— … п’ючи з Річки Часу, читаючи Річку Часу…
— … і в підсумку знаємо Річку Часу, як рідну Маму, якою, до певної міри, вона і є, в будь-якому разі знаємо її значно краще, ніж якась там Образцеса з Країни Видр, якою Річка навіть не протікає?
— Хочу сказати, — завершив Слоно-Селезень з тріумфом, — якщо ми не зможемо відрізнити справжню Річку від цих Трильйонів Підробок, то ніхто, дорогенькі, не зможе.
— Тоді будь ласка, — промовила Сорая до Луки, зухвало приписуючи собі всі заслуги. — Я ж бо сказала, що про все подбаю.
Лука вирішив не суперечити їй. Зрештою, килим належить їй.
Слонячий хобот — незвичайний орган. Він може занюхати воду ще за десятки миль. Він буквально відчуває небезпеку, може навіть визначити, добра чи зла людина наближається, він також чує страх. Він відрізняє запахи на величезних відстанях: запахи рідних і друзів, а також солодкий запах дому.
— Опусти нас донизу, — сказав Слоно-Селезень, і летючий килим, знову розширившись до більших розмірів, полетів униз до лабіринту водних шляхів. Обидва Слоно-Птахи стояли попереду з хоботами, піднятими високо вгору, але зігнутими донизу на кінчиках. Лука бачив, як рівночасно сіпалися кінчики: ліворуч, праворуч і знову ліворуч. Здавалося, хоботи танцюють один з одним. Чи насправді вони могли занюхати Річку Часу серед стількох інших запахів, які, поза сумнівом, вводили їх в оману?
Під час танцю хоботів Слоно-Птахів їхні вуха також напружено працювали, відстовбурчувалися і слухали шепіт Річки. Рухома вода не мовчить. Струмки жебонять, потоки торохтять, а велика, повільна річка говорить про поважніші речі. Великі річки розмовляють на низьких частотах, надто низьких для людського вуха, надто низьких навіть для собачого вуха, аби розібрати її слова; а от Річка Часу розповідає свої історії на найнижчих частотах, і лишень вуха слонів можуть почути її пісню. Очі Слоно-Птахів були заплющені. Слонячі очі — маленькі й сухі — далеко не бачать. У пошуках Річки Часу зір їм був непотрібен.
Минав час. Летючий килим проносився над Роздоріжжям Трильйона й Однієї Стежки, повертаючи то в один, то в інший бік. Сідало сонце. Всі були голодними й спраглими, аж тут скриня Сораї видала безліч закусок і напоїв. «Добре, що хоч Слоно-Птахи мають пташиний апетит, а не слонячий, — подумав Лука, — бо слони їдять безперестанку, тож могли спорожнити навіть Образцесину скриню». Подовшали вечірні тіні. Слоно-Птахи мовчали. З настанням ночі у Луки надія ледь жевріла. Ось так, може, й закінчаться його пригоди, коли всі його сподівання підуть на дно у водному лабіринті. Може…
— Сюди! — вигукнула Слоно-Качка, а Слоно-Селезень підтвердив:
— Однозначно сюди, за якихось три милі.
Лука швидко постав між ними. Їхні хоботи випрямилися, показуючи напрямок. Килим знизився над Роздоріжжям, а тоді додав швидкості. Під ними миготіли дерева, кущі й річки. А тоді раптом Слоно-Качка вигукнула:
— Стоп! — і вони були на місці.
Уже сутеніло, і Лука не міг зрозуміти, чим ця річка відрізнялася від інших, але в глибині душі дуже сподівався, що Птахи Пам’яті мали рацію.
— Ще нижче, — сказав Слоно-Селезень. — Для певності нам треба її помацати.
Килим знижувався і знижувався, аж поки не завис на водною гладдю. Слоно-Качка занурила кінець свого хобота у річку і за мить переможно його вийняла.
— Авжеж! — вигукнула вона, і з криками радості обидва Слоно-Птахи зістрибнули з летючого килима у віднайдену Річку Часу.
— Ми дома! — кричали вони. — Жодних сумнівів! Саме так!
Вони оббризкали одне одного струменями річкової води й одразу втихомирилися. Річка Часу заслуговує на дбайливе поводження з нею. Це тобі не іграшка.
— Упевнений, — промовив Слоно-Селезень, — на сто відсотків. — Він злегка вклонився. Собака Ведмідь, який також дуже пишався своїм носом, просто був уражений і, мабуть, трохи засоромлений, що це не він знайшов Річку. Ведмідь Собака також був уражений і збентежений, сердився й не вітав Птахів Пам’яті. Ніхтотато, здавалося, заглибився в свої думки й мовчав.
