— Водограй Життя, теж мені, — прошипів він. — Що за дурниця! Життя — це не якась крапля. Життя — це вогонь. Як ви гадаєте, з чого складається сонце? З крапель дощу? Не думаю. Життя — не вогкість, юначе. Життя — жар.
— Нам треба йти, — зауважив Ніхтотато, ведучи Луку, Ведмедя й Собаку вздовж берега. А Вогняному Жукові сказав:
— Усе, бувай, світлий духу.
— Не так швидко, — спалахнув Вогняний Жук. — Під поверхнею, здається, щось тліє. Хтось казав, а саме он та особа, — і він показав маленьким вогняним пальчиком на Луку, — про якийсь Вогонь — про Вогонь, саме існування якого має бути Таємницею, і я хочу знати, як цей Хтось дізнався про нього і що цей Хтось думає робити далі.
Ніхтотато став між Лукою і Жуком.
— Гей ти, Незначне Займання, годі, — промовив він майже суворим голосом. — Геть звідси! Шкварчи поки шипиш! Він зняв з голови капелюх-панаму і махнув нею у напрямку запальної комахи. Вогняний Жук спалахнув, образився:
— Не жартуйте зі мною, — вигукнув він. — Хіба не знаєте, що бавитеся з вогнем? — Відтак вибухнув яскравою хмаринкою, злегка обпалив Луці брови й зник.
— Ну, він нам точно не полегшить завдання, — сказав Ніхтотато. — Нам ще тільки бракувало, аби той клятий Жук здійняв Вогняну Тривогу.
— Вогняну Тривогу? — перепитав Лука. Ніхтотато ж похитав головою:
— Якщо вони дізнаються, за чим ти йдеш, то вважай, все пропало.
— Це погано, — сказав Лука, маючи такий пригнічений вигляд, що Ніхтотато мало не обійняв його за плечі.
— Добре, що Вогняні Жуки довго не живуть, — заспокоював він хлопця. — Вони яскраво світяться, але згасають молодими. Також їх часто відносить вітром. Така їхня доля. Не мають постійної мети. Існує дуже мала ймовірність, що він пройде такий довгий шлях, аби попередити. — І тут голос Ніхтотата поступово стих.
— А кого попередити? — допитувався Лука.
— Усіх тих, кому не треба знати, — відповів Ніхтотато. — Вогнедишних потвор і запальних маніяків біля верхів’я річки. Тих, кого ти або пройдеш, або сам пропадеш.
— О, — промовив Лука сердито. — І це все? А я вже думав, що в нас виникли серйозні проблеми.
Річка Часу, яка мирно несла свої води, коли Лука поглянув на неї вперше, тепер була геть розбурхана. Здавалося, в ній плавало усе розмаїття дивних створінь, які час від часу виринали з води на поверхню, — дивних, але знайомих Луці з татових оповідок: довгі, тлусті, сліпі, білобрисі Черв’яки, що, як уже нагадав Ніхтотато, точили Діри навіть у канві самого Часу, пірнаючи під поверхню Теперішнього і виринаючи на надзвичайно далекій відстані у Минулому чи Майбутньому, в окутаних туманом місцинах, куди не міг проникнути погляд Луки; бліді, мертвецькі Рибохвори, що поїдали життєві лінії недужих людей.
Уздовж берега у жилетці пробіг білий кролик, занепокоєно позираючи на годинник. На обох берегах річки в різних точках з’являлися, а потім зникали телефонні будки Британської поліції синього кольору, з яких час від часу визирав збентежений чоловік з викруткою в руці. Також можна було побачити, як у небесній дірі зникала ватага бандитів-гномів.
— Подорожні часу, — промовив Ніхтотато з легкою відразою. — Цими днями їх можна всюди побачити.
На середині річки були дивні розмаїті штукенції — деякі з крильми, як у кажана, проте вони, здається, не літали, інші зі складною залізною машинерією, що скидалася на внутрішній механізм старого швейцарського годинника, — і всі вони безцільно кружляли із несамовито лютими чоловіками й жінками на своїх облавках.
— Машину часу не так легко збудувати, як декому здається, — пояснював Ніхтотато. — Внаслідок чого багато потенційних відважних дослідників застрягають у Часі. Щодо дивного співвідношення Часу і Простору, то інколи людям удається стрибнути в часі й у просторі одночасно, а тоді вони з’являються, — і тут його похмурий голос прозвучав несхвально, — у місцях, до яких вони не мають жодного стосунку. Он там, поглянь, приміром, — сказав він саме в ту мить, коли не знати звідки виникла ревуча долореанівська спортивна машина, — звихнений американський професор, якому ніяк не сиділося в одному часі, і треба сказати, що почалося якесь нашестя роботів-убивць з Майбутнього для зміни Минулого. Під бенгальською смоківницею, — показав він великим пальцем, аби Лука знав, яке саме дерево він має на увазі, — лежить такий собі Ганк Морґан з Гартфорда, що у штаті Коннектикут, який одного дня перенісся до двору короля Артура і перебував там, аж поки чарівник Мерлін не приспав його на тринадцять сторіч. Він мав прокинутися у своєму часі, але тільки поглянь на того ледацюгу! Він далі хропить, а своє Вікно для повернення вже проґавив. Сам Пан-Біг не знає, як він тепер дістанеться дому.
