— Якщо ти програєш, то зробиш так, як я сказав, — наполягав він на своєму. Хазяїн Річки скорчив дратівливу гримасу:
— Так, так, так, — відповів він. — Якщо я програю, я Само-Термінуюся. Авто-Термінуюся. Станеться Термінація Мене Мною. Хі-хі-хі. Я розірву себе на шматки.
— Назавжди, — сказав твердо Лука. — Раз і назавжди.
Хазяїн став серйозніший, його обличчя набуло неприємного кольору.
— Гаразд, — гримнув він. — Так. Термінація назавжди, якщо я програю. Словом, Довічна термінація! Але я, а ти скоро це побачиш, хлопче, я люблю програвати всі свої життя.
Ведмідь і Собака перебували у стані великого збудження, а Лука й Хазяїн ходили по колу, намагаючись передивитись один одного поглядом, і першим заговорив Хазяїн захриплим жадібним голосом, що пробивався крізь зуби, які так і хотіли зжерти мале життя Луки.
— Що ходить навколо деревини й ніколи не заходить туди?
— Кора дерева, — відповів одразу Лука і запитав у відповідь: — Стоїть на одній нозі із серцем у голові.
— Капуста, — випалив Хазяїн. — Що воно таке, що ти можеш тримати після того, як віддав комусь іншому?
— Слово. Я — маленький будиночок, я живу в ньому сам. Ні вікон, ні дверей, а щоб вийти, мушу ламати стіну.
— Яйце. Що над нами догори ногами?
— Муха. Що їдять морські чудовиська?
— Рибу й кораблі. Не їсть не п’є, а ходить і б’є?
— Годинник. Що було впродовж мільйонів років, але ніколи не буває старшим за один місяць?
— Місяць на небі. Коли ти не знаєш, що це таке, тоді воно — щось, а коли знаєш, що воно таке, тоді воно — ніщо.
— Це ж бо легко, — сказав Лука, сильно захеканий. — Загадка.
Вони ходили по колу дедалі швидше і сипали загадками дедалі частіше. Лука знав, що це тільки початок. Невдовзі почнуться цифрові й оповідні загадки. Все найскладніше — попереду. Він не був певен, чи зможе витримати довгі перегони, тому намагався все робити, аби Хазяїн не диктував темпу і змісту загадок. Настав час розіграти джокера колоди.
Він перестав кружляти, і його обличчя посерйознішало.
— Що, — запитав він, — ходить на чотирьох ногах уранці, на двох догах у полудень, і на трьох ногах увечері?
Хазяїн Річки також перестав кружляти, і вперше в його голосі вгадувалася слабкість, а в ногах — тремтіння.
— Ти бавишся? — запитав він кволо. — Найвідоміша у світі загадка.
— Так, найвідоміша, — промовив Лука, — але ти просто тягнеш час. Відповідай.
— Чотири ноги, дві ноги, три ноги, — промовив Хазяїн Річки. — Це всім відомо. Ха! Це Найстарша у Книжці загадка.
(«Потвора, відома як Сфінкс, — бувало розповідав Рашид Луці, — сиділа біля міста Фіви й діймала всіх подорожніх, що проходили повз неї, своєю загадкою. І щоразу, коли подорожнім не вдавалося розгадати загадку, вона їх убивала. Проте одного дня знайшовся парубок, що таки знав відповідь». «А що Сфінксиня робила далі?» — запитав Лука тата. «Вона знищила себе», — відповів Рашид. «А яка була відповідь?» — запитав Лука. І Рашид Халіфа мусив зізнатися, що хай би скільки разів він чув цю прокляту загадку, він ніяк не міг запам’ятати відповіді. «Отже, стара Сфінксиня, — сказав він не дуже сумно, — з’їла б мене, будь певний».)
— Ну, кажи, — насідав Лука на Хазяїна Річки. — Твій час закінчився.
Хазяїн Річки почав панічно озиратися.
— Але я можу тебе підірвати, — сказав він.
Лука хитав головою.
— Ти добре знаєш, що цього ти не зробиш, — сказав він. — Не тепер. Жодного разу більше. — Лука дозволив собі трохи замріятися. — Мій тато ніколи не міг запам’ятати цієї відповіді також, — сказав він. — Світ Чарів — це світ мого тата, а ти його Відгадувач Загадок. Тому ти не можеш знати того, чого не міг згадати він. Мусиш розділити долю Сфінксині.
— Довічна Термінація, — промовив Хазяїн Річки тихо. — Так. Уже.
Без подальшого галасу і без жодних сентиментальних слів він підвів термінатор, налаштував на максимум, спрямував зброю на себе і вистрелив.
