.
— Мені перекладати? — неохоче запитала Рататат.
— Так, — наполіг Лука.
— На щастя для тебе, — сказала Рататат, легко зітхнувши, — я маю чудову пам’ять і добру вдачу. Але тобі це не сподобається. «Раз і назавжди, — почала вона, — членам Реального Світу треба показати, що їм не дозволено користуватися Вогнем Життя. Він не може оживляти Мертвих, бо вони записані в Книгу Мертвих і вже є не Істотами, а лишень Словами. Тим, хто вмирає, Вогонь дарує життя, а здоровим він може принести довголіття або ж навіть безсмертя, що є виключним правом Богів. Вогонь Життя в жодному разі не може перетнути кордону і потрапити до Реального Світу, а ми впіймали Злодія, який саме збирався переправити його через заборонену межу. Тож суворе покарання буде їм доброю наукою.
— Та невже? — сказав Лука. І в його грудях спалахнув вогонь його внутрішнього єства й заблищав надією в очах. Незнана внутрішня сила, що нуртувала в ньому від зникнення Ніхтотата, знову здійнялася й додала так потрібної йому наснаги. «Тапер, — усвідомив він, — я точно знаю, що сказати». А тоді він з такою гучністю окликнув присутніх богів, що ті аж перестали ревіти, шипіти, щебетати, ржати й видавати інші дивні, але звичні для себе звуки, стихли й слухали.
— Тепер моя черга говорити, — кричав Лука, звертаючись до зібрання надприродних істот, — і повірте мені, я маю що сказати про всі ці дурниці й раджу вам слухати мене уважно, слухати ретельно, бо від цього залежить як ваше, так і моє майбутнє. Річ у тому, що я знаю про цей Світ Чарів дещо таке, чого не знаєте ви… це не ваш Світ! Не належить він також Аалімам, хай би ким вони були, хоч би в яких вони ховалися засідках. Це Світ мого тата. Я переконаний, існують інші Чарівні Світи, вимріяні іншими людьми, такі як Країни Чудес, Нарніаси, Середні Супутникові Орбіти та їм подібні, може, є навіть самовимріяні світи, і я не сперечатимуся з вами, якщо ви скажете, що є й такі, але цей світ, шановні боги й богині, людожери і кажани, чудовиська й бестії, — це світ Рашида Халіфи, славного Океану Думок, леґендарного Шаха-Казна-Що. Від старту до фінішу; від Першого Рівня до Дев’ятого й навпаки; цілком і повністю, від а до я — все його.
Саме так усе склав він докупи, він надав усьому своєрідної форми і законів, а тоді привів усіх вас сюди, де ви й живете, він навіть мріяв про вас усе своє життя. Причиною влаштування Світу саме в такий спосіб є те, що Праворукий і Ліворукий Світ, Нічийний Світ, а також Світ Безглуздя — це світи його уяви! Я знав про нього, тому й зміг спіткнутися праворуч, зробити крок ліворуч і дістатися аж сюди, бо про все це я чув безліч разів, коли лягав спати, снідав чи обідав, а також коли чув про все це на виставах у місті Кагні та по всій країні Аліфбей, а ще коли він шепотів мені на вухо свої маленькі таємниці. Тому до певної міри це також і мій Світ. А гірка правда у тому, що коли я не зможу принести йому Вогонь Життя, перш ніж буде запізно, то закінчиться не тільки його життя. Все тут також закінчиться; я не знаю, що точно станеться з вами, проте знаю достеменно, що ви позбудетеся цього зручного Світу, в якому живете, цього місця, де можете й далі вдавати, що ви щось означаєте, хоча насправді всім на вас просто начхати. За найгіршим сценарієм розвитку подій ви зникнете остаточно й повністю — раз — і вас нема, ніби й не було, бо правду кажучи, не так уже й багато людей, крім Рашида Халіфи, переймаються продовженням вашої історії. Скільки людей знають про Саламандру, що живе у Вогні, або про Сквонка, настільки сумного, що аж розчинився в сльозах через свою огидність?
