Єдиним порятунком було вловити слушну хвилину, прошмигнути до кімнати й зайняти надійну оборону за диваном.
Марина міряла мене нищівним поглядом і йшла на кухню. А мою душу огортав невимовний біль - усі ж знали, що я непитущий. Змушували певні обставини. Візьміть хоча б оцей тиждень. У понеділок сиджу в кабінеті, ділові папери переглядаю, аж це - тінь-дзілінь! Знімаю трубочку - сам Пилип Кирилович:
- До нас, товаришу Кнопочка, група по обміну досвідом приїхала. Зустрінь, покажи, розкажи, та дивись - люди з дороги.
Зайшли. Розказав, показав, дивлюся - діло під обід. Веду гостей у ресторан. Характер в мене м'який: не вип'єш, думаю собі, подумають бозна-що, образяться.
У вівторок, під кінець робочого дня, потелефонували з відділу постачання: .
- Ну, товаришу Кнопочка, з тебе коньячок. Ми тобі такий апаратик у комбінат даємо - пальчики оближеш. Приїжджай - подивишся.
У середу в шефа іменини. Міркую, не вшануєш - хтозна-чим закінчиться: спочатку промовчить, а при нагоді згадає.
У четвер, як ішов на роботу, поклявся про цей клятий пережиток і не згадувати. Аж тут, як на гріх, завітав начальник паливного об'єднання. Для нашого комбінату паливо- як для риби вода. Спробуй круто повернути.
У п'ятницю пролунав телефонний дзвінок з бухгалтерії.
- Сидоре Григоровичу, - сповіщав схвильований голосочок, - ми вам за цей квартал солідненьку премію нарахували, їдьте - отримайте.
Так мене фінансисти гарно зустріли, що з моїх очей на платіжну відомість капнула скупа сльоза розчулення.
І я послав свого шофера за коньяком.
Субота була, бодай не згадувати, - «швидка допомога» з приступом печінки доставила в лікарню.
Тиждень пролежав - у рот і краплі не брав. А оце сьогодні прийшов з роботи, а дружина знову за мораль. Ну хіба ж я винен, що в нас сьогодні перевибори місцевкому були? Таких гарних людей обрали - як не відзначиш цю подію!
А щоб я сам колись хильнув - борони боже. Усе по службі!
ЗАПРОГРАМОВАНА УВАГА
Тягнути далі було нікуди, бо з кожним днем дружина ставала все агресивнішою і напруженість у наших стосунках не давала жодної гарантії на спокій. Моїй радості не було меж, як два молодики внесли у коридор великий ящик.
- Хай йому грець! - розминав здоровенні ручиська один з вантажників. - Така вага - мало рук не пообривало!
Я негайно вручив йому на «розтирання» рук. А коли молодики пішли, одразу ж засів за інструкцію управління роботом-домогосподаркою: «Працює на батареях. Вимикається автоматично, як повністю вийде заряд, запрограмований натри місяці...»
Перед тим, як вручити подарунок дружині, я виголосив довгу й зворушливу промову.
- Хіба ще є де такий чоловік? - стягнув я з робота покривало і показав дружині: - Він буде твоїм надійним помічником по господарству.
- А що він уміє робити?
- Що запрограмуєш, те й робитиме.
Цієї ночі мені снилося, ніби сиджу я на високому троні, а дружина з роботом усе кланяються: «Ваша величність, сніданок у ліжко подати?..»
Та сну додивитися не довелося, бо хтось затермосив мене за плече. Розплющую очі - робот.
- Уставайте, сніданок пора готувати! - блимає наді мною лампочками.
- У тебе що, з шурупами не все в порядку? - кручу пальцем біля скроні і натягую ковдру на голову.
- Уставайте, сніданок пора готувати! - гримить над головою.
- Жінко! Встав цьому бовдурові клепку, бо я за себе не ручуся! - Я і справді врізав би наковальнею по його голові, та витрачених грошей шкода.
Встаю, іду на кухню.
- Сьогодні в меню смажені яйця і кава з молоком! - тим часом підказує мені робот. А згодом:
- Тепер будіть дружину й дитину - нехай снідають!
- Доброго ранку, Юрчику! - ласкаво звертається дружина до цього одоробла.
- Знаєш, мила, така програма мені не до смаку, - мало не сичу з люті. - Перероби її!
- Що придбав - те й маєш, - знизала плечима дружина й пішла геть.
- Тепер помий посуд і проведи дитину в дитячий садок, - знову скомандував робот. - Як повертатимешся, зайди до магазину й купи молоко.
Ввечері я тільки на поріг, а цей металобрухт:
- Ану дихни!
- Як дихну, то аж транзистори з тебе посиплються! - кричу я щосили.
З того часу, як у хаті з'явився робот, не життя пішло - одні муки. Ніколи й угору глянути: на роботу йди, їсти готуй, по магазинах бігай, білизну пери. І все через оцього залізного недотепу.
Хіба тим конструкторам руки повідпадали б, якби сконструювали бодай аварійний стоп-сигнал... Швидше б уже цих три місяці перемучитися- більше робота й бачити не хочу.