Коли потім принц Даемон вирушив назад до Порогів, то приземлився на Плавні, щоб ушанувати відвідинами свого колишнього співтовариша у завоюванні, Морського Змія, та принцесу Раеніс. Замок Приплив був одним із небагатьох місць у Семицарстві, де брат короля міг бути певним у гостинності господарів. Саме там його око зупинилося на доньці князя Корліса, Лаені — дівчині двадцяти двох років, високій, стрункій та неймовірно чарівній (навіть Грибочка вразила її краса; він пише, що «вродою вона майже не поступалася своєму братові»), чия грива срібно-золотих кучерів спадала нижче крижів. З дванадцяти років Лаена була заручена з сином дожа Браавосу… але батько нареченого помер, не встигши побачити весілля, а син виявився гульвісою та йолопом, швидко процвиндрив родинні статки та вплив, а по тому припхався на Плавень до своєї нареченої. Не маючи чемного приводу здихатися ускладнення, але не бажаючи цього шлюбу, князь Корліс чимраз відстрочував весілля.
Принц Даемон закохався у Лаену — так переконують нас співці. Але люди більш тверезої думки вважають, що принц побачив у ній спосіб зупинити свій власний занепад. Колись у ньому самому бачили наступника його брата, але потім відсунули дуже далеко у ланцюжку спадкоємців. Ані «чорні», ані «зелені» не мали для принца місця у своїх лавах… але дім Веларіон мав досить власної могутності, щоб зухвало кинути виклик обом сторонам. Стомлений Порогами і нарешті вільний від своєї «спижевої сучки», Даемон Таргарієн попрохав у князя Корліса руку його доньки.
Перепоною до шлюбу лишався браавоський наречений-вигнанець — але недовго. Даемон висміяв його просто у обличчя так знущально, що парубок не мав іншого вибору, крім викликати принца захистити свої слова гострою сталлю. Озброєний Темною Сестрою, принц швидко дав ради супротивнику, а за два тижні одружився з панною Лаеною Веларіон, назавжди покинувши своє вбоге, нашкрябане на скелях королівство Порогів. (Ще п’ятеро людей успадкували титул Короля Вузького Моря, перш ніж коротка і кривава історія свавільного сердюцького володіння нарешті скінчилася.)
Принц Даемон знав, що брат не зрадіє почути звістку про його новий шлюб. Тому молодята завбачливо віддалилися від Вестеросу майже одразу після весілля, перетнувши вузьке море на своїх драконах. Дехто твердить, що вони полетіли до старої Валірії кинути виклик прокляттю, що висіло над тією димливою пусткою, і відкрити таємниці драконовладців старого Вільноземства. Але правда геть несхожа на цю мрійливу казочку. Насправді принц Даемон та пані Лаена полетіли спершу до Пентосу, де їх пишно та гостинно привітав князь міста. У Пентосі боялися дедалі більшої могутності Тріархії на півдні та бачили у Даемоні цінного союзника проти Трьох Доньок. Звідти принц із молодою перетнули небо до Старого Волантису, де зустріли таку саму гостинність. Далі вони рушили угору вздовж течії Ройни до Кохору та Норвосу. В тих місцях, віддалених від негараздів Вестеросу та зазіхань Тріархії, пишність вітань трохи згасла, хоча всюди, де вони з’являлися, неодмінно збиралися велетенські натовпи — подивитися хоч краєм ока на Вхагар та Караксеса.
Драконовершники знову повернулися до Пентосу, коли пані Лаена зрозуміла, що чекає дитину. Покинувши подальше літання, принц Даемон оселився до народження дитини разом із дружиною в маєтку поза мурами міста як гість одного з пентоських магістратів.
Тим часом на Вестеросі наприкінці року 115 по А.З. принцеса Раеніра дала життя другому своєму синові. Дитину назвали Люцерисом (скорочено Люцеком). Септон Євстахій розповідає, що при його народженні коло ліжка Раеніри знаходилися і пан Лаенор, і пан Гарвін. Подібно до брата свого, Джака, Люцек мав карі очі та рясну шапку брунатного волосся — замість сріблястої гриви принців Таргарієнів. Хлопчик був великий, міцний та завзятий, і король Візерис зрадів йому, коли дитину представили до двору. Щоправда, королева його почуттів не поділяла.