— З Пончиком щось треба робити, а то він уже всіх задовбав. Ходімо глянеш, що він на майданчику виробляє. — Іра вигулькнула ніби з гіперпростору. Інга знову була вражена цією фантастичною здатністю подруги. — Пилок при тобі?
Інга витягла з кишені мішечок.
— Ось.
— Ходімо до того недоумка.
Пончик бігав спортивним майданчиком і чіплявся до учнів з цифровиками. Ті відбивалися, гукаючи на допомогу вчителів. На Пончикове нещастя, свідком однієї такої сцени став Микола Григорович, який одразу ж упіймав порушника спокою у свої міцні руки і повів до себе на розмову.
— Підемо за ними, — сказала Інга. — Настав час рішучих дій.
— Я до кабінету ні ногою, — замотала головою Іра.
— Хоч під дверима почекай, — попросила Інга.
— Та добре. Піду, а то ти сама там пропадеш. — Іра врешті-решт зважилася на героїчний вчинок.
— Дівчатка, вам чого? — невдоволено спитав Микола Григорович, який щойно сів у крісло і розпочав психологічний тиск на Вітьку Агафонова. — Зайдіть пізніше, у нас тут важлива справа.
— Ми знаємо, — кивнула Інга. — Тому й прийшли, аби товаришеві допомогти.
— І чим ви йому можете допомогти? — спохмурнів директор.
— У нас є ліки від Вітькової хвороби.
— Які ще ліки? Від якої хвороби? — Микола Григорович встав, а це означало, що він починає дратуватися.
— Миколо Григоровичу, ми з вами маємо позитивний досвід спокійного спілкування, — заявила Інга. — Тому прошу сісти і розібратися в усьому без нервів.
— Гаразд, — директор сів і розвеселився, пригадавши, очевидно, свою розмову з Марією Іванівною.
— Вітька останній тиждень хворіє на заздрість. Це вам ціла школа підтвердить.
— Я б сказав, що він хворіє на ідіотизм, — не стримався директор і одразу ж накинувся на свою жертву: — Ти ж у мене в цьому кабінеті вже разів шість був за останні три дні й обіцяв більше дурниць не робити!..
— Миколо Григоровичу, не можна так на хворих нападати, — дорікнула Інга директорові. — Ми зараз усе виправимо. У вас є печиво?
— Нема.
— Може, у секретарки?
— Мирославо Миколаївно, у вас є печиво? — гукнув директор, не встаючи з крісла.
— Є, — секретарка зазирнула до кабінету, вочевидь, здивована не типовим для начальника запитанням. — А вам якого?
— Будь-якого, — відповіла за директора Інга.
Секретарка за хвилину принесла печиво. Інга посипала його пилком і простягнула Пончикові.
— Їж.
— Не буду, ти його отруїла.
— Миколо Григоровичу, допоможіть, — Інга обернулася до директора.
— А й справді, чим ти його посипала?
— Думаєте, труткою?
— Та ні, просто цікаво, — схаменувся Микола Григорович, бо закинути Інзі спробу отруїти учня на очах директора свідчило б про хворобу набагато серйознішу, ніж просте нервове перенапруження. — Вікторе, з’їж печиво.
— Не буду! — Пончик був на межі істерики. — Ви ще не знаєте, яка то дурепа! Вона ще й не на таке здатна.
— Якщо ти не з’їси, то виключу зі школи до дідька!.. Хоча ні, краще я покличу твою бабусю на виховну годину, — гримнув директор.
— Hi! — верескнув Пончик. — Тільки не бабусю! Миколо Григоровичу, хоч стріляйте, але не треба кликати бабусю!..
— Тоді їж печиво.
— Фашисти, — буркнув Пончик і знехотя поклав до рота шматочок.
Інга чудово розуміла Пончикову істерику, бо його бабуся любила називати онука різними пестливими слівцями, які годилися б хіба для дошкільняти.
За кілька хвилин Пончик геть змінився.
— Іро, збігай до Стьопки за цифровиком, — попросила Інга подружку, яка цього разу не вимовила ні слова, хоча кілька днів тому продемонструвала героїзм у розмові з Гуфіною мамцею. Офіційна наука не бралася пояснити цей феномен.
Пончик перевірку фотоапаратом пройшов успішно. Хапальні рухи припинилися, вираз обличчя залишався майже незмінним.
— Не знаю, як це вам, дівчата, вдалося, але ефект вражає. — Микола Григорович, який очам своїм повірити не міг, в одну мить посерйознішав. — Вікторе, щоб я більше тебе у своєму кабінеті не бачив.
— Добре, — шморгнув носом Пончик. — Я більше не буду, — і вискочив за двері.
За межами кабінету до Іри повернувся дар мови.
— І ти не боялася при Миколі Григоровичеві пилок на печиво сипати?
— А нам відступати не було куди. Ще трохи — і Пончикова хвороба могла перейти у хронічну форму. Ти ж знаєш, чим це загрожує.
— Знаю: ще один суперагент буде мати де сховатися, а стріла у нас тільки одна, — зітхнула Іра, але вже за мить повеселішала, згадавши щось приємне. — Інго, а ти нічого не забула?
— А що я мала пам’ятати?