«То наш колишній учитель».
«Певно, відомо й те, що нині він мешкає у Львові і дуже прихильно ставиться до пана. Отже, просив би поїхати до Львова принаймні на тиждень...»
«Але ж...»
«Ви про гроші? - не дав мені докінчити пан. - Можете не хвилюватися - їх вам дадуть. За цей час будете зустрічатися з Сосновим, розізнаєте, де він із своїми колегами зустрічається, про що вони говорять, і розкажете все це мені. Зробите так, то не тільки кари за тютюн не матимете, а й винагороду отримаєте...»
«Най пан собі затямить, - відповідаю твердо, - ліпше з торбою у світ піду, ніж своє добре ім'я зганьблю!»
«Марш звідси, бидло!»- несамовито закричав панок біліючи.
- Гарно ж тоді пани забавлялися, - перегодом кажу я.
- А ви гадаєте, - запалює люльку Василь Іванович. - Тепер настільки люди до добра звикли,
що й нікому в гадку не прийде, яка то злидота на цих землях товклася. Чого далеко ходити - в нашому селі що ми колись мали? Церкву, де піп втовкмачував у в хлопські голови, що все від бога і, мовляв, зло на грішній землі окупиться раєм на небі. Була й корчма! Там ти вже міг своє горе втопити в чарці, а решта - на те ти й хлоп, аби по-чорно-му робив і не мав з того ніякого зиску. Тепер, ви самі бачили, нова школа, Будинок культури, сільмаг. А лікарня? Чоловіче, такої лікарні, як тепер у нас, у самому Станіславові не було!..
Дощ ущух. Вечірні сутінки вже зазирали у вікна. Нанашко засвітив лампу, потім ліхтарика й пішов оглядати своє газдівство.
- А ви стеліться на розкладайці, - обернувся до мене на порозі.
- Ще рано, піду подивитися на вечірні гори.
- Як собі гадаєте, - відповів на те й причинив за собою двері.
Вранці я прощався з господарем.
- Приїжджайте ще, - казав він мені.
- Обов'язково, Василю Івановичу. Лишайтеся дужим і здоровим!..