— Ну що, мав пригоду? Розповідай! Між іншим, а що то звисає з твоєї шиї?
Лука мовчки біг, а собака Ведмідь і ведмідь Собака протиснулися попри Гаруна так само як Лука і помчали у спальню його тата. Вони брали участь у пригоді від самого початку, тож не хотіли проґавити її найважливішого моменту.
Рашид Халіфа лежав у ліжку і спав з відкритим ротом, як і тоді, коли Лука бачив його востаннє, в руках усе ще стриміли катетери, а на ослінчику біля нього медичний монітор показував, що його серце все ж таки ледь-ледь билося. Проте він мав щасливий вигляд, так ніби йому розповідали якусь приємну історію. Біля ліжка стояла мати Луки Сорая, тримаючи пальці біля своїх уст, тож Лука збагнув, що в ту мить, коли він убіг до кімнати, вона саме хотіла поцілувати кінчики своїх пальців і доторкнутися до Рашидових уст, прощаючись з ним.
— Що це ти ганяєш як очманілий? — вигукнула Сорая, і тоді до кімнати забігли собака Ведмідь і ведмідь Собака, а за ними ще й Гарун. — Перестаньте! Ви ж не на вулиці! І не в цирку! Що з вами коїться?
— Будь ласка, мамо, — благав Лука, — нема часу пояснювати, будь ласка, дай мені зробити те, що я маю зробити. — І не чекаючи на мамину відповідь, він поклав Картоплину Видр, що палахкотіла Вогнем Життя, у відкритий рот тата, і картоплина, на його превеликий подив, одразу розтанула. Лука, який жадібно заглядав татові в рот, побачив, як маленькі язички вогню пірнули вглиб Рашида; а тоді їх не стало видно, і якийсь час нічого не відбувалося, і серце Луки завмерло.
— Ну що ж ти, — сварила його мати, — дурний хлопчику, наробив?… — Однак потім слова занепокоєння завмерли на її устах, бо вона, як і решта присутніх у кімнаті, побачила, що до Рашида повертається здоровий колір обличчя — він наче зашарівся від збентеження, а тоді монітор на ослінчику почав карбувати рівномірне й стійке серцебиття.
Спочатку зарухалися Рашидові руки. Потім мимовільно простягнулася його права рука й почала лоскотати Луку, а Сорая, побачивши це, аж сахнулася — почасти від усвідомлення дива, а почасти від страху.
— Та не скобочи мене, тату, — весело сказав Лука, а Рашид Халіфа, не розплющуючи очей промовив:
— Я не скобочу тебе. Хто скобоче? Ніхто! — а тоді він перевернувся на бік і дотягся до Луки ще й лівою рукою.
— Ти мене скобочеш, — реготав Лука, а Рашид Халіфа, розплющивши очі й широко усміхаючись, невинно сказав:
— Я? Я тебе скобочу? Ні, ні. Дурниці!
Рашид сів рівно, потягнувся, позіхнув і поглянув на Луку з хитрою допитливістю.
— Я бачив предивний сон, про тебе, — сказав він. — І що ж воно таке наснилося мені? Ніби ти подорожував Світом Чарів, а тоді той світ почав розвалюватися. Хм, там ще були Слоно-Птахи і Респектощури, а також справжнісінький Летючий Килим, а потім тобі довелося стати Викрадачем Вогню, і ти викрав той Вогонь Життя. А ти, Луко, нічого не знаєш про цей сон? Ти, часом, ну, просто випадково, не можеш допомогти мені його пригадати?
— Може й так, а може й ні, — промовив Лука, — але ти, тату, маєш знати, що мені весь час здавалося, що ти, правду кажучи, був поряд зі мною, допомагаючи мені порадами й добрим словом; без тебе я пропав би.
— Я також, — сказав Шах-Казна-Що, — я також би пропав, якби не твій невеличкий подвиг, авжеж. Або ж ні, не невеличкий подвиг. А по суті, твій колосальний суперподвиг. Не тому, що я хочу, аби ти став задавакою чи щось таке. Але ж то Вогонь Життя. Насправді. Справжній вчинок. Хм. Це Картоплина Видр, так? А на твоїй шиї висить Горщик Видр?
— Про що це ви? Я не розумію, про що ви говорите, — промовила вдоволено Сорая Халіфа, — але приємно чути, що в хаті знову зайшла мова про дурниці.
Однак на цьому історія не закінчилася. Коли Лука ліг відпочити, певний того, що він нарешті виконав свою роботу, то почув якесь неприємне булькання, що лунало з кутка татової спальні, і виявив, на страх собі, Створіння, яке він більше навіть не сподівався побачити після того, як Старий Друзяка шпурнув ним у безкрайній космос. Воно вже не мало на собі яскраво-червоної сорочки чи капелюха-панами; воно було безбарвне і безлике, бо Рашид Халіфа повернувся до себе, а позаяк ця примара смерті лишень робила перші спроби зібратися в якусь людську подобу, то їй вдалося лишень стати згустком бридкої липкості, ніби вона було зроблена з клею.
