Ніхтотато заплескав у долоні.
— Як гарно! — вигукнув він. — Дізнавайтеся! Мені так подобається, коли хтось дізнається. А тут маємо справу зі справжнісіньким пошуком! Ти також, юначе, береш участь у пошуку, хіба ні? Авжеж береш, — теревенив він далі, так що Лука не спромігся навіть слова вставити. — Ти хочеш врятувати тата, авжеж, хочеш. Ти хочеш, аби я, ненависний тобі Ніхтотато, згас, а твій тато став собою враз. Ти хочеш мене знищити, хіба ні, юначе? Ти хочеш убити мене, але не знаєш як. Річ у тому, що ти не знаєш як. Але ти знаєш назву того, що в Реальному або в Чарівному Світі може здійснити твоє бажання. І навіть якщо ти призабув щось трохи, то твій друг, ведмідь, що розмовляє, тобі вже нагадав.
— Ви хочете сказати Вогонь Життя, — промовив Лука. — Ви це маєте на увазі, так? Вогонь Життя, що горить на вершині Гори Знань.
— Бінґо! В яблучко! Цілком правильно! — кричав Ніхтотато. — Геєна Вогненна, Опік Третього Ступеня, Самозаймання, Вогонь Вогнів. Авжеж! — він буквально пританцьовував від задоволення, злегка чеберяючи ногами й підкидаючи капелюх-панаму. Луці довелося лишень визнати, що саме таке робив Рашид Халіфа, коли був собою дуже задоволений. Дивиною залишалась танцівникова прозорість.
— Це ж бо лишень казка, — слабким голосом промовив Лука.
— Лишень казка? — перепитав Ніхтотато голосом, в якому вчувався справжній жах. Тільки вигадка? Я щось не чую. Авжеж, юний молокососе, більшої дурниці ти не міг бовкнути. Ти сам є маленькою Крапелькою з Океану Оповідок, таким собі коротким Бевканням Шаха-Казна-Що. Ти як ніхто інший, повинен знати, що Людина — це Істота-Казкар, і в її оповідях криється її ідентичність, її розуміння свого джерела життєвої сили. Хіба щури розповідають казки? Хіба морські свинки хочуть щось розповісти? Хіба слони фантазують? Ти добре знаєш, так само як і я, що ні. Лишень людина згорає від книжок.
— Але ж Вогонь Життя… це ж бо казка, не більше, — наполягали разом Собака ведмідь і Ведмідь собака.
Ніхтотато випростався незадоволено.
— Виходить, що у ваших очах я є, — сердився він, — якимсь казковим героєм? Може, я схожий на ельфа? Може, у мене на спині ростуть прозорі крильця? А може, я скидаюся на піксі[2]? Кажу вам, що Вогонь Життя — настільки ж справжній, як і я, і лишень Незгасимий Вогонь зробить усе те, чого ви так бажаєте. Він перетворить ведмедя на Людину, а собаку — на Собаку-Людину, і це також покладе мені край, стане Моїм Кінцем. Луко! Малий вбивце! Твої очі палають від самої думки про це! Як хвилююче! Я серед найманих убивць! Чого ж ми чекаємо? Починаймо вже? Вперед! Цок-цок! Не гаймо часу!
У цю мить Лука відчув, ніби хтось ніжно полоскотав підошви його стоп. Потім над небокраєм зійшло срібне сонце, і на околиці, себто на околиці, яка не була по-справжньому околицею Луки або ж не до кінця справжньою, почало відбуватися щось геть незвичайне. Передусім, чому сонце срібне? І чому все таке яскраве, чому все таке насичене запахами, чому все таке крикливе? Приміром, зацукровані фрукти на ручному візку вуличного торговця, що стояв на розі, мали дуже дивний вигляд і смак. Було дивним навіть те, що Лука зміг побачити ручний візок вуличного торговця, тому що свій візок він завжди ставив на перехресті, і його не було видно з будинку Луки, а тут візок опинився буквально перед його носом зі своїми дивно забарвленими цукатами, над якими дивно дзижчали дивно забарвлені мухи. Лука дивувався. Він не зробив жодного кроку й одразу побачив вуличного торговця, що спав під візком, тож візок, вочевидь, також не зрушував з місця; тоді, виходить, перехрестя перемістилося до нього або ж він перемістився до перехрестя?
Йому треба було все обміркувати. Він пригадав золоте правило свого шкільного учителя, магістра природничих наук пана Холмса, чоловіка з люлькою в роті та зі збільшуваним двовипуклим склом у руці, надто тепло одягненого як на погоду, що стояла надворі. Тож цей пан Холмс любив казати: «Відкидай неможливе, а те, що залишиться, хай би яким воно було неймовірним, — істина». «Але ж, — думав Лука, — що мені робити, коли залишається тільки неможливе, коли те неможливе — єдине пояснення?» А тоді він дав відповідь на своє запитання, послуговуючись золотим правилом пана Шерлока. «Отже, неможливе мусить бути істиною». А неможливе пояснення в цьому випадку було таким: якщо він не рухається світом, тоді світ рухається повз нього. Він поглянув на свої чутливі до лоскоту ступні. Це ж бо правда! Земля вислизала з-під його ніг, ніжно лоскочучи ступні. От він уже й залишив вуличного торговця далеко позаду.