Тут Лука помітив, що Ніхтотато був уже не такий прозорий, як хвилю тому, а у своїй манері говорити й у своїх рухах дедалі більше нагадував Рашида Халіфу, чия голова завжди була переповнена всілякою всячиною.
— Час, — співав він собі під ніс, — як сполохані коні, відносить синів своїх…
Отакої! Цього Лука вже не міг спокійно стерпіти. Ніби мало того, що ця… ця істота з Нижчого Світу повільно наповнювалася його любим татом, а це означало: Рашид Халіфа, який спав на ліжку вдома, ставав усе слабшим і слабшим; до того ж у міру збільшення Ніхтотатової Рашидності збільшувалися й змішані почуття прихильності й навіть любові Луки до вже самого Ніхтотата; і тепер, окрім усього іншого, істота в татовій яскраво-червоній сорочці та капелюсі-панамі почала співати нестерпним Рашидовим голосом, другим за нестерпністю голосом у знаному світі після горезвісного беззвучного співу славної принцеси Бачет з країни Ґуп. А яку він пісню вибрав!
— Летять вони у забутті, як сон…
— Ми лишень марнуємо час, — обірвав сердито Лука Ніхтотата. — Замість того, аби співати дурну пісню, краще б підказали, як нам потрапити у Туман Минулого і знайти там те, заради чого ми тут… себто Світанок Часу, Озеро Мудрості, Гору Знань і…
— Ш-ш-ш, — прошепотіли собака Ведмідь і ведмідь Собака водночас. — Не кажи того вголос.
Луку обпалило рум’янцем сорому — ще трохи, і він припустився б тієї ж помилки.
— Ви знаєте, що я мав на увазі, — закінчив він, але значно слабшим командним голосом, ніж спочатку мав намір.
— Хм, — промовив Ніхтотато замислено. — А чого б нам не скористатися, приміром, он тим надзвичайно потужним, позашляховим, річкохідним, сильним як танк і, можливо, навіть турбогвинтовим, восьмиколісним, плоскодонним амфібійним засобом пересування, пришвартованим на пірсі?
— Хвилину тому його там ще не було, — промовив ведмідь Собака.
— Не знаю, як він там опинився, — сказав собака Ведмідь, — але мені той засіб щось не до вподоби.
Лука знав, що йому не варто звертати надто велику увагу на занепокоєння товаришів і рішуче пішов до вражаючого судна з написаною жирним шрифтом назвою «Арґо» на кормі. Отже, тато слабшає, а Ніхтотато набирає сили, тому пошуки мають стати ще наполегливішими, ніж раніше. Голова Луки сповнювалася питаннями, на які він не знаходив відповідей, — складнішими питаннями про природу Часу як такого. Якщо Час — це Річка, що вічно тече, а Річка Часу — ось вона! — саме тут і тече, то чи означає це, що Минуле там буде завжди, а Майбутнє вже існувало? Правда, він не міг їх бачити, бо їх окутувала імла, себто хмари, туман чи дим, але поза сумнівом, вони мусили там бути, бо в іншому разі, як Річка взагалі могла існувати? Проте, з другого боку, якщо Час тече так само як Річка, то стає зрозумілим, що Минуле вже спливло, і постає питання: як він зможе повернутися в Минуле, аби знайти Вогонь Життя, що горить на Горі Знань, яка стоїть біля Озера Мудрості, осяяного Світанком Днів? А якщо Минуле вже спливло, то що тоді є там вище біля джерел Річки? А якщо Майбутнє вже існувало, тоді, може, немає значення, що він, Лука, чинитиме потім, бо хай би як старався врятувати татове життя, можливо, доля Рашида Халіфи вже вирішена. Але якщо Майбутнє можна збудувати, хоча б частково, власними діями, то чи змінить Річка своє русло залежно від того, що він зробить? Що станеться з оповідними потоками, що містяться в Річці? Чи почнуть вони розповідати інші оповіді? І що є істинним: (а) люди творять історію, а Річка Часу у Світі Чарів лишень записує їхні досягнення, чи (b) Річка творить історію, а люди в Реальному Світі є лишень пішаками в її вічній грі? Який світ справжніший? Хто і за що відповідає? О, і ще одне запитання, можливо, найнагальніше: як він кермуватиме «Арґо»? Адже йому — лишень дванадцять років, і він ніколи не кермував автомобілем і не стояв біля штурвала катера; тут ні Собака, ні Ведмідь йому не помічники, а Ніхтотато, зсунувши на заплющені очі капелюха-панаму, розлігся на палубі.