— Дякую вам пані і панове, тварини зі звичайними носами, а також надприродні особи, які, правду кажучи, трохи страшнуваті, — досить красномовно висловився Слоно-Селезень. — Дуже вам дякую. Аплодувати не треба.
У певних місцях ніч у Світі Чарів може бути навіть жвавішою, ніж день. У Перістані, себто в Країні Уявних Істот, вночі виповзають велетні-людожери, або ж бгутти, й намагаються викрасти сплячих пері[4]. У Місті Снів, себто у Хвабі, вночі оживають сни всіх його мешканців, тож на вулицях зав’язуються любовні романи, починаються сварки, з’являються чудовиська, жахи, радість; так, усім цим і повняться темні вулички цих місцин, а іноді ваш сон під кінець ночі перестрибує в голову когось іншого, тоді ж бо як сон з тієї іншої голови може закінчитися, хай би яким це здавалося парадоксальним, у вашій голові. А в Країні Видр, як розповідала Сорая Луці, після заходу сонця й до самого світанку всі поводяться якомога нечемніше, бурхливіше і брутальніше. Видри дуже багато їдять, дуже багато п’ють, а тоді ще й крадуть автомобілі своїх найкращих друзів, ображають своїх бабусь і кидають камінням у бронзове обличчя статуї Першого короля країни Видр, увіковіченого на коні, що стає на диби, біля воріт палацу.
— Ми поводимося негоже, так, це правда, — зітхнула вона, — але в душі ми добрі.
Ніч на Роздоріжжі Трильйона й Однієї Стежки була спокійною до моторошності. Жоден кажан не пролетів на тлі повного місяця, жоден ельф не шмигнув у кущах, жодна меґера не таїлася, аби перетворити сумирного подорожнього на камінь. Німа тиша було просто страхітливою. Жоден цвіркун не цвіркотів, не лунав жоден голос над водою, жодна тварина не блукала в пошуках їжі. Сорая, побачивши, що довколишній спокій дещо вибив Луку з колії, намагалася впорснути в обстановку трохи нормальності.
— Допоможи мені скласти килим, — скомандувала вона і цілком по-видрівському додала: — Якщо тільки руки ростуть у тебе звідки треба і ти не забув, що таке ввічливість.
Вони спустили «Арґо» на Річку й зійшли на його облавок. Птахам Пам’яті вже не потрібно було його тягти, бо із цим завданням легко міг упоратися Решам. Але навіть чарівний килим радів кількагодинному перепочинку, коли Сорая на палубі «Арґо» заходилася складати його на ніч. Лука взявся за кінці шовкової тканини і виконував її накази, а тоді, на своє превелике здивування, побачив, як килим складався, складався, складався, наче повітряний. Нарешті він склався у прямокутник не більший за носову хустинку, і всі предмети, що були на ньому, зникли.
— Ось так, — промовила Сорая, кладучи килим у кишеню. — Дякую, Луко, — а тоді схаменулася й додала: — Проте я могла й сама впоратися.
Звірі вже спали. Ніхтотато, який ніколи не спав, поводився по-людському, наче сильно втомившись, відпочивав: присів напочіпки на носі «Арґо», обхопив руками ноги, а голову опустив на коліна, так і не знявши капелюха-панами. Лука зрозумів, що його татові полегшало, бо Ніхтотато став трохи прозорішим, ніж напередодні. «Ось чого він такий утомлений, — подумав Лука. — Що здоровіший мій тато, то слабший цей Ніхтотато».
Лука добре знав, що не слід покладати надто великі сподівання на таку щасливу переміну. Він не раз чув, як хворі люди спочатку почуваються ліпше, а тоді приходять до своєї… до свого кінця… Він також був дуже втомленим, але такої розкоші як сон не міг собі дозволити.
— Ми пливемо далі, — сказав він Сораї. — Чому всі поводяться так, наче час не підпирає нас?
На небі з’явилися зорі й розпочали танець, який танцювали тієї ночі, коли заснув Рашид, а Лука не міг визначити, добрий це знак чи лихий.
— Пливімо далі, — просив він. Підійшла Сорая, обійняла його аж ніяк не зневажливо — і за мить він уже спав у неї на руках.
Лука прокинувся рано-вранці ще до світанку, але був не першим, хто розплющив очі. Птахи Пам’яті й звірі все ще спали, проте Ніхтотато нервово ходив туди й назад («Добрий чи недобрий це знак», — думав Лука). Сорая дивилася кудись далеко за небокрай, і Лука, якби не знав про її безстрашність, сказав би, що вона чогось боїться. Він підійшов до неї, і вона чомусь взяла й потиснула йому руку.