— Ти від мене так легко не відкараскаєшся, — прошепотіла примара. — І ти знаєш чому. Хтось має померти. На самому початку я сказав тобі, що я одержав виклик, і по всьому. Якщо мене покликали до буття, я не піду звідси, допоки не проковтну життя. Нема заперечення? Що ж, хтось має померти.
— Геть звідси, — закричав Лука. — Ти програв. Тато ж одужав. Греби звідси, куди гребеш.
Рашид, Сорая й Гарун дивилися на нього зі страшенним подивом.
— З ким ти говориш? — запитав Гарун. — У кутку ж нікого нема.
Проте собака Ведмідь і ведмідь Собака добре бачили те Створіння, і Лука не встиг промовити й слова, як втрутився Ведмідь.
— А якби безсмертна істота віддала тобі свою Безсмертність? — запитав він примару.
— А чого це Ведмідь так гавкає? — запитала збентежено Сорая. — Не розумію. Що відбувається?
— Пам’ятаєш? — запитав Ведмідь Луку дуже якось наполегливо. — Так, я — Барах із Барахів, мені тисячу років з гаком. Нас китайським прокляттям звели. Тобі не дуже моя пісня сподобалася, коли ти почув її вперше, бо тобі не хотілося нічого іншого, як просто мати свого собаку, не гіршого за інших. А тепер це все, чим я хочу бути. Після тисячі років — досить. До дідька те минуле! І кому захочеться прожити ще тисячу років? Годі! Я просто хочу бути твоїм собакою Ведмедем.
— Ну, це надто велика жертва, — сказав Лука, переповнений почуттям через вірність і безкорисну відвагу свого собаки. — Про таке я не можу тебе просити.
— А я не прошу тебе просити, — промовив собака Ведмідь.
— Цей собацюра ніколи стільки не гавкав, — сказав Рашид. — Луко, втихомир свого пса.
— Безсмертність, — жадібно промовило Створіння в кутку. — Гаму-гаму! Так, так! Проковтнути Безсмертність! Висмоктати її з Безсмертного й сповнитися нею самому, залишивши колись Безсмертного вже смертним! Так. Це мені подобається.
— Агей, — сказав ведмідь Собака. — Мені також треба у дечому зізнатися.
Цієї миті, — думав Лука, — Собака має щось дуже сонний вигляд, аж ніяк на ведмедя не схожий.
— Пригадуєш ту історію, яку я розповів тобі, ну, про те, як я був принцом, що міг з повітря золото прясти? Про Дрозда Дева, та людожера-велетня з пташиною головою, ну і таке інше?
— Авжеж пригадую, — відповів Лука.
— Поглянь, чоловіче, ведмідь щось реве і реве, а хлопець з ним не може наговоритися, — безпомічно сказала Сорая. — Щось звірі з твоїм сином сьогодні так розійшлися, що й не зупиниш.
— Знаєш, то було неправдою, — зізнався ведмідь Собака, схиливши присоромлено голову. — Єдине, що я пряв з повітря, так це всілякі зашкарублі байки про собачу радість, а точніше, про ведмежу, якщо тільки так можна сказати про погану ковбасу. Я просто думав, що мені треба розповісти якусь сміховинку. Думав, що від мене тільки цього й чекають, особливо коли Ведмідь заспівав пісню про себе. Тому я також захотів показати себе в ліпшому світлі. Мені не треба було цього робити. Вибач.
— Не переймайся, — сказав Лука. — Це будинок казкаря. Атож. Тут усі щось вигадують.
— Вирішено, — сказав собака Ведмідь. — Лишень один з нас може віддати безсмертне життя, і таким є я. — А тоді, не чекаючи подальших дискусій, він підбіг до кутка, де навпочіпки сиділо Створіння, й стрибнув; Лука побачив, як те Створіння широко до неможливості роззявило щось дуже огидне й схоже на рот і проковтнуло Ведмедя; за мить Ведмідь знову звідти вивергнувся і був майже таким самим, але трохи інакшим, а те Створіння набуло обрисів Ведмедя, себто Ніхтоведмедя замість Ніхтотата.
— Ого-го-го, — верещало Створіння, — Ого-гого, повний екстаз! — А тоді наче відбувся зворотній спалах, себто світло всмоктувалося у якійсь точці, заміть того щоб вибухати з якоїсь точки, тож ведмедеподібне Створіння антивибухнуло, ххлляяпп, і його не стало.