— Ага, — промовив Лука геть розбитий, бо дізнавшись, що Ніхтотато, Сорая та всі інші приховували від нього інформацію про успішне Викрадення Вогню, трохи було обнадіявся. Якщо Койот зміг з цим упоратися, подумав було він, то чому б йому цього не зробити. Але короткий спалах надії після пояснення Сораї згас, ніби залите водою багаття. Він покірливо обернувся до Койота:
— Яку допомогу ти можеш надати?
— Ця прегарна пані дуже прихильно до тебе ставиться, і вона мені колись зробила послугу, — промовив Койот, енергійно жуючи краєм рота. — Вона каже, що в цій країні я міг би стати твоїм провідником, що я б із задоволенням зробив. Каже, що тоді може знадобитися carrera de distracciуn. Себто, відвернення уваги. Каже, аби я зібрав своїх хлопців і з їхньою допомогою відвернув від тебе увагу, коли ти спробуєш зробити нечуване. Хоче, аби я відвернув від тебе увагу 3-Дзьо, коли ти зважишся на смертельно небезпечний крок.
Однак те, що наступної миті сказала Сорая, вмить обезнадіяло Луку.
— Я не зможу тебе туди відвезти, — сказала вона. — До країни Аалімів. Як тільки вони побачать, що летючий килим Царя Соломона Розумного вторгся у їхній простір, як тільки вони відчують його… — і тут вона кивнула головою на Ніхтотата з виразом огиди на обличчі, — а повір, вони відчують його, тоді таке почнеться… Вони відчують, що пахне смаженим, і накинуться на нас з усім шаленством, а я не настільки сильна, аби з ними мірятися силами. Тому знайшла Койота. Ви з ним щось придумаєте.
— Я йду з тобою, — сказав віддано собака Ведмідь.
— Я також іду, — сказав ведмідь Собака захриплим голосом старшого брата. — Комусь же треба про тебе подбати.
А от Птахи Пам’яті лишень незграбно човгали лапами з перетинками.
— Ми не дуже знаємося на такій справі, ну, на викраденні вогню, — промовила Слоно-Качка. — Ми просто багато пам’ятаємо, от і все. Ми ті, що добре пам’ятаємо. — А Слоно-Селезень додав ніяково:
— Ми завжди пам’ятатимемо про вас.
Слоно-Качка мало не спопелила його поглядом.
— Він хотів сказати, — почала вона, грубо підштовхнувши свого приятеля ліктем, — що ми разом з королівною Сораєю чекатимемо на ваше повернення.
Слоно-Селезень прокашлявся.
— Знаєте, — сказав він, — я просто обмовився. Я хотів сказати, що ми чекатимемо на вас.
Ніхтотато присів напочіпки й подивитися Луці просто у вічі.
— Так, вона каже правду, — сказав він, сильно розсердивши Луку тим, що говорив найсерйознішим і найдобрішим голосом Рашида Халіфи. — Я не можу піти з тобою. Туди я не можу піти.
— Але дотепер ви мені говорили щось цілком інше, — промовив Лука сердито. — Обоє ви. Як же тепер я без вас упораюся?
А от перетворювачка Джалдібадал промовила твердо:
— Ти ж маєш ще нас.
Сестри Дуринди вже повністю оклигали від крижаних мук і радо кивали головами, а вуха залізної свині аж почали брязкати об її голову.
— Ми Сердечні створіння, — сказала Бадло-Бадло, принаймні так здалося Луці, що це була Бадло-Бадло, бо після всіх їхніх перетворень він уже й не пам’ятав, хто є ким серед чотирьох сестер.
— Правильно, — промовила, може, Багут-Сара. — Три Дзьо нас не підозрюватимуть.
— Великі спасибі, — сказав Лука зі щирою вдячністю, — але може б ви перекинулися знову на драконих? Дракони, якщо справа дійде до боротьби, більше нам запоможуть, ніж металеві свині. Закінчилася чотириразова трансформація, і їхнє різне забарвлення дуже втішило Луку, бо тепер перетворювачок було легко розрізнити за кольорами: Дуринда (Джалді) була червоною драконихою, Бадло — зеленою, Сара — блакитною, а Ґйара-Джинн — перетворювачка, що могла перекинутися в одинадцять створінь, себто найбільша з них, була золотою.
