— Ви так говорите, ніби закохані у смерть, — промовив Лука, і лишень тоді зрозумів значення сказаного.
— Досить таки, — сказав Ніхтотато. — Тепер ти зрозумів. Я признаюся у певній самозакоханості. І готовий признатися, що це не надто шляхетна риса. Але я повторюю: екстаз. Тим більше у такій справі. Визнаю, твій тато боровся зі мною не шкодуючи сил. Хвала йому й слава. Він явно відчуває, що має вагомі причини залишатися живим, і, можливо, однією з таких причин є ти. Але тепер я міцно тримаю його за горло. Твоя правда. Коли я сказав, що ти запізнився, то я знову збрехав. Поглянь.
Він підніс праву руку, й Лука побачив, що на ній бракувало середнього півпальця.
— Ось скільки життя залишилося в нього, — промовив Ніхтотато. — Ми говоримо, а з нього витікає життя й одразу заповнює мене. Хтозна, можливо, ти будеш десь недалечко й побачиш цю ґрандіозну подію. Тобі слід забути про вчасне повернення додому й про татів порятунок, навіть якщо на шиї у Горщику Видр ти маєш Вогонь Життя. Між іншим, вітаю, ти зайшов дуже далеко. Восьмий Рівень! Велике досягнення. Але тепер не забувай, Час на моєму боці.
— Ну що ж, ви — великий мерзотник, тут помилки бути не може, — промовив Лука. — Але ж яким я був дурнем, що повірив вам!
Ніхтотато холодно хмикнув.
— Якби ти не пішов зі мною, то де б ти побачив стільки чудесних речей, — сказав він. — До того ж я чекав на завершення своєї роботи також з більшим задоволенням. Мушу подякувати тобі за це.
— То для вас усе це було звичайною грою! — закричав Лука, але Ніхтотато лишень помахав йому півпальцем.
— Ні, ні, — промовив він з докором. — Ні, не просто грою. Це було справою життя і смерті.
Ведмідь Собака встав на задні лапи й заревів:
— Я не витримаю більше цього негідника. Я зараз його роздеру.
Ніхтотато стояв на досить високому мурі, куди ведмедю і не вилізти. А тоді заговорив глибоким-глибоким голосом понівечений шрамами Друзяка Прометей.
— Залиште його мені, — промовив він і почав підійматися з колін з-за Сораї. Він уставав, уставав і уставав. Коли ж Титан піднявся на повен зріст, то Всесвіт затремтів. (Всесвіт також відвернув від нього свій погляд, бо оголеність, збільшена до таких розмірів, є значно більшою, ніж звичайна оголеність, і на неї важче не звертати уваги.) Якось дуже давно дядько цього Старого Друзяки вже, було, вставав і тоді зруйнував саме небо. Опісля землю потрясла битва Грецьких богів з дванадцятьма Титанами, в якій колоси зазнали поразки. Тож Старий Друзяка, ветеран і герой тієї війни, зневажаючи одяг, як це заведено у грецьких героїв і стародавніх героїв загалом, підводячись, збільшувався настільки, що Сорая поквапилася із збільшенням летючого килима до максимальних розмірів, аби збільшені Прометеєві ноги не витиснули пасажирів за його краї. Луці дуже сподобалося, що на обличчі Ніхтотата раптом з’явився вираз жаху, а тоді Титан простягнув довжелезну ліву руку й швиденько його схопив.
— Не чіпай мене, — заверещав Ніхтотато якимсь нелюдським голосом, який Луці здався пронизливо-переляканим і диявольсько-демонічним.
— Відпусти мене, — заверещав Ніхтотато. — Ти не маєш права!
Старий Друзяка лишень усміхнувся широкою, завбільшки із стадіон, усмішкою.
— Я — шульга, — промовив він, — а ми, ліворукі, завжди гуртуємося.
Із цими словами він замахнувся рукою у жмені з Ніхтотатом, який пручався з усіх сил, і шпурнув тією страхітливою, брехливою, вбивчою істотою високо-високо в небо, тож Ніхтотато з вересками летів аж до краю атмосфери, а тоді ще й за Лінією Кармана, де закінчувався світ і починалася темрява відкритого космосу.
— Ми все ще у пастці, — нагадав буркітливо ведмідь Собака, відчуваючи себе трохи витісненим на задній план Титанічним зусиллям Титана. А тоді знову ж таки досить голосно і з великим викликом додав: — Де ж ті Ааліми? Нехай показуються, а чи, може, вони злякалися?
