— Слухай, Мерт, хай тобі абищо! Невже ти справді вважаєш, що тут замішаний хтось із нас, тутешніх жителів?
Авжеж, місіс Клер саме так вважала і, хоч досі ніхто не поділяв її поглядів, цього разу вона була не самотня. Більшість голкомбців, проживши сім тижнів серед лиховісних чуток, взаємної недовіри й підозріливості, виказували видиме розчарування, коли дізналися, що вбивця не з їхнього середовища. Багато хто просто відмовлявся вірити, що в усьому винні якісь двоє невідомих, заїжджі злодії. Тож і тепер місіс Клер сказала:
— Можливо, це зробили таки вони, оті двоє. Але це ще не кінець. Ось постривайте. Нехай докопаються до самого денця, тоді побачимо, хто за цим ховається. Кому Клаттер стояв поперек дороги. Призвідник...
Місіс Гартмен зітхнула.
— Сподіваюсь, ти помиляєшся, Мерт.
— А я сподіваюсь,— обізвалася місіс Гелм,— я сподіваюсь, що їх міцно замикають. Бо я й хвилини спокою не матиму, знаючи, що вони десь тут поблизу.
— Е, гадаю, вам нема чого тривожитись, мем,— сказав молодий фермер.— Тепер тим хлопцям треба більше боятися нас, аніж нам їх.
Арізонською автострадою, серед широкого, порослого шавлією узгір’я з поодинокими червоними скелями, в краю шулік і гримучих змій, стрімко мчать дві машини. У першій за кермом Дьюї, поруч нього Сміт і на задньому сидінні Данц. Сміт у наручниках, з’єднаних коротким ланцюгом із запобіжним поясом, і це настільки обмежує його рухи, що він навіть курити сам не може. Коли він хоче закурити, Дьюї доводиться припалювати сигарету і вкладати йому в губи. Це для Дьюї «справжня гидота», бо, як йому здається, тут є щось інтимне — саме так він колись давав закурювати своїй майбутній дружині.
А загалом заарештований ігнорує своїх охоронців, хоч вони часом намагаються розворушити його, переказуючи окремі свідчення Гікока, записані на магнітофон.
— Він каже, що хотів зупинити вас, Перрі, але не зміг. Каже, боявся, що ви і його застрелите...
Або:
— Отак, Перрі. В усьому винні ви. Гікок каже, що сам він і мухи не скривдить...
Та ніщо не виводить Сміта з рівноваги, принаймні зовні. Він і далі незворушно роздивляється довкола, читає недолугі рекламні віршики на щитах обіч дороги й лічить трупи застрелених койотів, почеплені на огорожах ранчо.
Не сподіваючись особливої реакції, Дьюї каже:
— Гікок твердить, що ви природжений убивця. Каже, вам убити — все одно що плюнути. Він розповів, як одного разу в Лас-Вегасі ви напали з велосипедним ланцюгом на якогось негра. Каже, забили його до смерті. Просто задля розваги.
На превеликий подив Дьюї, заарештованому аж дух перехоплює. Він рвучко обертається і дивиться крізь задню шибу на другу машину.
Залізний хлопець! — Тоді сідає, як перше, і втуплює очі в темну смугу шосе.— Я думав, усе це брехні. Не вірив, що Дік розв’язав язика. Залізний Дік!.. Справжній мужчина!.. Мухи він не скривдить. Тільки собаку переїде.— Він аж плюнув спересердя.— Не вбивав я того чорношкірого.
Данц може це підтвердити. Він перевірив усі справи про нерозкриті вбивства у Лас-Вегасі й знає, що Сміт каже правду.
— І взагалі ніколи не вбив жодного чорношкірого. Але ж він думає, що вбив. Я завжди знав: якщо нас колись злапають і якщо Дік таки розв’яже свого клятого язика й почне вивертатись, він неодмінно скаже про того негра.— Сміт знову плюнув,— То, кажете, він мене боявся? Ну й комедія. Аж сміх бере. Він навіть не знає, що я справді мало не пристрелив його.
Дьюї запалив дві сигарети: одну собі, другу — заарештованому.
— Розкажіть про це, Перрі.
Сміт заплющує очі, курить, тоді пояснює:
— Я думаю. Хочу пригадати, як воно все насправді було.— Він з хвилину мовчить.— Так от, усе почалося з листа, якого я отримав у Б’юлі, в штаті Айдахо. Десь у вересні чи жовтні. Лист був від Діка. Він писав, що замислив одне дільце. Добрячий шмат. Я не відповів, але він написав знову, щоб я приїхав до Канзасу й приєднався до нього. Що воно таке, він не пояснював — просто «певне діло». А сталося так, що мені й самому десь на той час треба було поїхати до Канзасу. Це справа особиста, і я не хочу зараз про неї говорити, тим більше, що ніякого відношення до цього вона не має. Я тільки хочу сказати, що якби не вона, то я б ніколи туди не поїхав. А так поїхав...