— Тоді вирішено, — сказав Лука, — Ведмідь, Собака, Джалді, Сара, Бадло, Джинн і я — всі семеро вирушаємо до Серця Серця.
— Називай мене Дуриндою, — сказала Дуринда. — Тепер ми — друзі. Мені завжди не подобалося моє справжнє ім’я.
Койот виплюнув рештки свого обіду й прочистив горло.
— Ти, здається, малий, декого забув? Чи ти навмисно хочеш мене дійняти привселюдною своє відмовою від моєї допомоги, хоч вона й від усієї душі? Ти тут нікого й нічого не знаєш, а я знаю тут усіх і все.
Лука направду розгубився. Цей Койот був приятелем Образацеси, тому йому можна вірити, думав Лука, але чи його участь така вже й необхідна? Може, найкраще буде, якщо вони просто підкрадуться до потрібного місця й не відвертатимуть уваги Аалімів у жодному напрямку, навіть у неправильному?
— От скажіть мені одну річ, — промовив він, накинувшись на Ніхтотата, якого він дедалі більше починав не любити, — скільки рівнів мені потрібно ще пройти? Мій одноцифровий лічильник у правому горішньому куті показує цифру «сім»…
— «Сім» — просто чудово, — сказав Ніхтотато. Сім — дуже добре, вражаюче. Але ти не пройдеш Восьмого Рівня, допоки не викрадеш Вогню Життя.
— Давайте відверто, поки я не зроблю того, чого ніхто ніколи не робив, у крайньому разі, у форматі Чарівного Світу, — зауважив Лука сердито, — і в рамках Правил чинної Гри.
— А Дев’ятий Рівень — це найдовший і найскладніший рівень, — додав Ніхтотато, — це такий рівень, коли тобі доведеться весь час повертатися назад до Початку, а тоді вскочити у Реальний Світ і при цьому залишитися неспійманим. Ти триматимеш у руках цілий Світ Чарів, і цей же Світ Чарів, між іншим, тебе також ловитиме. Ось такий Дев’ятий Рівень.
— Красно дякую, просто чудово, — сказав Лука.
— Нема за що, — промовив Ніхтотато холодним, суворим голосом. — Я лишень хочу нагадати, що ти сам цього прагнув. Я дуже добре пам’ятаю, як ти сказав «Ходімо». А може, я помиляюся?
Ні, тато Луки такого не міг сказати. Це говорила істота, яка хотіла висмоктати татове життя. Лука ще більше, ніж раніше, почав підозрювати, що всі ці пригоди були таким собі Ніхтотатовим гаянням часу на користь своєї темної справи. Треба діяти.
— Ні, — промовив Лука. — Ви не помилися.
І тут він почув гучний шум.
Дуже, дуже, дуже ГУЧНИЙ шум.
Сказати, що шум був гучний — це все одно, що назвати цунамі великою хвилею. Аби описати гучність цього шуму, подумав Лука, йому б довелося сказати, наприклад, таке: «Якби Гімалаї складалися зі звуку, а не зі скель та криги, то цей шум був би заввишки з Гору Еверест, а якщо не заввишки з Гору Еверест, тоді однозначно заввишки з один із восьмитисячних піків». Від Рашида Халіфи, який не був скелелазом, однак любив різні переліки, Лука довідався, що на Землі є чотирнадцять восьмитисячників, і, якщо починати з найвищого, вони розташовувалися в такій послідовності — Еверест, К2, Канченджанга, Лотс, Макалу, Чо-Ойу, Дгаулаґірі, Манаслу, Нанґа-Рабат, Аннапурна, Ґашербрум І, Розмитий Максимум, Ґашербрум І і чудова Ксиксабанґма-Фенґ. Виявляється, не так уже й легко визначитися, яке місце з чотирнадцяти найгучніших звуків посідає цей звук, думав Лука, проте однозначно він входив у трійку найгучніших. Себто десь так на рівні Канченджандги.
Звук лунав, лунав і лунав, тож Луці довелося затуляти вуха руками. У Чарівному Серці почалося справжнє стовпотворіння. Юрми бігли у всіх напрямках, ті, хто міг літати, злітали в повітря, ті, хто вмів плавати, втікали до води, вершники ж бігли до своїх коней. «Якась загальна мобілізація», — подумав Лука, а тоді враз збагнув, що це був за звук. Це був заклик братися до зброї.