— Не наклич біди, — застерегла Сорая, але було вже пізно.
— Достеменно не відомо, — казав Рашид Халіфа, — чи Ааліми мають реальну фізичну форму. Може, вони й мають тіла, а може, вони просто набирають тілесної форми, коли їм це потрібно, тоді ж бо як в інших випадках вони — безтілесні істоти, що вільно поширюються в просторі, адже Час перебуває всюди; нема такого місця, аби десь не знали Вчорашнього, не жили Сьогоднішнім чи не сподівалися на Завтрашнє. Хай там як, проте Ааліми були відомі своїм небажанням з’являтися на людях, воліючи працювати мовчки і за лаштунками. Їх удавалося побачити дуже рідко й завжди у плащах з каптуром, як у ченців. Ніхто не бачив їхніх облич, і всі бояться їхньої появи, за винятком кількох дітей…
— Кількох незвичайних дітей, — промовив Лука, пригадуючи давні татові слова, — які можуть кинути виклик Часові вже своїм народженням і знову зробити нас молодими.
Він знав, що першою цю думку (чи дуже схожу) висловила мама, бо вона не раз про це казала, а вже потім її думка стала частиною безкінечних Рашидових оповідок.
— Так, — признався він Луці із безсоромною усмішкою, — я вкрав думку в твоєї мами. Якщо колись щось крастимеш, то кради найкраще.
— Ну, — думав Крадій Вогню Життя, — я діяв за твоєю порадою, тату, і тепер дивись, що я викрав і в яку халепу я вскочив.
Три постаті в каптурах на головах, що стояли на мурах Надхмарної Фортеці Баадал-Ґарг, були і не високі, і не вражаючі. Їхні обличчя — невидимі, а схрещені на грудях руки ніби колихали немовлят. Вони нічого не казали, проте їм цього не треба було робити. З виразу обличчя Сораї та з догідливого скавуління Койота — Madre de Dios, якби я не був на килимі в небі, то вже б давно накивав п’ятами, а також із тремтіння Слоно-Птахів — «Гаразд, зрештою, може, ми й нічого не хочемо робити! Може, ми просто хочемо жити й пам’ятати все!» — можна було судити, що сама їхня поява наганяла жах на мешканців Світу Чарів. Навіть сивочолий Друзяка, себто сам Титан, нервово засовався. Лука добре знав, що всі вони зі страхом думали про Сніфельгайм, про довічне ув’язнення у крижаних мурах. А може, їм на гадку спадали великі птахи, що полюбляли печінку. «Хм, — думав він, — видається, що наші Чарівні Друзі тут не стануть у великій пригоді. Тепер черга представників Реального Світу підставити своє плече».
Відтак в унісон заговорили Ааліми трьома низькими неземними голосами, потрійна холодність яких бриніла як сталь, неначе три невидимі мечі. Навіть відважна Сорая спасувала перед цим звуком:
— Ніколи не думала, що чутиму голоси Часу, — вигукнула вона, затуливши вуха руками. — О-о-о! Це нестерпно! Я не витримаю! — і впала навколішки від болю. Решта ж чарівних істот просто були приголомшені й корчилися по летючому килимі в явній агонії, за винятком Старого Друзяки, чия больова витривалість і стійкість були надзвичайно великими після вічних мук від невблаганного Птаха Зевса — цього зажерливого любителя печінки. Проте ведмедя Собаку це не надто вражало, а собака Ведмідь, чий загривок настовбурчився, лишень вишкірив зуби й гарчав.
— Ви відволікли нас від нашого Верстата, — промовили тихі голоси-мечі. — Ми — Ткачі, всі троє, на Верстаті Днів ми тчемо Нитки Часу, зі всього Становлення ми тчемо Буття, з усього Знання ми тчемо Пізнання, а з усієї Дії виходить одяг Учиненого. Тепер же ви відволікли нас від нашого Верстата, і все у безладі. Безлад нам не подобається. Неподобство не подобається нам. Тому ми подвійно незадоволені. — А тоді після паузи додали: — Поверніть украдене, і ми вас, може, залишимо живими.
— Тільки погляньте, що коїться навколо вас, — крикнув у відповідь Лука. — Ви що, не бачите? Весь Світ гине! Хіба ви не хочете його врятувати? А саме це я намагаюся зробити, а все, що вимагається від вас, — це не заважати мені, отож дозволити мені рухатися далі…
— Нам байдуже, живе цей Світ, чи вмирає, — надійшла відповідь.
Лука був приголомшений.
— Вам усе одно? — запитав він недовірливо.