Потім, зібравшись на силі, він ногою зіштовхнув великого птаха з підвіконня й зачинив вікно.
У сум’ятті Грифи полетіли геть, а Лука впав на ліжко й тремтів усім тілом. Собака й ведмідь тицяли його своїми мордами, але він був безутішний. Рашид далі спав, а він, Лука, не міг позбутися відчуття, що не хто інший, як він — він один був тим, хто накликав біду на свою сім’ю.
Після безсонної ночі на світанку Лука встав й заповз у спальню батьків, як це він робив у ліпші часи. Там лежав тато, спав з під’єднаним до руки катетером, через який його годували й поїли, а поряд на моніторі зазубленою зеленою лінією висвічувалося серцебиття. Правду кажучи, Рашид не скидався на проклятого чи навіть засмученого… Він мав вигляд щасливої людини, ніби йому снилися зорі, і він танцював з ними уві сні, жив з ними на небі й усміхався. Проте Лука добре знав, що зовнішній вигляд — це ще не показник; світ не такий, як здається на перший погляд. Сорая спала на підлозі, спершись спиною на стіну. Ніхто з батьків не прокинувся, як це зазвичай ставалося, коли до них підкрадався Лука. Було дуже сумно. Ледве тягнучи тоги, Лука повернувся до своєї кімнати. Крізь вікно він побачив небо, що лишень починало сіріти. Світанки бадьорять людей, але Лука навіть подумати не міг про щось веселе. Він підійшов до вікна і затягував штору, аби полежати в темноті й трохи відпочити, і саме в цю мить він побачив незвичайну картину.
На доріжці під будинком Халіфи стояв чоловік, одягнений в яскраво-червону сорочку, на голові мав знайомий уже ношений капелюх-панаму, стояв і розглядав будинок. Лука вже хотів було окликнути його й послати Ведмедя й Собаку відігнати чужинця, коли ж чоловік раптом повернув голову й глянув йому просто у вічі.
Це був Рашид Халіфа! Це був його тато, який мовчки стояв і дивився широко розплющеними очима!
Але якщо Рашид був на доріжці під будинком, то хто тоді спав у ліжку? А якщо Рашид спав у ліжку, тоді як він може бути надворі? У Луки голова пішла обертом, він уже й не знав що думати; однак ноги його буквально самі понесли. За ним потягнулися ведмідь із собакою, а Лука біг щодуху туди, де на нього чекав тато. Він босоніж збіг з горішнього поверху, спіткнувся, зробив крок праворуч, похитнувся, знову відновив рівновагу й вилетів через передні двері надвір. Це просто чудово, думав Лука. Рашид Халіфа прокинувся і вийшов надвір на прогулянку. Все буде добре.
2
Ніхтотато
оли Лука вибіг з Собакою і Ведмедем з парадних дверей будинку, його охопило дивне відчуття, наче він перейшов якусь невидиму межу й опинився на початковому етапі якоїсь віртуальної реальності. Він трохи тремтів, тремтіли також собака й ведмідь, хоча світанок був теплим. Довкілля мало дивні барви: небо було блакитнішим, бруд — брунатнішим, а будинок — рожевішим і зеленішим, ніж зазвичай… а його тато був не його татом, бо крізь цього Рашида Халіфу можна було дивитися. Зовні він достоту скидався на славного Шаха-Казна-Що; на голові мав такий же капелюх-панаму, був одягнений у таку ж яскраво-червону сорочку, говорив Рашидовим голосом, ішов достоту Рашидовою ходою; але цей Рашид Халіфа просвічувався — не цілком, а трохи лишень більше, ніж наполовину, так ніби він був наполовину справжнім, а наполовину світловою ілюзією. Коли небо почало світліти, прозорість постаті стала ще помітнішою. В Луки голова пішла обертом. Невже щось сталося з його татом? А чи, може, цей тато, що просвічувався, а чи…
— А ти не привид? — запитав він слабким голосом. — Якийсь ти дивний і незвичайний.
— Хіба я вдягнений у біле простирадло? Здається, й ланцюгами не дзенькаю? Хіба я схожий на упиря? — питала примара зневажливо. — Невже я такий страшний? Гаразд, не відповідай. Річ у тому, що привидів і примар узагалі не існує, тому я не можу бути одним із них. Наразі мене також усе дивує.
