- Що тут скажеш, - чується голос із гурту. - Підвів він нашу зміну здорово: тепер, дивись, і тринадцятої позбудемось, та й взагалі неприємно... Як розібратись, то Майковський кілька десяток нізащо викинув. Ліпше зараз на гурт кинув би.
- Облиште жарти, - хмуриться виконроб. - Коли вже взяв слово, то кажи по суті.
- Я ж кажу по суті: поки не пізно, хай змотається у гастроном.
- Це ж на честь чого? - якомога в'їдливіше запитує Шпак.
- Достроковий місячний план маємо? Факт! Окрім того, Майковський повинен нас перепросити...
Досі байдужий Майковський враз аж почервонів од збудження:
- Буду я у когось на побігеньках! До гастроному не близько. Ніби молодшого немає.
Така зухвалість підлеглого збісила виконроба:
- То ти ще й огризаєшся? Скільки тобі товкмачити, що таке колектив? Його поважати треба!
- Та йду вже, йду, - засопів Майковський.
- Не забудь тільки про закусь, щоб не повторилось, як того разу! - крикнув хтось навздогін.
ОЦЕ АКТОР!
А все Степан Гаврилович винен.
- Як хочете, - каже, - качечок, пливімо на той берег, під очерет. Минулого разу я там таких два крижні підстрелив - як поросята!
Цей аргумент стає вирішальним, і ми всією компанією пливемо човном на той берег. Не встигли до середини ріки доплисти, аж це в нашого заслуженого артиста Петра Зосимовича рушничка у воду - бульк.
- Така рушниця! Така рушниця! - бідкався він. - Це ж подарунок самого міністра. Там на стволах було вигравіювано...
- Не падайте духом, щось придумаємо, - розраджуємо його. - Он, до речі, на березі хтось рибу вудить, може, нам щось зарадить.
Причалюємо до берега.
- Здорові були, діду! Щось клює?
- А чого б їй не клювати. На те вона у воді...
- Мо, дідусю, трохи закропитеся? - витягає пляшку коньяку Степан Гаврилович.
Старий враз пожвавився.
- Приїхали, значить, на качки? - поспитав. - О, тут тієї качви, як латаття.
- Біда нас спіткала, - зітхнув Степан Гаврилович. - Бачите того чоловіка? Це, дідусю, заслужений артист. Але він рушницю утопив аж під тим очеретом. Як її дістати?
- Під очеретом? - перепитує дідусь. - Якби ще на середині річки - інша річ, а там, хлопці, глибина ого-го. Ніхто туди не полізе.
- Може, у вашому селі знайдеться така людина. Ми їй і грошей дамо, і будматеріалом допоможемо, - вихопився наперед Стрончак, наш заступник голови райплану.
Дід замислився, похитав головою, косо позираючи то на гроші, то на коньячок.
- Мо, самому рискнути, - почухав потилицю ДІД.
Не встигли ми й слова сказати, як він уже плив по ріці. А ріка в цьому місці - широка-широка. Доплив до очерету і зник під водою. Перегодя з'явився.
- Нічого немає, хлопці! - розвів руками.
- Спробуйте іще, дідусю!
Старий знову зник під водою. Минула хвилина, друга, а його не видно.
- Нам ще тільки цього бракувало - із-за якоїсь там рушниці чоловік, може, втопився, - забідкався Петро Зосимович, поспіхом скидаючи одяг.
Аж це дід - гульк із води: однією рукою тримає рушницю, другою- гребе до берега. З наших грудей мимоволі вдарила хвиля радості.
- Ну, хлопці, ледь кінці не віддав, - гучно одсапувався той. - Як понесла мене вода. Я впираюсь, а вона несе, я туди - вона сюди... Фу-у! Аж закоценів!
- Нате, дідусю, розігрійтесь.
Старий поспіхом перехилив чарку і витерся рукавом.
- Ну, то бувайте! Піду, бо стара наказувала не баритися...
- Дякуємо, дідусю.
- Ходіть здорові!
Ми були на сьомому небі, не кажучи про нашого артиста Петра Зосимовича. На радощах вирішили пополуднати, тоді вже йти туди, де Степан Гаврилович таких крижнів, як кабанці, стріляв.
Десь так за годину біжать хлопчаки до річки. Пороздягалися і ну купатися в отому місці, де глибина ого-го. А води там - ледь вище пупця.
- Хлопці! - підвівся Петро Зосимович. - Хіба то я заслужений артист? От дідусь, хай здоровий буде, той справді артист, у повному розумінні цього слова.
Ми бралися за животи.
НА ПОЛЮВАННІ
Андрій Варениця з рушницею за плечима чимчикував поза городи до лісу. Біля крайньої хати зупинився, в нерішучості потупцював на місці, нараз махнув рукою і повернув у другий бік - до хати Миколи Гонтаря.
- Добридень, Василинко, - привітався ще з порога. - А Микола ж де? - поставив рушницю у закуток.
- Хто його знає, - стенула плечима молодиця. – Сказав - скоро буде... Та ти проходь ближче, сідай! - припрошує Андрія до столу. - Щось забув ти стежину до нашої господи.
- Воно можна й сісти, тільки б лише на полювання не запізнитися, - для годиться мнеться Андрій. - Ну, хіба одну чарчину. - Облизується, уздрівши, як господиня ставить чвертку на стіл. - А ти, Василинко, той, - посміливішав Андрій після чарки, - як дівка іще!