Тож прокидайтеся, любі друзі, й пийте каву! Ви вимерли! Вас немає! Як боги і чудові створіння ви припинили своє існування! От ви кажете, що Вогонь Життя не може перетнути межі Реального Світу? А я вам скажу, що у разі якщо він не буде в найстисліші терміни доставлений одному представникові Реального Світу, ви пропали. Ваші золоті яйця підсмажать, а з вашої чарівної гуски зварять юшку.
— Ух ти, — прошепотіла Рататат йому на вухо. — Як вони тебе слухають!
Ціла армія скасованих божеств від подиву аж віддих затамувала. Лука, що стояв під Деревом Жаху, добре розумів, що тепер йому треба розвивати свій успіх. До того ж йому було що сказати.
— Хочете, я скажу вам, хто ви тепер? — вигукнув він. — Але почну з того, ким ви не є. Насправді ви — нічийні боги. Ви вже не даруєте життя і не прирікаєте на смерть, не маєте дару спасіння й сили прокляття. Ви нікого вже не перетворюєте на биків і не захоплюєте нічиїх смертних дівчат, не втручаєтеся в хід воєн і не граєте в інші ігри, в які ви колись грали. Схаменіться! Погляньте на себе! Замість того щоб продемонструвати реальну Силу, ви проводите якісь Змагання Красунь. Кажу відверто, це свідчить про вашу слабкість. Послухайте мене: тільки через Оповіді ви зможете потрапити в Реальний Світ і знову зажити поваги. Коли розповісти вашу історію належним чином, то люди повірять у вас; не так, як вони колись вірили, поклоняючись вам, але так, як люди вірять у розповіді — щасливо, схвильовано, бажаючи, аби вони ніколи не закінчувалися. Ви хочете Безсмертя? Лишень такі люди як мій тато можуть вам дати Безсмертя. Мій тато може зробити так, що люди забудуть, що вони забули про вас, і почнуть знову вас обожнювати й цікавитися вашими задумами, почнуть бажати, аби ви ніколи не закінчувалися. А ви хочете мене зупинити. Вам треба благати мене довести свою справу до завершення. Вам слід допомагати мені. Вам слід покласти Вогонь у мій Горщик Видр, переконавшись, що він надійно горить, а тоді ще й відвезти мене додому. Хто я такий? Я — Лука Халіфа. Єдиний ваш шанс.
Це була його найкраща промова, виголошена на найважливішій сцені, на яку тільки ступала його нога; і тут він таки використав кожен грам своїх навиків та вмінь, це правда, але чи вдалося йому перетягти публіку на свій бік? «Може, й так, — занепокоєно думав він, — а може, й ні».
Собака Ведмідь і ведмідь Собака, все ще сидячи на спині Короля Коней, усілякими вигуками та викриками підбадьорювали промовця — «Добре кажеш!» ну й таке інше, але мовчанка богів набувала такого гнітючого й похмурого характеру, що під кінець навіть Ведмідь прикусив язика. Страхітлива мовчанка ставала, наче туман, дедалі густішою, а похмуре небо — ще темнішим, аж поки єдиним світлом, яке міг бачити Лука, став відблиск з Храму Вогню, і в тому мерехтливому відблиску він побачив навколо себе порухи величезних тіней, які оточували Дерево Жаху та хлопця-бранця під ним, що стояв біля шумерського сторожового демона. Усе ближче й ближче кружляли тіні, утворюючи один великий кулак, що стискався навколо Луки, й щомиті, як воду з губки, міг вичавити з нього життя. «От і все, — думав Лука, — моя промова не спрацювала, не справила на них потрібного враження, і тепер — усьому кінець». Йому захотілося хоч би ще раз обняти свого собаку й ведмедя. Йому захотілося, аби хтось з людей, кого він любив, узяв його за руку. Йому захотілося захотіти виборсатися з цієї халепи. Йому так захотілося…