«Не раз ти, нанашку, прислужився громаді, не відмов і тепер - їдь до Львова, одвези цей папір...» Їхати то їхати. Наладував я харчів у торбу і гайда до Коломиї. Приплівся, шляк би тя впік, - з-під самісінького носа потяг мені фуркнув. Наступного треба чекати до ранку. Де тут себе притулити? Аж це назустріч Клим Граб з сусіднього села.
«Добридень, а ти що тут, куме, робиш?»- радію зустрічі.
«Ади, втратив потяг», - відповідає.
«Виходить, зійшовся Яким з таким: у мене те саме».
«І що його тепер робити?»
«Ей, щось придумаємо, - кажу йому. - А поки що йдімо до залу та й популуднуємо, бо в мене кишки марш грають».
Заходимо й, оскільки якраз вільної лави не було, всілися з ним у кутку, розв'язали торби. Та лише встигли кусник до рота донести, аж це чуємо, якийсь панок у залізничній формі ходить по залу і в руру волає:
«Увага, панове, увага! Звільніть залу для прибирання!»
«Мой, Василю, - шепче мені Граб, - щось там кажуть».
«Сиди, Климе, то не до нас: бо де ти чув, аби колись мужика та паном величали!»
Ми собі їмо, а той усе пащекує. Коли це, бачимо, йде до нас: «Вам позакладало? Марш, бидло, із зали!»
«О-о! Це вже до нас!»- Ми за свої пожитки та з залу.
Сяк-так з кумом до ранку на вокзалі перекрутилися. Треба снідати. Тут Клим і каже:
«Знаю у місті одну кав'ярню, мо, підемо?» Заходимо. Аж це підлітає кельнер - захмурений та недобрий.
«Сідайте он туди!»- показав на куток під грубою.
Чекаємо, по залу роззираємося. Недалечко від нас три пани за столиком.
«Отой банькатий, з перекривленим писком, то суддя Чаплинський, - пояснює мені кум. - Торік приїжджав до нас агітувати, аби за нього голосували. Золоті гори обіцяв: «І земельку без викупу будете мати, і школу з лікарнею вибудуємо...» Хлопи вуха розпустили - проголосували. А він як поїхав - то оце тепер лишень його бачу».
«А той другий, по праву руку?»
«О-о, то делікатний пан: уже коли хлопа б'є, то не інакше, як у рукавичках. Минулого року «хрестив» мене тут на базарі за те, що я зв'язаного когута продавав. «Забув, - каже, - що згідно нашої конституції такого робити не вільно?» Тим часом поліцай шнурка розрізав: когут пурхнув поміж люди - і тільки його бачили...»
Панів, певно, наша розмова зацікавила, бо спочатку слухали, а відтак покликали кельнера. Довго один з них щось тому на вухо шептав. Кельнер вигнувся у каблук, а на вустах у нього посміх масний. Від них уже повернувся гоноровий.
«Найдіть собі, - каже, - деінде кав'ярню, бо пани мають свою балачку і не хочуть, аби їх чули». «Таке-то, Климе, - відказую, - як бідному женитися, то й ніч замала. Нічого, колись і ми не схочемо, щоб пани з нами сиділи!»
По тому скоро нашій скарзі у Львові дали хід, і заварилася така каша, що пан Яблонський змушений був од свого відступитися. Та й до людей трохи полагіднішав. Він мене й самого, знаєте, збив якось з пантелику. Про те, що я до Львова їздив, таки довідався, та не подавав виду. Навпаки, при зустрічах вітався, розпитував про життя. Та не дурний вигадав, що пан добрий, як печений. Вкусив мене, добродію, там, де я і не сподівався. За Польщі на тютюн монополія була. Не дай боже, аби десь там хтось одне стебельце мав. Знайдуть - такий штраф накладуть, що хоч на ярмарок коня веди.
Це, знаєте, діялося перед жнивами, у середу. Було якесь церковне свято, бо в поле, пам'ятаю, ніїсто не пішов. Устав я трохи пізніше, вийшов на подвір'я - аж це, бачу, панський економ з постерунковим їдуть.
«Куди так зрання нечистий цих упирів несе?»- думаю собі.
Аж вони повертають до мене.
«Прийшли до вас, нанашку, подивитися, чи вже ваш тютюнець підріс», - каже економ.
«Який там тютюнець?»- перепитую, його преспокійно, бо, як то кажуть, не їв хлоп часнику, то й душа його не буде смердіти.
Бачу, економ постерунковому багатозначно підморгнув та із стежки повертає попід кукурудзу.
«А це що?»
Бий тебе нечиста сило - тримає у руках кілька вирваних кущиків тютюну.
«Най мені економ покаже ті ямки, звідки тютюн вирвав!»- наполягаю я.
«Ходімо складемо протоколе!»- наказує поліцай.
Десь за тиждень по цій оказії кличуть мене на постерунок. Тільки-но зайшов до кабінету, як з-за столу підвівся добродушний пан в окулярах і пішов мені назустріч:
«О-о, пан Проць! Дуже радий вас бачити. Прошу сідати! Що ж це ви державній монополії впоперек дороги стаєте? Ніколи б не подумав, що такий поважний газда здатний на такі речі».
«Але ж, пане, - боронився я, - то неправда».
Переповідаю йому все по порядку, та, по всьому видко, він того і не слухав.
Нараз спинився навпроти мене:
«Знаєте, пане Проць, я зможу зарадити вашій біді. Лишень послуга за послугу. Чи відоме вам прізвище Сосновий на ймення Петро?»