Заради мене, що була твоєю,
Лукреції заради — я молю:
Для ворога будь месником, суддею,
Мсти за свою наругу і мою.
Мене вже не спасеш, та в цім краю
Скарай же зрадника, спіши в погоню:
Жалем ти потураєш беззаконню!
Та перше, ніж назву його ім’я, —
Звернулася до почту Коллатіна, —
Панове, присягніть, — хай меч сія! —
Помститися за мене, я ж невинна;
Це слава й честь для лицарів незмінна;
Мечем разити кривду, злий порок,
Вступатися за скривджених жінок!»
І всі шляхетну виявили згоду,
Їй кожен обіцяє помогти,
Готовий до негайного походу, —
Де ж ворог, щоб його в бою змести?
Але вона, що зве до кари-мсти,
Їх і спиняє: «Не кричіть даремне...
О, як цю пляму зняти вам із мене?
Які ж моя образа і вина,
Що сталися через біду жахливу?
Чи зможу я очиститься сповна,
Щоб честь підняти я могла правдиву?
І чи врятуюсь від неслави й гніву?
Світліє, змивши труту, джерело;
А чим я змию пляму, люте зло?»
На те говорять всі один за одним:
«Хай тіло зганьблене, та дух ясний!»
Вона сяйнула усміхом скорботним, —
Її лице, мов карта, що на ній
Біда відбилась у сльозі журній.
«Ні, — каже, — хай від мене жодна жінка
Не візьме виправдань ані частинки».
Тут із зітханням, мовби серце рве,
Ім’я Тарквінія назвать зуміла:
«Він, він!. . » — та й змовкла, більше не назве
Злочинця; вся неначе заніміла;
І ось нарешті, змучена, змарніла,
Сказала: «Він, це він приніс біду!
Тому на себе руки накладу».
І враз в невинні заганяє груди
Той згубний ніж — щоб душу їй звільнив
З тілесної тюрми й від болю-скрути
Її порятував навік-віків...
Крилатий дух під хмари полетів
І жаль поніс, а з болісної рани
Життя струмує і повільно тане.
Мов скам’янілий, Коллатін стоїть,
І почет пишний з ним, німий неначе;
Поглянув батько, зблід і впав ту ж мить,
Криваве тіло обіймає, плаче;
А Брут * із рани витяг ніж гарячий,
І кров за лезом потекла струмком,
Немов до помсти кличе всіх слідом.
З грудей її б’ючи, на два потоки
Хлюпнула кров, зловісний той багрець
Обводить тіло по обидва боки,
Воно ж було, мов голий острівець,
Що повідь обезлюдила внівець.
Лилась частина крові чиста в плині,
Частина — чорна, що зганьбив Тарквіній.
І в ній жалоба застигала скрізь,
Тому, що чорна кров немов зміщалась
Із струменем рідким, гірким від сліз;
І, до Лукреції явивши жалість,
Нечиста кров світлішою здавалась;
А чиста кров свій колір береже,
За мутну червоніючи лише.
«Ох, донечко! — старий Лукрецій каже. —
Це ж ти життя моє убила теж.
У дітях відбиття знаходим наше, —
Де житиму, як ти вже не живеш?
Тебе я спородив, та чи на те ж?
Якщо не ми, а діти мруть спочатку,
То не вони — батьки для них нащадки.
Розбито бідне дзеркало, котре
Було мов юності моєї з’ява:
А сам я — тьмяне дзеркало старе,
В якому проглядає смерть кощава;
Немов свічадо, ти красу, ласкава,
Свою розбила, і по ній мені ж
Не бачити, яким я був раніш.
О Часе! Зупинись, не линь на горе,
Якщо вмирає той, хто має жить.
Чи смерть гнила здорових завжди боре,
А напівмертвих обмина. щомить?
Хай юний рій у вулику дзвенить!
Устань, Лукреціє солодка й люба,
Хай не тебе — мене спіткає згуба!»
Немов прокинувсь Коллатін від сну,
Свій жаль з’єднав з Лукреція журбою;
Тоді в криваву річку впав жахну,
І страх блідий з обличчя змив росою
Червоною, і гине за жоною;
Ганьба пече, і, повен сили вщерть,
Він оживає мститися за смерть.
Страждання, що його не побороти,
Неначе відняло йому язик;
Нараз німим зробився від скорботи,
Лютиться: чи не онімів навік?
Нарешті мовить; слів пливе потік,
Змиває з серця те насилля враже,
Ніхто ж не розбере, що він їм каже.
Зронив «Тарквіній» ясно, хоч тихцем,
Немов зубами рве ім’я те з шалу.
Так буря схопиться перед дощем,
Зривається, вщухаючи помалу;
На зливу дощ зміняється тривалу:
Сперечку батько й муж ведуть таку, —
Хто більш оплаче — жінку чи дочку.
І той, і той назвав її своєю,
Та марно той і той своєю зве.
«Моя», — отець гука. — «Була моєю, —