Плюск! Хлюп! Гуп! Картина ставала насправді жахливою. На вулицях обкаляні Щури підстрибували в повітря й безпомічно махали лапами й головами, бо Образцеса та її когорти літали значно вище, Щурам їх було не дістати.
— Змиваймося! — крикнув Лука й вибіг на вулицю. Але КПП, за яким пришвартувався «Арґо», був на вулиці дещо нижче, тож Лука не встиг пройти й десяти ярдів, як був обляпаний з голови до ніг соком бетелю, тухлими яйцями та гнилими помідорами. Він також помітив, що з кожним повітряним ударом цифра на лічильнику в лівому куті його поля зору зменшувалася на одиницю. І коли він хотів уже бігти, Ніхтотато схопив його за комір і знову потягнув під навіс.
— От нерозумне дитя, — сказав він незлостиво. — Хоробрий, але дурний. Тут таке не проходить. Ти вибрав найскладніший маршрут, хіба тобі не хочеться зберегти пройдений рівень?
— А де кнопка збереження? — запитав Лука, витираючи лайно з очей і намагаючись вибрати розчавлений помідор з волосся. Ніхтотато показав пальцем.
— Он там, — сказав він. Лука поглянув у напрямку, куди показував пальцем Ніхтотато, і спочатку помітив лишень подвійні фаланги озброєних до зубів найбільших і найлютіших, раніше ніколи не бачених ним гризунів, що люто стріляли із Щуропультів у небо. Це, поза сумнівом, були Респектощури — найгрізніші військові загони Респекторату, а позаду них — «ага, плентається в тилу, ось який він Щур», — думав Лука, — ішов сам Пере-Щур, саме той, що на вигляд був точнісінько… «Ну, нічого», — сказав Лука сам до себе. А віддалік позаду цього напористого війська стояла сіра Щурятня, а на верхівці її сірого купола сяяв на сонці єдиний блискучий предмет — золота Куля.
— Ось вона! — вигукнув Лука. — Дуже високо. Як же мені туди дістатися?
— А я не казав, що буде легко, — відповів Ніхтотато. — Ти ще маєш дев’ятсот дев’ять життів.
Високо в небі Видри на своїх летючих килимах з легкістю ухилялися від снарядів і, знай собі, співали, завертаючи то ліворуч, то праворуч, здіймаючись то високо, то низько, нахиляючись то в один бік, то в інший:
— Гаразд, — сказав Лука. — Мені вже тут набридло. Якщо це кнопка, яку мені треба натиснути, то я піднімаюся туди. — А тоді, не чекаючи відповіді, він стрімголов кинувся бігти по розбитих війною вулицях.
Навіть попри те, що Ведмідь і Собака прикривали його, завдання виявилося для нього майже непосильним. Видри розходилися понад міру, Лука втрачав життя за життям. Уникнення Респектощурів було також нелегкою справою, хоч він їх тепер мало цікавив; їхні бронетранспортери та мотоцикли весь час підминали його під себе й не давали вільно рухатися. А от Пере-Щур, а це стало помітним, був єдиним Щуром, який чомусь остерігався Луки, так ніби мав якусь особисту причину бути зацікавленим у непросуванні цього подорожнього; і в ті поодинокі випадки, коли Луці вдавалося проходити між життєвбивчим дощем і уникати Респектощурів, Пере-Щур бив без промаху. І кожного разу, коли його переїжджав бронетранспортер, в нього влучала бомба чи куля Пере-Щура, якого він собі вже інакше не уявляв як шкільного Щуроїда у направду щурячій личині, він втрачав життя й опинявся знову біля відправної точки, нітрохи не просунувшись уперед і втративши десятки життів, до того ж був з голови до ніг обляпаний тухлими яйцями, гнилими помідорами й соком бетелю. Після багатьох невдалих спроб він відпочивав під навісом булочної, важко дихав, промоклий, смердючий, лишень із 616 життями, і скаржився Ніхтотатові:
— Дуже складно. А чого Видри такі злюки? Чого вони самі не живуть і іншим не дають?
— Може б, вони такого і не робили, — відповів Ніхтотато, — якби Респекторат не розширювався настільки швидко. Ці страхітливі Респектощурі шастають далеко за межами своїх кордонів, намагаючись усіх перетягнути на свій бік. Якщо так триватиме й надалі, то весь Світ Чарів ризикує потрапити у зашморг надмірної поваги.
— Так, таке може статися, — Лука важко дихав, — але якщо ти опиняєшся серед тих, кого атакують, то підтримувати нападників, правду кажучи, дуже складно. Лишень погляньте на стан собаки і ведмедя. Думаю, їм також не сподобалися Видри.
— Іноді, — розмірковував Ніхтотато, ніби розмовляв сам із собою, — вирішення проблеми полягає у тому, аби наблизитися до проблеми, а не втікати від неї.
— А я й намагаюся наблизитися до проблеми, — почав було Лука, а тоді зупинився. — Ага, — сказав, — я розумію, до чого ви хилите. Не час для золотої Кулі. Це не проблема, правда?
— Не тепер, — погодився Ніхтотато.
Лука поглянув на небо. Там була вона — Образцеса, казкова королівна Видр, самодержиця небес, яка літала на Килимі Царя Соломона. На вигляд їй не даси більше шістнадцяти чи сімнадцяти, думав він, але насправді, як це буває із казковими героями, вона, мабуть, мала вже тисячі років. «Як же її звати?» — питав він сам у себе.
Тепер Ніхтотато вже мав задоволений вигляд — такий самий вигляд мав Рашид Халіфа, коли Лука приносив хороші оцінки з математики.
— Саме так, — сказав він, — знаючи ім’я казкової героїні, ти одержуєш владу над нею. Саме так! Якщо дізнаєшся її ім’я, то зможеш її покликати, і вона буде змушена прийти. На жаль, вона відома під десятками імен, і може таке бути, що жодне з них не є її справжнім іменем. А от як сам ти звешся, не розповідай, це тобі моя порада. Бо коли у Чарівному Світі дізнаються про твоє ім’я, то невідомо, що вони можуть з ним устругнути.
— А ви самі знаєте, як її звати? — нетерпляче запитав Лука. — А чи й далі просторікуватимете, аби лишень не признатися, що не знаєте її імені?
— От, який кусючий, — мляво промовив Ніхтотато, обмахуючи себе капелюхом-панамою. — Гостренького маєш язичка. З тебе була б непогана Видра! Річ у тому, — говорив він уже швидше, бо побачив, що Лука знову хоче відкрити рота, — що я звузив перелік можливих імен. Після довгих роздумів та міркувань я скоротив той перелік до півдюжини. До шести найвірогідніших. Я майже переконаний, що серед них — її справжнє ім’я.
— «Майже переконаний» щось не дуже вражає, — сказав Лука.
— Я не мав нагоди їх випробувати, — відповів Ніхтотато, й у його голосі вчувалося обурення. А чого б тобі вже зараз не спробувати, і ми б залагодили справу раз і назавжди?
Тож Лука почав вигукувати ім’я за іменем зі списку, який дав йому Ніхтотато.
— Білкіс! Македа! Саба! Кандака! Нікаула!
Але дівчина на летючому килимі не відгукувалася. Ніхтотато, занепавши духом, пропонував нові імена, але уже з меншим ентузіазмом. Лука і їх вигукував: