Выбрать главу

— А скажіть, Діку, чи відомо вам щось про вбивство сім’ї Клаттерів?

Згодом він написав в офіційному звіті про допит: «Заарештований помітно змінився на обличчі. Він зблід, очі його забігали».

— Е ні! — сказав Гікок.— Це ви облиште. Ніякий я вам не вбивця.

— Вас запитали,— нагадав йому Най,— чи знаєте ви про вбивство Клаттерів?

— Можливо, щось і читав про це,— відказав Гікок.

— Мерзенний злочин. Мерзенний і підлий,— мовив Черч.

— І майже бездоганний,— докинув Най.— Але ви, Діку, припустилися двох помилок. По-перше, залишили свідка. Живого свідка. Він виступить у суді. Стане перед присяжними й розкаже їм, як Річард Гікок і Перрі Сміт зв’язали чотирьох безпорадних людей, позатуляли їм роти, а тоді по-звірячому вбили.

Обличчя Гікока спалахнуло.

— Живий свідок? Не може такого бути!

— Бо ви гадаєте, що позбулися всіх?

— Я сказав: облиште! Нема чого пришивати мені якесь кляте вбивство. Чеки. Дрібні крадіжки. Але я вам не вбивця!

— Тоді чому ви брешете? — роздратовано спитав Най.

— Я сказав саму правду.

— Дещо. Але не все. От хоч би щодо суботи чотирнадцятого листопада. Ви кажете, що того дня після обіду їздили до Форт-Скотта.

— Так.

— А коли приїхали туди, пішли на пошту.

— Так.

— Щоб дізнатись адресу Смітової сестри.

— Атож.

Най підвівся, зайшов за стілець, на якому сидів заарештований, і, поклавши руки на спинку стільця, нахилився так, наче хотів щось сказати Гікокові на вухо.

— У Перрі Сміта немає ніякої сестри у Форт-Скотті,— мовив він.— І ніколи не було. А пошта там по суботах працює тільки зранку.— Тоді додав: — Подумайте, Діку. На сьогодні досить. Ми ще поговоримо з вами.

Коли Гікока вивели, Най і Черч перейшли коридор і стали дивитись у спостережне вічко другої камери, як допитують Перрі Сміта, хоч нічого й не чули. Най уперше побачив Сміта і здивовано розглядав його ноги — такі короткі, що малі, наче в дитини, ступні майже не торкалися підлоги. Обличчя заарештованого, в якому індіанська смаглявість поєдналася з грубуватими ірландськими рисами, і його цупке темне волосся нагадували Наєві гарну Смітову сестру, місіс Джонсон. Але цей масивний, непропорційно збудований хлопчик-мужчина був негарний. Він раз по раз облизував губи, і рожевий кінчик його язика вистромлявся й зникав, мов у ящірки. З того, як він спокійно й рівно затягувався сигаретою, Най дійшов висновку, що він ще «темний», тобто нічого не знає про справжню мету розмови.

Най не помилився. Дьюї й Данц, досвідчені слідчі, терпляче, крок за кроком, скеровували розповідь заарештованого на події останніх сімох тижнів, тоді обмежили його спогади двома критичними днями — суботою і неділею, 14 і 15 листопада. І тепер, витративши три години на підготовку, підійшли нарешті до суті справи.

Дьюї сказав:

— Отже, що ми маємо, Перрі? Коли вас достроково звільнювали, ви дали слово ніколи не повертатися до Канзасу.

— Соняшниковий штат! Усі очі за ним виплакав.

— А коли так, то чого ви туди поїхали? На те мала бути якась особлива причина.

— Я вже вам сказав. Поїхав навідати сестру. Забрати в неї свої гроші.

— Авжеж, А й забув. Сестру, яку ви з Гікоком шукали у Форт-Скотті. Перрі, скільки миль від Канзас-Сіті до Форт-Скотта?

Сміт похитав головою. Він не знав.

— Ну, а скільки часу ви туди їхали?

Сміт мовчав.

— Годину? Дві? Три? Чотири?

Заарештований сказав, що не пам’ятає.

— Ну звісно, не пам’ятаєте. Бо ви ніколи в житті не були у Форт-Скотті.

Досі жоден з детективів не піддав сумніву ані слова із Смітової розповіді. Він засовався на стільці й облизав губи кінчиком язика.

— Усе, що ви тут казали,— неправда. Ви ніколи й близько не були у Форт-Скотті. Не брали ви ніяких дівчат і не возили їх до мотелю...

— Возили. Я не брешу.

— Як їх звали?

— Я не питав.

— Ви й Гікок провели з ними ніч і не спитали, як їх звуть?

— То були просто повії.

— Тоді скажіть нам назву мотелю.

— Спитайте в Діка. Він знає. Я ніколи не запам’ятовую таких дрібниць.

Дьюї обернувся до свого помічника.

— Кларенсе, гадаю, час уже з’ясувати Перрі ситуацію.

Данц нахилився над столом. Він типовий важковаговик з прихованим зарядом невичерпної енергії. Але очі в нього ліниві й наче сонні. Говорить він спроквола, розтягуючи слова, з виразним західним акцентом.

— Так, сер,— мовив він.— Мабуть, час.

