Казка, повідана Грибочком, присмачена значно соковитішими і непристойнішими подробицями. Згідно тверджень карлика, принцеса палала тілесною жагою не до принца Даемона, а до пана Крістона Колія. Але пан Крістон був правдивий лицар, шляхетний, цнотливий, вірний обітницям, і хоча перебував у товаристві принцеси удень та вночі, але не спромігся на жодну спробу її поцілувати, ба навіть на зізнання у коханні. «Коли він на тебе дивиться, то бачить маленьку дівчинку, якою ти була, а не жінку, якою стала» — казав своїй небозі Даемон, — «але я навчу тебе, як змусити побачити в тобі жінку».
Принц почав з науки поцілунків — так твердить нам Грибочок. Далі принц заходився показувати небозі, як найкраще торкатися чоловічого тіла, щоб подарувати йому насолоду — в цій вправі начебто брав участь вже і сам Грибочок зі своїм, за чутками, неймовірно велетенським прутнем. Даемон навчив дівчину спокусливо роздягатися, смоктав їй соски грудей, щоб зробити їх чутливішими, літав із нею на драконі до самотніх скель Чорноводої затоки, де вони удвох, ніким не бачені, роздягалися голяка, і принцеса вправлялася у мистецтві задовольняти чоловічу хіть вустами. Уночі принц потай виводив принцесу з її покоїв, одягнену юним джурою, і вів до бурдеїв Шовкової вулиці, де вона спостерігала за чоловіками та жінками у тілесних утіхах і навчалася «мистецтва бути жінкою» в повій Король-Берега.
Чи довго тривало згадане навчання — про те Грибочок нічого не каже, проте на відміну від септона Євстахія стверджує, що принцеса Раеніра лишалася дівою, бо хотіла зберегти цноту на подарунок коханому. Та коли нарешті вона заходилася спокушати свого «білого лицаря», використовуючи усю засвоєну науку, нажаханий пан Крістон дав їй одкоша. Скоро все стало відомо при дворі — не востаннє завдяки самому Грибочкові. Спершу король Візерис відмовлявся повірити навіть слову розповіді, доки принц Даемон сам не підтвердив, що то все правда. «Віддай дівча мені за дружину» — так він начебто казав братові. — «Хто її тепер візьме, окрім мене?» Та натомість король Візерис вигнав брата геть, наказавши не повертатися до Король-Берега під страхом смерті. (Князь Моц, Правиця Короля, наполягав, щоб принца негайно стратили за зраду, але септон Євстахій нагадав його милості, що найтяжче прокляття богів падає на вбивцю родичів.)
Що до наслідків згаданих вище подій, наступне нам відомо напевне. Даемон Таргарієн повернувся до Порогів і поновив свої змагання за ті голі, змучені морськими буревіями скелі. Майже одночасно року 112-го померли великий маестер Рунцитер і пан Гарольд Вестерлін, Регіментар Королегвардії. Замість пана Гарольда Регіментарем Королегвардії було поставлено пана Крістона Колія. Архімаестри Цитаделі прислали до Червоного Дитинця маестра Мелоса — обійняти посаду великого маестра і накласти на себе його ланцюг разом із обов’язками. В іншому Король-Берег повернувся до звичного легковажного спокою майже на два роки… доки принцеса Раеніра, якій року 113-го виповнилося шістнадцять, не взяла під свою руку власне законне володіння Дракон-Камінь і не вийшла заміж.
Король Візерис разом зі своєю радою клопотався знайти Раенірі належного чоловіка протягом чималого часу ще перед тим, як хтось почав сумніватися у її цнотливості. Вельможні князі та хоробрі лицарі юрмилися навколо неї, наче мушва коло вогню, плекаючи надії на прихильність. Коли року 112-го Раеніра відвідала землі Тризубу, сини князя Бракена та князя Чорноліса побилися за неї у двобої, а наймолодший син дому Фрей зважився на зухвалість прохати її руки (згодом його кликали Фреєм Пришелепком). На заході пан Язон Ланістер та його близнюк пан Тайлан упадали коло принцеси на учті в Кастерлі-на-Скелі. До неї залицялися також сини князя Таллі на Водоплині, князя Тирела у Вирії, князя Дубосерда зі Стародубу, князя Тарлі у Рогошпилі. Не пас задніх і найстарший син Правиці, пан Гарвін Моц. Він був спадкоємцем Гаренголу, мав прізвисько Ламай-Кістки і славу найдужішого в Семицарстві чоловіка. Візерис навіть подейкував про можливий шлюб Раеніри з великим князем дорнійським як спосіб привести Дорн до складу Семицарства.
Королева Алісента мала на думці іншого нареченого для Раеніри — власного старшого сина, принца Аегона, брата у перших самій Раенірі. Але Аегон був малий хлопчина, а принцеса — на десять років старша. Ба гірше: братик і сестра не надто кохалися один у одному. «Тим паче треба звести їх разом у шлюбі» — наполягала королева. Але Візерис не погоджувався. «Хлопчина — рідна кров Алісенти» — казав він князеві Моцу. — «Вона просто хоче посадити його на престол, та й годі.»