Староградські Вишестражі були поважним та стародавнім домом бездоганного походження; проти родоводу обраної королем нареченої не існувало жодних заперечень. Але все ж таки знайшлося чимало людей, які бурчали, що Правиця скочив аж вище голови, що він саме на те і віз дочку до двору. Дехто кидав тінь сумніву на добропорядність панни Алісенти, стверджуючи, що вона віддала власну цноту принцові Даемону, а потім принаджувала до свого ліжка і короля Візериса — ще за життя королеви Аемми. За чутками, у Долині принц Даемон наказав відшмагати служника, що приніс йому звістку, так люто, що той уникнув смерті ледве на волосину. Не лишився задоволеним і Морський Змій. Дім Веларіон знову обійшли, доньку Лаену зневажили, як перед тим Велика Рада 101-го року зневажила Лаенора, а Старий Король — власну дружину князя ще року 92-го. (Утім, сама Лаена не переймалася. Як зазначив її маестер, «вельможна панна виказувала далеко більше цікавості до літання драконами, ніж до юнаків».)
Коли король Візерис узяв Алісенту Вишестраж за дружину року 106-го по А.З., відсутність дому Веларіон на святі була помічена усім загалом. На бенкеті принцеса Раеніра наливала вино своїй новій мачусі, а королева Алісента цілувала її та називала «донечкою». Принцеса була присутня поміж жіноцтва, яке роздягало короля і супроводжувало його до опочивальні нареченої. Тієї ночі у Червоному Дитинці панували сміх та кохання… але в той самий час на іншому кінці Чорноводої затоки князь Корліс Морський Змій вітав королівського брата принца Даемона на своїй військовій раді. Принцові вщент обридла Долина Арин, Рунокамінь та його пані дружина. «Темну Сестру не на те кували, щоб нею різати овець» — казав принц, як нам оповідають, Володареві Припливів. — «Вона спрагла до крові та битви.» Але лукавий принц мав на думці не бунт проти престолу; він бачив інший шлях до влади та слави.
Ланцюг скелястих островів між Дорном та Спірними Землями Есосу, кликаних Порогами, здавна уславився за притулок різноманітного лихого люду: піратів, вигнанців, утікачів, мореплавців з розбитих кораблів. Самі з себе ті острови майже нічого не були варті, але їхнє розташування при вході та виході з вузького моря давало їм владу над торговельними шляхами, і купецькі кораблі, що ходили крізь ті води, часто ставали здобиччю тамтешніх мешканців. Та все ж протягом багатьох століть такі негаразди вважалися надто дрібними, щоб ними перейматися.
Проте за десять років до вказаних подій Вільні Міста Лис, Мир та Тирош залишили осторонь свої стародавні чвари і з’єдналися союзом заради війни проти Волантису. Розбивши волантинців, три переможні міста утворили «вічну спілку», нову потужну силу — Тріархію, краще відому на Вестеросі як Королівство Трьох Доньок або, брутальніше, Трьох Шльондр. (Королівство це, втім, не мало короля, а правила ним рада з тридцяти трьох магістратів.) Щойно Волантис було вигнано зі Спірних Земель, як Три Доньки обернули погляди на захід. Їхня з’єднана потуга вогнем і мечем пройшла усі Пороги під проводом мирійського князя-адмірала Краґаса Драгара, який заслужив прізвисько Краґас Годівник Крабів тим, що наказав лишити кількасот піратів прив’язаними до тичок на мокрих пісках, де вони й потонули за першого ж припливу.
Захоплення Порогів Тріархією спочатку схвально віталося панством Вестеросу. Безлад і свавілля замінилося суворим порядком, і хай Три Доньки тепер вимагали мито від кожного корабля, що минав їхні води, воно не здавалося надмірною ціною за безпеку торгівлі.
Проте зажерливість Краґаса Годівника Крабів і його спільників у завоюванні скоро обернула проти них багатьох людей. З часом мито підвищили, а потім ще і ще, аж нарешті воно стало руйнівним для торгівлі, і купці стали шукати способу прослизнути повз галери Тріархії так само, як раніше шукали порятунку від піратів. Драгар та його лисенійські й тирошійські співадмірали, здавалося, змагаються один з одним, хто виявить найзапеклішу жадобу. Особливо відзначилися лисенійці, яким від купецьких кораблів було вже мало самих лише грошей — вони почали забирати жінок, дівчат і миловидих юних хлопчиків на службу до своїх садів насолоди і будинків утіхи. (Серед захоплених таким чином бранок була панна Джоана Лебедин, п’ятнадцятирічна небога князя Шолом-Каменю. Коли її уславлений скнарістю дядечко відмовився платити викуп, дівчину продали до будинку постільної втіхи, де вона з часом стала уславленою куртизаною на прізвисько Чорна Лебідь і правителькою міста Лис направду, а не за титулом. На жаль, її історія, хай яка захоплива, не має стосунку до тієї, яку ми наразі розповідаємо.)