— Слухайте уважно, Перрі. Зараз містер Данц розкаже вам, де ви насправді були в ту суботу вночі. Де були й що робили.

Данц сказав:

— Ви вбивали сім’ю Клаттерів.

Сміт не озвався ані словом і почав терти коліна.

— Ви були в Голкомбі, штат Канзас. У домі містера Герберта Вільяма Клаттера. А перед тим як піти, вбили всіх, хто там був.

— Ні. Ніколи...

— Що «ніколи»?

— Я ніколи не чув такого прізвища... Клаттер...

Дьюї назвав його брехуном, а тоді викинув козиря, про який четверо детективів умовилися заздалегідь. Він сказав:

— У нас є живий свідок, Перрі. Ви, хлопці, його недогледіли.

Минула ціла хвилина. На превелику радість Дьюї, Сміт мовчав. Адже невинний неодмінно спитав би, хто цей свідок, і хто такі Клаттери, і чому саме на нього впала підозра,— в кожному разі, сказав би що-небудь. Але Сміт сидів мовчки, стискаючи руками коліна.

— Ну, Перрі?

— Чи нема у вас аспірину? В мене забрали аспірин.

— Вам погано?

— Ноги болять.

Було пів на шосту. Дьюї, зумисне раптово, припинив допит.

— Ми повернемось до цього завтра,— сказав він.— До речі, знаєте, який завтра день? День народження Ненсі Клаттер. Їй минуло б сімнадцять років.

«Їй минуло б сімнадцять років...» На світанку, лежачи без сну, Перрі (як він згадував потім) міркував, чи правда, що сьогодні день народження тієї дівчини. Та ні, розважив він, це просто ще один хитрий гачок, як і ота нікчемна вигадка про свідка — «живого свідка». Де б то йому взятися! Чи, може, вони мають на увазі... Якби ж то він міг поговорити з Діком! Але їх тримали порізно: Дік був у камері на іншому поверсі. «Слухайте уважно, Перрі. Зараз містер Данц розкаже вам, де ви насправді були...» Десь посередині допиту, коли Перрі почав помічати, що детективи весь час хилять до тієї листопадової суботи, він приготувався до неминучої розв’язки. Та коли вона настала, коли отой здоровенний ковбой сказав своїм млявим голосом: «Ви вбивали сім’ю Клаттерів»,— він мало духу не пустився. Певно, за ті лічені секунди втратив не менш як десяток фунтів ваги. Та, хвалити бога, не виказав себе. Чи сподівався, що не виказав. А Дік? Що, як вони утнули таку штуку і йому? Дік стріляний горобець і прикидатися добре вміє, але кишка в нього тонка, він швидко впадає в паніку. І все ж Перрі був певен, що Дік вистоїть, хоч як би вони на нього тиснули. Хіба що йому дуже захотілося на шибеницю. «А перед тим, як піти, вбили всіх, хто там був». Він, Перрі, анітрохи не здивується, якщо всі колишні в’язні у Канзасі вже чули ці слова. Адже допитано, мабуть, сотні людей, і десятки звинувачено. Вони з Діком просто ще двоє таких. Та з другого боку... Справді, чи стали б там, у Канзасі, посилати за тисячу миль аж чотирьох спеціальних агентів, щоб забрати двох якихось порушників умов дострокового звільнення? А може, вони таки натрапили на щось... чи на когось... На «живого свідка». Ні, це неможливо. Хіба тільки... Він ладен був дати відтяти собі руку чи ногу, аби лиш п’ять хвилин поговорити з Діком...

А тим часом Дік теж не спав у своїй камері поверхом нижче і (як він розповідав згодом) так само хотів поговорити з Перрі, аби дізнатися, що сказав їм той слимак. Хай йому чорт, не можна ж навіть бути певним, що він затямив до ладу оту історію з «Веселою гаванню», хоч вони не раз обмірковували її, готуючи собі алібі. А якщо ті негідники пристрашили його живим свідком? Десять проти одного, що малий страхополох подумав, ніби вони кажуть про очевидця. От він, Дік, одразу зметикував, що то в них за свідок. Флойд Веллз, його колишній приятель і сусід по камері. Відбуваючи останні тижні в тюрмі, Дік замислив прирізати Флойда — штрикнути в серце саморобним «пером». Який він дурень, що не зробив цього! Адже, крім Перрі, Флойд Веллз — єдиний, хто може пов’язати прізвища Гікок і Клаттер. Флойд, з його похилими плечима й паче обрубаним підборіддям... Дік подумав тоді, що він просто побоїться. Мабуть, цей сучий син сподівається на якусь небувалу винагороду — дострокове звільнення чи гроші, або й те і те. Але ні біса він не дістане! Бо патякання якогось в’язня — це не доказ. Докази — це сліди, відбитки пальців, свідчення очевидців, зізнання. Хай йому чорт, та якщо ці ковбої думають далі їхати на Веллзових байках, то нема чого так уже й тремтіти. Коли помізкувати, Флойд Веллз куди менш небезпечний, ніж Перрі. Якщо Перрі не витримає і почне пускати бульки, він підведе їх обох під «закуток». І раптом Дік збагнув: Перрі — ось кого треба було знешкодити! Десь на гірській дорозі в Мексіці. Чи в пустелі Мохаве. І як він не дотямив цього раніше? А тепер уже запізно...