Це ж як сідає сонце, то земля
Росою квіти скроплює в долині;
Так само й служка смуток поділя,
Їй жаль двох сонць, що з неба господині
В солоний океан спадають нині,
Їх темні хвилі гасять умлівіч,
То й служка у сльозах, як в росах ніч.
Мов статуї в плинкому водограї,
Застигнувши, красуні дві стоять;
Та з горя плаче, та слідом ридає
Зі співчуття, хоч горя їй не знать:
Це ж схильна до плачу слабка їх стать, —
Вони будь з ким журбу ділить охочі,
Серця їх рвуться, і вологнуть очі.
Мужчини — мармур, а жінки — це віск,
І ліпляться за мармуру велінням;
Чужі думки вкарбовує в них тиск
Обманом, гнітом, силою чи вмінням:
Чому ж творців їх бідувань не виним,
Якщо немов на воску — зважте це! —
Відбито в них Диявола лице?
Жінки подібні до рівнин красивих,
Де видно й те, як лізе черв’ячок;
Чоловіки — це ліс, де в хащах сивих
Спить у печері, наче звір, порок;
В криштальних стінах видно й волосок;
Мужі ховають блуд, їх очі — крига,
Лице жіноче — мов розкрита книга.
Хто може ганити зів’ялий цвіт,
Коли зима сувора квітку вбила?
Не жертву, а напасника ж бо слід
Винити. Ні, не жінку, що змилила,
Бо змусила її до цього сила,
А тих чоловіків, які щокрок
Неславлять, кривдячи, слабких жінок.
Нещастя це й Лукрецію спіткало, —
Ненатле ґвалтування уночі,
Що смерть, ще й більший сором обіцяло,
Плямило й мужа, кривду ведучи:
Боролася, всім тілом тремтячи,
Адже її страхало, їй боліло,
Що глумом буде вкрите й мертве тіло.
І, стежачи за дівчини лицем,
Лукреція говорить їй думливо:
«Чому це сльози скапують дощем
І по щоках твоїх пливуть струмливо?
Коли зі співчуття ридаєш, діво,
То знай: якби сльоза допомогла,
Сама б я врятувалася від зла.
Скажи, коли від’їхав, — і крушиться,
І гірко стогне, — гість отой від нас?»
«Ще як я встала, — мовить їй служниця, —
Це все моє недбальство, прошу вас,
Не гнівайтесь, я повнила наказ:
В досвітній я прокинулась годині,
Але поїхав ще раніш Тарквіній.
Але дозвольте при біді такій
Мені спитати вас про ваше горе».
«О ні! — Лукреція говорить їй. —
Сказати можна, тільки слово скоре
Його не зменшить, ані переборе;
Ця мука — пекло, слів нема тих ще,
Щоб вилить біль могли, що так пече.
Неси мені папір, перо й чорнило...
Стривай, — знайду сама й писать візьмусь.
Що мала я сказати? Пильне діло!
Скажи ти з мужевих людей комусь,
Хай в путь збирається; я ж поспішусь
Скоріше скінчити листа; подбай-но,
Щоб пану хтось відвіз його негайно».
Служниця вийшла, а вона мерщій
Взяла перо; то щось черкне, то схлипне:
Між розумом і горем знявся бій;
Що знайде розум, те від волі гибне;
Одне підходить, інше — непотрібне:
Думки вирують, наче гурт людей,
Що топчуться на місці кран дверей.
Нарешті починає: «Гідний пане,
Тобі привіт жона негідна шле,
Тебе здоровлю! Сталося неждане, —
Твоя Лукреція жива, але
До неї поспіши, їй вельми зле.
Пишу із дому, де все іншим стало:
Велике горе — сліз моїх замало».
Тут папірець Лукреція згорта —
Про певний біль непевну вість-сльозину.
Це ж Коллатін дізнається з листа
Про горе лиш — не про його причину:
Вона ж вину приховує невинну,
Щоб кров’ю змити пляму чорноти
І тим собі прощення віднайти.
Розкаже все, що в серці полум’янім,
Тоді, коли приїде чоловік;
Коли оздобить слізьми та зітханням
Своє нещастя, змити щоб навік
Підозру, що нести їй світ прирік.
Це ж словом зайвим легко все сплямити, —
Потрібні світлі вчинки, світлий світе!
Сумніше горе, ніж гіркі слова;
Добачить око, що не вчує вухо.
Це ж бачити біда нас порива,
Бо в кожній рисочці прогляне скруха.
Ми тільки частку болю чуєм глухо, —
Глибінь тихіша від мілких струмків,
Жалі розвіє ураганом слів.
Печать на лист кладе й на ньому пише:
«В Ардею — мужеві. Вручить мерщій!»
Передає слузі й велить скоріше
Рушать, не гаючись в путі своїй:
«Лети, як птах, коли дихне борвій!»
«Вручить мерщій!» — не швидко це, гадає:
Це ж крайність крайнощів таких шукає.
Низенько уклонився їй служник