Нарешті король і мала рада погодилися, що найкращим вибором буде інший нерідний брат Раеніри — Лаенор Веларіон. Хоча Велика Рада 101-го року заперечила його права на престол, все ж молодий Веларіон залишався онуком світлої та священної пам’яті принца Аемона Таргарієна і праонуком самого Старого Короля; від обох гілок свого родоводу він мав у собі драконову кров. Такий шлюб мав з’єднати і зміцнити королівську гілку роду та повернути Залізному Престолові дружбу Морського Змія і його могутній флот. Висувалося лише одне заперечення: Лаенор Веларіон прожив на світі вже дев’ятнадцять років, але не показав найменшої прихильності до жіночої статі. Натомість, як казали, він оточив себе гарненькими зброєносцями свого віку і надавав перевагу їхньому товариству. Але великий маестер Мелос рішуче відкинув заперечення. «То й що з того?» — дійшли до нас його слова. — «От я не надто полюбляю рибу, та коли її ставлять на стіл, я їм і не вередую.» І зрештою шлюб було ухвалено.
На біду, король і мала рада забули поспитати думки принцеси, а Раеніра виявилася дочкою свого батька, з власними уподобаннями щодо майбутнього чоловіка. Принцеса достатньо знала про Лаенора Веларіона і не мала найменшого бажання йти за нього заміж. Королю вона відповіла: «йому до смаку краще припаде мій зведений брат, ніж я!». (Принцеса завжди ретельно уникала називати синів королеви Алісенти своїми братами — тільки зведеними братами.) Його милість пробував її переконати, благав, лаяв, називав невдячною дочкою, та жодні слова не могли її похитнути… доки король не згадав про спадкоємність престолу. Візерис заявив: що король ухвалив, те король може й відкликати. Принцеса має вийти заміж, як наказано, або спадкоємцем замість неї стане її зведений брат Аегон. На цьому принцеса зламалася. Септон Євстахій твердить, що вона впала до ніг батька і благала його пробачити їй, Грибочок — що плюнула батькові межи очі. Обоє погоджуються, що принцеса таки дала свою згоду на шлюб з Лаенором Веларіоном.
І тут наші джерела знову починають суперечити одне одному. Тієї ж ночі, каже нам септон Євстахій, до опочивальні принцеси прокрався пан Крістон Колій, щоб зізнатися у своєму коханні. Він розказав Раенірі, що винайняв корабель, який чекає у затоці, та благав її тікати разом за вузьке море. Вони могли б побратися у Пентосі, Тироші чи Старому Волантисі, де не правила воля її батька, і всім було байдуже до обітниць лицаря Королегвардії. Майстерність його з мечем та шпичастим телепнем, поза сумнівом, знайшла б йому вигідну службу в якогось торговельного магната. Але Раеніра йому відмовила: нагадала, що має в собі кров дракона і призначена долею для більшого, ніж скніти за морем дружиною пересічного сердюка. До того ж якщо він ладен так легко зневажити обітниці Королегвардії, з якого дива шлюбні обітниці означатимуть для нього щось більше?
Грибочок розповідає нам зовсім інше. У його викладі принцеса Раеніра сама прийшла до пана Крістона, а не він до неї. Вона знайшла його у Башті Білих Мечів, засунула двері, скинула накидку і показалася під нею голісінькою. «Я зберігала цноту для вас» — мовила вона лицареві. — «Візьміть її як доказ мого кохання. Моєму нареченому до неї байдуже, і якщо він дізнається, що я вже не діва, то, можливо, відмовиться від шлюбу.»
Та незважаючи на красу принцеси, пан Крістон лишився глухим до її палких благань, бо був людиною честі й лицарем, вірним обітницям. Присоромлена і розлючена, принцеса загорнулася у накидку і вибігла у ніч… де випадково перестріла пана Гарвіна Моца, що саме повертався з гулянки у найрозпусніших кутках міста. Ламай-Кістки давно жадав принцесу, а з упереджень, які плекав пан Крістон, не мав жодного. Тому саме він тієї ночі зірвав вінця цноти Раеніри і пролив її дівочу кров на меч своєї мужності… принаймні так розповідає Грибочок, який застукав їх у ліжку на світанку наступного дня.
Та хай як воно було насправді, від того дня і надалі кохання пана Крістона Колія до Раеніри Таргарієн перетворилося на зневагу, і чоловік, який дотоді лишався незмінним супутником принцеси, її поборником та захисником, перекинувся на найгіршого і найлютішого її ворога.
Невдовзі Раеніра наставила вітрило на острів Плавень у супроводі дівчат свого почту (дві з яких були дочками Правиці та сестрами пана Гарвіна), блазня Грибочка і свого нового захисника та поборника, Ламай-Кістки власною особою. Року 114-го по А.З. Раеніра Таргарієн, принцеса Дракон-Каменя, узяла собі за чоловіка пана Лаенора Веларіона (висвяченого на лицаря за два тижні перед весіллям, бо не личило чоловікові принцеси не мати хоча б лицарського звання). Нареченій було сімнадцять років, нареченому — двадцять, і всі погоджувалися, що молода пара виглядала пречудово. Укладення шлюбу відсвяткували сімома днями бенкетів та лицарських змагань. Серед поборників були брати королеви Алісенти, п’ятеро присяжних братчиків Королегвардії та улюбленець нареченого — пан Джофрі Добровуст, відомий як Лицар Цілунків. Коли Раеніра подарувала свою підв’язку як запоруку прихильності панові Гарвіну, її чоловік засміявся і віддав одну зі своїх панові Джофрі.