Шерсть Ведмедя настовбурчилася, а Собака ніби щось пригадував, збентежено хитав головою.
— І чого це тебе так усе дивує? — питав Лука, намагаючись бути впевненим. — Я ж бо не просвічуюся. — Прозорий Рашид Халіфа підійшов ближче до Луки, і той ледь не кинувся від нього навтьоки.
— Я не за тобою сюди прийшов, — сказав він. — Дивно, що ти в доброму гуморі й здоров’ї. А також, між іншим, твій Собака й Ведмідь. Усе це дуже дивно. Прикордоння так легко не перетинають.
— Що ти маєш на увазі? — допитувався Лука. — Яке Прикордоння? За ким ти прийшов?
Коли він поставив останнє запитання, то відповідь на попереднє він уже знав, тож воно відпало само по собі.
— Ага, — сказав він, — тоді це мій тато?…
— Ще не зараз, — промовив прозорий Рашид, — але я терпляча людина.
— Ідіть собі геть, — промовив Лука, — чого вам тут ходити, пане… А як вас звати?
Прозорий Рашид усміхнувся ніби по-дружньому, але не цілком по-дружньому:
— Я, — почав він пояснювати люб’язним голосом, який не до кінця був люб’язний, — я татова сме…
— Не кажіть того слова! — закричав Лука.
— З твого дозволу, хотів би пояснити, — наполягала примара, — що сме…
— На кажіть того! — заволав Лука.
— …кожної людини інша, — промовила примара. — Двох однакових не буває. Кожна жива істота неповторна, не така, як усі інші; її життя має свій унікальний, особистий початок, особисту, унікальну середину, а значить, як звідси випливає, кожен має свою унікальну, особисту сме…
— Ні! — аж зойкнув Лука.
— …а я татова, чи дуже скоро буду татовою, а тоді ти вже не зможеш крізь мене бачити, бо тоді я буду суцільним, а тата, вже даруй мені, більше не буде взагалі.
— Ніхто не забере мого тата. Ніхто! — вигукнув Лука. — Навіть ви, пане…, хай би як вас там називали, ідіть собі геть разом зі своїми страхітливими казками.
— Ніхто, — промовив прозорий Рашид. — Так, мене можна так називати. Ось хто я є. Отже, Ніхто й забере твого тата, саме так, а я — той ніхто, про якого й мовиться. Я твій — як би то сказати? — Ніхтотато.
— Дурниця, — промовив Лука.
— Ні, ні, — поправив його прозорий Рашид, — боюся, що Дурниця тут ні до чого. От побачиш, я не якась там тобі Дурниця.
Лука сів на східці будинку і схопився руками за голову. Ніхтотато. Він добре розумів, про що йому казав прозорий Рашид. Мірою згасання його тата цей примарний Рашид набирав сили, і вкінці буде лишень цей Ніхтотато, а тата не буде взагалі.
Однак він був переконаний: без тата йому не обійтися. З цим він ніколи не змириться. Його переконаність зростала й додавала снаги. Тут може бути лишень один вихід, сказав він подумки. Цього Ніхтотата треба спинити, і він обов’язково придумає, як це зробити.
— Чесно кажучи, — промовив Ніхтотато, — я хочу бути з тобою відвертим і тому повторюю, що ти, перейшовши межу, вже досяг незвичайних речей, тож думаю, ти здатний на ще незвичайніші речі. Можливо, ти навіть спроможний досягти своєї мрії — ха-ха-ха! — і доможешся мого знищення. От сатана! Як приємно! Просто… чудово. Мене це так збуджує.
Лука підвів погляд.
— А що означає «перетнути межу»? — запитав він.
— Тут, де ти є, це не те, де ти був, — ввічливо пояснив Ніхтотато. — Все, що ти бачиш тепер, це не те, що ти бачив раніше. Ця доріжка — це не та доріжка, цей будинок — це не той будинок, а цей татусь, як я вже пояснював, — це не той татусь. Якщо твій світ зробить півкроку праворуч, то він наштовхнеться на цей світ. Якщо він зробить півкроку ліворуч…, ні, давай про це не будемо говорити. Хіба не бачиш, наскільки тут усе яскравіше порівняно з тим, яким воно було там удома? Бачиш… це… ну, мабуть тобі й варто про це казати… це Світ Чарів.