Поглянув на Собаку й Ведмедя, які поводилися так, ніби були на ковзанці без ковзанів. Вони ковзали по рухливому шляху, зісковзували з нього, при цьому голосно висловлювали свій подив. Лука обернувся до Ніхтотата.
— Це ви робите, я знаю, — докірливо промовив він до нього, а Ніхтотато широко розплющив очі, розставив руки й невинно відповів:
— Що? Прошу? Якісь незручності? Мені здалося, що нам треба поквапитися.
Найгірше, а може, найкраще було те, що Ніхтотато поводився достоту так, ніби він був Рашид Халіфа. Він мав Рашидову міміку, жестикуляцію і сміх, він навіть удавав невинного, коли добре знав про свою вину, а саме так чинив Рашид, коли був незграбним, або неправим, або замислив якусь каверзу. Він мав Рашидів голос, таке ж, як у Рашида, хитке черевце, він навіть починав ставитися до Луки з пестливою прихильністю, що геть чисто нагадувало Рашидове ставлення до Луки. Змалку Лука добре затямив, що всі закони встановлює мама і з нею треба поводитися дуже обережно, а Рашид, правду кажучи, мав м’яке серце. А чи могло так статися, що Рашидова вдача перейшла до його затятого ворога Ніхтотата? А чи не тому цей страхітливий анти-Рашид намагався допомогти Луці?
— Гаразд. Тоді зупиніть світ, — наказав Лука Ніхтотатові. — Нам треба дещо узгодити, аби все було до кінця зрозуміло ще до того, як хтось з вами кудись піде.
Йому здалося, ніби десь високо-високо й дуже далеко з глухим скрипом почала зупинятися величезна машинерія, його підошви вже ніхто не лоскотав, а Собака і Ведмідь перестали ковзати. Від дому пройшли вони вже добрячий шмат дороги і випадково (або ж не випадково) зупинилися майже на тому місці, де Лука був того пам’ятного дня, коли кричав до Капітана Ааґа, дивлячись з Рашидом на сумний парад циркових звірів у клітках. Місто почало прокидатися. З придорожніх харчевень, де варили міцний, солодкий молочний чай, здіймався дим. Дехто з власників крамниць уже підіймав жалюзі й виставляв вузькі рундуки з тканинами, продуктами й ліками. Позіхав поліцейський у темно-синіх шортах і з довгим кийком у руці. Корови, так само як і люди, ще спали на тротуарах, а от велосипеди й скутери вже борознили вулиці. Проїхав автобус, напханий людьми, що добувалися до промислової зони, де колись були заводи з виробництва смутку. Так, багато чого змінилося в Кагні, й смуток уже не був головною статтею експорту міста, як за часів ранньої юності брата Луки Гаруна. Попит на риб-вугрів упав, бо люди воліли їсти смачнішу привізну їжу: оскалених риб з південних морів, м’ясо північних оленів і дедалі більше вегетаріанського харчу з мережі крамниць «Веселий Сад», що відкривалися повсюдно, куди не кинеш оком. Люди хотіли почуватися добре навіть тоді, коли не було від чого почуватися добре, тому заводи з виробництва смутку позакривали й пустили в непам’ять, перетворивши їх на «Облівіуми», себто на велетенські торгові комплекси, куди містяни ходили танцювати, купувати, вдавати із себе інших і забуватися. Проте Луці було не до самообману. Він потребував відповідей.
— Лишень без містифікації, — промовив він твердо. — Прямі відповіді на прямі запитання, будь ласка. — Тепер, аби контролювати свій голос, він мусив увесь час напружуватися, а ще перебороти відчуття страху, що переповнювало все його єство. — По-перше, хто вас послав? Звідки ви? Де… — і тут Лука затнувся, бо запитання було направду страхітливе, — …коли ваша… робота… буде зроблена… куди збираєтеся піти?
— Це вже по-перше, по-друге і по-третє, якщо бути точним, — сказав Ніхтотато, і вулична корова, на величезний подив Луки, пройшла крізь нього і пішла собі далі, — але давай не сперечатися через дрібниці й не присікуватися. — Потім упродовж якогось часу він мовчав у глибокій задумі. — А ти знаєш, що таке Вибух?
2
Піксі — добра маленька істота у фольклорі південно-західної Англії, в графствах Корнуолл і Девоншир; за деякими оповідями, у піксі втілюються душі немовлят, що померли до хрещення.