Дік зустрів мене на автобусній станції в Канзас-Сіті, й ми поїхали на ферму до його батьків. Але вони не хотіли, щоб я там був. У мене дуже гостра інтуїція, і я завжди відчуваю, як ставляться до мене люди... От хоч би ви,— мовив він до Дьюї, не дивлячись на нього — Вам страшенно гидко давати мені закурювати. Справа ваша, я не нарікаю. Так само не нарікав і на Дікову матір. Вона дуже мила, жінка. Але вона знала, хто я такий — товариш по тюрмі,— і не хотіла бачити мене в своєму домі, їй-богу, я аж зрадів, коли ми поїхали звідти.
Дік одвіз мене до готелю в Олейті. Ми купили пива й узяли з собою в номер. От тоді він і виклав усе, що мав на думці. Виявляється, після того як я вийшов із тюрми, він сидів разом з якимсь типом, що колись працював у одного багатого фермера в Західному Канзасі. У містера Клаттера. Дік намалював мені план будинку Клаттерів. Він знав достеменно, де там що — двері, коридори, спальні. В одній з кімнат першого поверху був кабінет, а в тому кабінеті сейф. У стіні. Дік казав, що містер Клаттер завжди тримає напохваті багато готівки. Не менш як десять тисяч доларів. То він задумав пограбувати той сейф, а якщо нас застукають... ну, одне слово, хто б нас не побачив, тому не жити. Дік чи не мільйон разів казав: «Жодного свідка».
Дьюї спитав:
— Скільки ж свідків він мав на думці? Тобто, скільки чоловік сподівався застати в будинку Клаттерів?
— Оце ж і я хотів знати. Але він не міг сказати напевне. Щонайменше чотири. А може, шість. Але в них могли ще бути якісь гості. Отож він вважав, що треба наготуватися чоловік на дванадцять.
Дьюї аж крекнув, Данц присвиснув, а Сміт, мляво усміхнувшись, додав:
— Мені теж здавалося, що це занадто. Дванадцять чоловік. Але Дік сказав: «Не бійся, діло певне. Ось побачиш, тільки волосся по стінах полетить». У мене тоді був такий настрій, що я не дуже й опирався. До того ж — не хочу брехати — я вірив у Діка, мав його за людину дуже практичну, за справжнього мужчину. Та й безгрішшя мені дошкуляло не менш, ніж йому. Хотів розжитися на гроші й поїхати до Мексіки. Але я сподівався, що ми не вдамося до насильства. Думав, можна буде обійтися так, якщо надягти маски. Ми ще тоді посперечалися через це. По дорозі туди, в Голкомб, я хотів спинитися й купити чорні шовкові панчохи, щоб закрити обличчя. Але Дік вважав, що його однаково впізнають — запримітять пошкоджене око. І все ж коли ми були в Емпорії...
— Стривайте, Перрі,— сказав Данц.— Ви забігаєте вперед. Вернімося в Олейт. О котрій годині ви звідти виїхали?
— О першій. Чи о пів на другу. Підобідали трохи й одразу поїхали до Емпорії. Там купили гумові рукавички й моток шнура. Ніж, рушницю і набої Дік узяв з дому. А шукати чорних панчіх він не схотів. Ото ми й завелися сперечатись. Десь на околиці Емпорії ми проїжджали повз католицьку лікарню, і я переконав його спинитися, піти туди й спробувати купити панчохи в черниць. Я знав, що черниці їх носять. Та він тільки вдав, ніби погодився. А тоді прийшов і каже — ні, не продають. Я був певен, що він і не питав, та й він сам потім признався. Сказав, що то дурна вигадка. Мовляв, на нього подивилися б як на божевільного. Далі ми не спинялись, аж до Грейт-Бенда. Там купили лейкопластир. Тоді пообідали, добре напакувалися. Мене аж сон узяв. А коли я прокинувся, ми саме в’їжджали в Гарден-Сіті. Тихе таке містечко, наче вимерле. Зупинилися біля бензозаправної станції...
Дьюї спитав, чи не пам’ятає він, біля якої саме.
— Здається, «Філіпс-66».
— О котрій годині це було?
— Десь близько півночі. Дік сказав, що до Голкомба лишилося сім миль. Далі він усе бурмотів собі під ніс: оце те, а оце те,— пригадував, як йому казали їхати. Я й незчувся, коли ми поминули Голкомб,— таке воно мале селище. Тоді переїхали залізничну колію, і раптом Дік каже: «Оце вже воно, атож, воно». Там починалася під’їзна дорога, обсаджена деревами. Ми сповільнили швидкість і вимкнули фари. Вони були непотрібні, бо світив місяць. Ані хмаринки на небі, тільки повний місяць. Видно було наче вдень. Коли ми повернули на ту алею, Дік сказав: «Ти поглянь на ці поля! На комори! А будинок який! Нехай хто мені скаже, що в цього хазяїна мало грошей!». Але мені щось воно було не так, якась не та атмосфера, наче гнітило щось. Ми зупинилися в затінку під деревами. Коли ще сиділи в машині, засвітилося світло — не в самому будинку, а в хатині кроків за сто ліворуч. Дік сказав, що там живе найманий робітник,— він знав це з плану. Але виявилося, що це набагато ближче до будинку Клаттерів, ніж він гадав. Потім світло згасло... Містере Дьюї, коли ви казали про свідка, то мали на увазі того робітника?