валентайн». Того різдвяного полудня коло нього розташувалося четверо жінок, і транзисторний радіоприймач потішав їх серенадами. Під другим парасолем — голубим, що закликав: «Засмагайте з кремом Коппертон!» — примостилися Дік і Перрі. Вони вже п’ять днів мешкали в «Сомерсеті», наймаючи кімнату на двох за вісімнадцять доларів на тиждень.
— Ти навіть не поздоровив мене з різдвом,— мовив Перрі.
— З різдвом тебе, голубе! І з Новим роком!
Дік був у плавках, а Перрі, так само як і в Акапулько, не схотів показувати свої покалічені ноги, щоб іншим «не було бридко», й сидів одягнений, навіть не роззувся. А втім, настрій у нього був непоганий і, поки Дік робив стойки на голові, намагаючись привернути увагу дам під рожевим парасолем, він узявся читати «Майямі геральд». Розгорнувши газету, він натрапив на статтю, що цілком захопила його. В ній розповідалося про вбивство цілої сім’ї в штаті Флоріда: містера Кліффорда Уокера, його дружини та двох їхніх дітей — чотирирічного хлопчика й дворічної дівчинки. Їх не позв’язували, не позатуляли роти, проте всіх чотирьох убито пострілами в голову з гвинтівки 22-го калібру. Цей загадковий, нічим не вмотивований злочин вчинено в суботню ніч 19 грудня в будинку Уокерів, на фермі поблизу Таллахассі.
Перрі урвав Дікові вправи і, прочитавши йому статтю, запитав:
— Де ми ночували минулої суботи?
— Чи не в Таллахассі?
— От я тебе й питаю.
Дік напружив пам’ять. У четвер увечері вони вирушили в дорогу і, змінюючи один одного за кермом, проїхали з Канзасу через Міссурі й Арканзас аж до Луїзіани, де в п’ятницю вранці мусили спинитися, бо в машині згорів генератор (уживаний генератор, куплений у Шрівпорті, коштував їм двадцять два з половиною долари). Ніч з п’ятниці на суботу переспали в машині десь край дороги біля кордону Алабами й Флоріди. Наступного дня їхали вже не кваплячись і навіть дозволили собі деякі туристські розваги: відвідали розплідники алігаторів і гримучих змій, покаталися на човні із скляним дном по прозорому мальовничому озеру, а надвечір довго сиділи в придорожньому ресторані, ласуючи печеним омаром. Чудовий був день! Але в Таллахассі вони приїхали зовсім знесилені й вирішили там заночувати.
— Так, у Таллахассі,— сказав Дік.
— Неймовірно! — Перрі знову перебіг очима статтю в газеті.— А знаєш, я анітрохи не здивуюсь, коли виявиться, що це вчинив божевільний. Якийсь псих, що прочитав про отой випадок у Канзасі.
Не бажаючи слухати «знов про те саме», Дік гмукнув, знизав плечима й подався до води. Він спроквола ступав по вогкому піску, раз по раз нахиляючись, щоб підняти черепашку. Колись у дитинстві він страшенно заздрив одному сусідському хлопчикові, що поїхав на літо до моря й привіз звідти повну коробку черепашок. Дік так зненавидів його, що вкрав ті черепашки й одну по одній потрощив молотком. Він усе життя комусь заздрив і вважав за ворога кожного, ким йому самому хотілося б стати й хто мав те, чого прагнув він.
Узяти хоча б отого чоловіка, якого він бачив біля басейну в готелі «Фонтенбло». За кілька миль, оповиті серпанком гарячого повітря й мерехтливими блискітками моря, бовваніли вежки розкішних готелів — «Фонтенбло», «Іден-Рок», «Роні-Пласа». Другого дня в Майямі Дік запропонував Перрі піти подивитися на ті палаци. «Може, підчепимо собі по якійсь багатійці»,— сказав він. Перрі вагався: йому здавалося, що всі дивитимуться на їхні штани кольору хакі й простенькі теніски. Та насправді їхня поява в стінах «Фонтепбло», серед чоловіків у строкатих шовкових шортах і жінок у норкових боа поверх купальних костюмів, не привернула нічиєї уваги. Незвані гості постояли у вестибюлі, потинялися по саду й спинились біля плавального басейну. Отам Дік і побачив того чоловіка, приблизно однакових з ним років — так десь коло тридцяти,— що з вигляду міг бути «картярем чи адвокатом, а може, й чікагським гангстером». Та хоч ким би він був, а, як видно, скуштував усіх принад багатства й влади. Білява дівчина, схожа на Мерілін Монро, натирала його кремом для засмаги, а він мляво простягав винизану перснями руку до склянки з холодним апельсиновим соком. Усе це мало б належати йому, Дікові, але ніколи не належатиме. Чому цей сучий син має все, а він — нічого? За віщо стільки розкошів такому гладкому виродкові?.. Та дарма, з ножем у руці й він, Дік, має владу. Тож нехай отакі гладкі виродки стережуться, а то він випустить з них тельбухи... І все ж день для Діка був зіпсований. Через оту біляву красуню, що втирала крем для засмаги. «Ходімо звідси к бісу»,— буркнув він до Перрі...
У повітрі бриніли різдвяні гімни, що линули з транзистора чотирьох пляжниць, дивно контрастуючи з сонячним сяйвом та безугавним криком чайок. «Прославмо господа, прославмо господа!» — виспівував церковний хор, і ця врочиста мелодія розчулювала Перрі до сліз, що навертались йому на очі й після того, як музика змовкла. І, як звичайно в такі хвилини душевного зворушення, в нього виникла заворожлива думка про самогубство. У дитинстві він часто хотів накласти на себе руки, щоб покарати в такий спосіб батьків чи інших своїх напасників, але то були суто сентиментальні поривання. Та коли дійшов юнацьких літ, перспектива самогубства стала набирати дедалі реальніших обрисів. Адже саме так «розрубали вузол» Джіммі й Ферн. А останнім часом Перрі почало здаватися, що йому просто суджено вмерти саме такою смертю.