— А відповідь — людина, — сказав Лука в порожнечу, коли маленькі блискучі осколки Хазяїна летіли в небуття, — яка немовлям рачкує на чотирьох, дорослою ходить на двох, а ставши старою, ходить з костуром. Отже відповідь — людина. Всі про це знають.
Зникнення Хазяїна одразу дало змогу відчинити Ворота. Ґратчаста арка, прикрашена гірляндами з квітів буґенвілії, як за помахом чарівної палички, з’явилася на краю Дамби, а за нею Лука побачив прегарний прогін сходів, що вели вниз до краю річки. На лівій колоні арки виднілася золота кнопка.
— На твоєму місці я б натиснув на кнопку, — підказав Ніхтотато.
— Навіщо? — запитав Лука. — Хіба це дзвінок, аби мені відчинили двері?
Ніхтотато захитав головою.
— Ні, — сказав він терпляче. — Це збереження твого поступу, того, що ти пройшов, і наступного разу, коли ти втратиш своє життя, тобі не потрібно буде повертатися сюди й знову битися з Хазяїном Річки. Він може більше й не впійматися на твою хитрість. Відчувши себе трохи дурнем, Лука натиснув на кнопку, тож у відповідь пролунала музика, квіти навколо арки почали збільшуватися і ставати яскравішими, а в полі зору з’явився лічильник, цього разу в горішньому правому куті, одноцифровий лічильник з цифрою «1». Тепер він розмірковував над кількістю рівнів, які доведеться йому пройти, проте після дурниці із кнопкою збереження він уже не наважувався запитувати.
Ніхтотато повів хлопця, собаку й ведмедя спочатку до підніжжя Дамби, а тоді на лівий берег Річки Часу. До подорожніх підстрибували створіння, схожі на кеглі, сподіваючись, що по них ударять.
— Ох! Ай! Ох! — пищали вони у щасливому очікуванні, але увага всіх була прикута до іншого. Ведмідь і Собака говорили водночас і майже кричали своїми новими голосами, були наполовину схвильованими, а наполовину переляканими через битву й перемогу Луки над Хазяїном Річки, тому в їхніх запитаннях лунало стільки чому, як, коли, ох, ой, що Лука ніяк не міг почати відповідати на їхні запитання. До того ж він почувався виснаженим.
— Мені треба присісти, — сказав він, і його ноги підігнулися. Він гепнувся у прибережну пилюку, що піднялася навколо нього маленькою золотою хмаринкою й швидко набрала форми істоти, схожої на маленький жвавий вогник з крильцями.
— Нагодуй мене, і я житиму, — сказав він палко. — Даси мені води — і я помру.
Напрошувалася очевидна відповідь.
— Вогонь, — спокійно промовив Лука, і Вогняний Жук занепокоївся.
— Не кажи так! — задзижчав він. — Якщо на повне горло крикнути вогонь, то можуть прибігти зі шлангом. Тут для мене і так забагато води. Пора вирушати.
— Зажди хвильку, — промовив Лука схвильовано, незважаючи на свою втому.
— Можливо, ти — саме те, чого я шукаю? Твоє світло таке гарне, — промовив він, подумавши, що лестощами справі не зашкодити. — Ти… ти… може, ти частина… носій… Вогню Життя?
— Навіть не згадуй про таке, — промовив Ніхтотато, але було вже запізно.
— Звідки ти знаєш про Вогонь Життя? — поцікавився Вогняний Жук, трохи розсердившись. А потім переніс своє незадоволення на Ніхтотата. — А ви, пане, наскільки я розумію, маєте бути в цілком іншій місцині і займатися геть іншими справами.
— Бачиш, — промовив Ніхтотато до Луки, — Вогняні Жуки мають дещо гарячкову вдачу. Проте вони виконують незначну, але корисну функцію — поширюють тепло всюди, де вони з’являються.
Вогняний Жук аж скипів.
— Хочете знати, що мене діймає? — промовив він з обуренням. — Ніхто не приятелює з вогнем. Люди кажуть: о, вогонь — це дуже добре, він освічує житло, але будьте обережні, остерігайтеся його і завжди гасіть, коли виходите з дому. Хай би яким корисним він був, однак досить кількох самозаймань у лісі, одного виверження вулкана — і репутація готова. З другого ж боку, вода! Ха! Меж нема похвалі Води. Повені, дощі, прорив водогонів — і жодних скарг. Вода — загальна улюблениця. А коли вони кажуть Водограй Життя! Фу! Це вже справді мене допекло. — Вогняний Жук на якусь мить розчинився у хмаринці злих тріскотливих іскор, а тоді знову став самим собою.