- Чому б ні, - без особливого ентузіазму погодився Іван.
- На що гратимемо? - запитав Саливон, всідаючись на лавочку.
- Мені однаково, вибирайте самі, - лупнув спідлоба Іван.
- Хто програє - плазуватиме навколішки довкола он того дерева!
Саливону не везло: приймав карту за картою, аж сопів. А через кілька хвилин Іванові очі блищали глузливим полиском:
- То як, преподобний Саливоне, прогуляєтесь навколо дерева? Шкода, правда, вашої мантії, та що поробиш - гра є гра!
- Отямся, грішнику! - враз бабахнувся в ноги садівникові Комашка. - Ваша світлість, дозвольте, я за вас поповзаю - мені не страшно, я звик.
Довго того вечора продовжувалася гра. Так довго, що в Стратіона понапухали коліна. Зате наступного дня він отримав посаду двірника у райському саду. Мав тепер добрячі харчі, а найголовніше, змогу спостерігати за всіма, прислухатися до їхніх розмов. І карбувати на всяк випадок.
Записну книжечку з гріхами райських мешканців у саду під каменем ховав. Нині витяг, бо мав поповнити новою інформацією: засік Марію Магдалину.
- І хто б міг подумати, що вона з чортякою колеса крутить? - тішився Комашка. З-за кущів він бачив, як вона чортяці підморгувала, а той мало її очима не поїдав та ратицями по арфі смалив, аж іскри зі струн сипалися.
Кілька років приглядався Комашка до раю, і на стіл Саваофа лягла чимала скарга-інформація: «...Чим оці святі в раю тільки не займаються. Замість корисної праці нипають по райському саду з кутка в куток. Вони, бачите, стихійно на гуслях бренькають. І це замість того, щоб об'єднатися в гуртки художньої самодіяльності та виступати на рівні вимог сьогоднішнього дня! А райські дівиці з жиру бісяться: то .з ангелами хихикають, то чортам через огорожу язики показують. Де ж наші моральні устої, господи?..»
- Знову Комашка тут? - потряс у повітрі кулаками Саваоф. - У пекло його, негідника!
- О ні! - насторожилися чорти. - Цей номер не пройде.
А тим часом Стратіона Комашку витурювали з раю. Тепер і рай, і пекло під посиленою охороною. Звідтіля вдень і вночі стежать, як Комашка блукає від однієї до другої брами. Залишився йому єдиний шлях - повернутися на землю. Подейкують, ніби веде з кимось переговори на високому рівні про придбання ангельських крил.
А що, як дістане по знайомству?
Земля у тривозі - робить усе від неї залежне, здоб зірвати цю операцію.
НАНАШКО
Про Василя Івановича Проця чував давненько, а от зустрітися з ним якось не випадало. Спасибі редакторові газети - допоміг:
- їдьте, - каже, - то цікава людина, а в газеті місце знайдеться завжди.
Була середина липня - полуниці, полуниці... Кошики з полуницями і на вокзалах, і на автостанціях, і в поїздах, і в легкових, навіть в автобусі, куди я зайшов. Людей ще більше: ледве-ледве заліз досередини.
Якась жінка не мала де поставити кошика з полуницями, та й мені на голову:
- То що вам - полиця? - несміливо огризнувся я.
- Дивись на нього, - жінка ще дужче притисла вантажем мою голову. - Йому, бач, кошик заважає!
Тим часом в автобусі почалися розмови про нинішнє покоління: яке воно, мовляв, непокірне та неслухняне.
- Слухайте, - галасував мій сусід з сизим носом, - мені колись, бувало, кінь на ногу наступить, і то я терпів, аж поки старші не заберуть!
У цей час водій різко пригальмував.
- Не бачите, куди стаєте? - засичав сизий ніс на пасажира. - Геть-чисто чоботиськом ногу відтолочили!
- Як коня, - відказую йому, - терпіли, а тут рейвах зчинили із-за чобота.
Пасажири розреготалися:
- Певно, то, вуйку, був не кінь, а кіт, - гигикнув хтось поруч.
- Такийсь мудрий, як у твого тата діти, - засопів сизий ніс і більше не обзивався до самої Коломиї.
А на автостанції в Коломиї вдарили троїсті музики. Певно, з весілля їхали.
- Ой Марічко, чічери, чічери, чічери!.. - виводить дзвінкий голос під скрипку та цимбали.
Та так крешуть, що ноги самі у танок рвуться. Легінь у крисані вибубнює на бубні і все дівчатам підморгує:
За кілька хвилин автобус виграє на струні дороги: ідемо назустріч задумливим Карпатам. Хто їх побачить хоч раз - ніколи не забуде тих доріг, що, як писав поет, пахнуть смереками. А люди які! Що вже трудівники - робота в їхніх руках співає. А гумористи!
Пам'ятаю, одного разу в Косові на ринку вуйко огірки продає. До нього турист підходить:
- Огірки продаєш, што лі? Глянув на нього вуйко та: