І гостю віддає спокійно шану, —
Він ще високого не зрадив сану.
Для того й ницість він ховав свою
Під мантією величі красиво;
Вдавалось прикидатись крадію,
Хоч раз у раз, вчаровані на диво,
Очиці загорялися жадливо;
Він схожий був на бідних багачів —
Багато мав, але ще більш хотів.
Та ще Лукреція в чужі зіниці
Не задивлялась. Це їй таїна;
Не вміла в них читати таємниці,
На сторінках блискучих письмена;
Не знала пасток і спокус вона;
Їй не відкрилась хіть його видима,
Гадала: просто він глядить очима.
А він про славу мужа їй рече,
На італійських знайдену долинах;
І честь високу хвалить гаряче,
Здобуту мужем в подвигах орлиних,
І лаври перемог його вершинних;
Лукреція, зрадівши тим словам,
Здіймає руки — слава небесам!
Він заміри ховає таємничі,
Чи не завадив? — річ веде глуху:
Ще хмара не відбилась на обличчі,
Ще бурю тлумив у собі лиху,
Як Ніч, ця мати Жаху та Страху,
Жалобну тінь над світом розгорнула
І День в тюрмі склепінчастій замкнула.
І от пішов Тарквіній на спочин,
Удавши, що стомився до знемоги,
Хоч після й довгої вечері він
Ще говорив з Лукрецією трохи;
Свинцевий сон вгамовує тривоги,
І все спочин знаходить уві сні,
Все спить — крім лих, турбот і злодійні.
Тарквіній — злодій теж; лежить, гадає
Про те, як бажаного досягти:
Надії мало, й страх його діймає,
Однак свого охота доп’ясти!
Як часто відчай квапить до мети,
А ще ж як вабить скарб-винагорода,
Та що там страх, коли й життя не шкода!
Той, хто бажає жадібно чогось,
Ладен віддати все, чим володіє,
І тратить те, що виграть довелось,
На більше покладаючи надії;
Але ж те більше раз у раз маліє,
Бідою робиться користь, і от
Вже виявляється, що він — банкрот.
Мета ж у всіх — до старості здобути
Багатство, волю, славу й спокій теж;
І до мети цієї рвуться люди,
І ти, як всі, за це на бій ідеш,
Життя заради шани віддаєш,
А шану — ради грошей; ну, а гроші
Несуть нам часто згубу, не розкоші.
Лихими вчинками самі себе
Міняємо, чимсь іншим хочем бути;
Пиха непевна все собі гребе;
Що має — все не те, пусте, зіпсуте,
Тож здуру занедбаємо набуте
І те розгубимо, що в нас було,
Як багатіти нам поможе зло.
Так важиться й залюблений Тарквіній, —
За втіху честь він закладе свою,
Ладен себе самого зрадить нині,
Адже де правда й віра в цім краю,
Коли не віриш в правду нічию
І робиш жертвою себе самого
Ненависті, неслави, глуму злого?
Ось глупа ніч уже, і бродить жах,
І сном важким склепились смертних очі;
Ні зірочки не видно в небесах,
Людей не чути; сови лиш пророчі
Кричать зловісно, й завивання вовчі
Ягнят лякають; блиск добра погас, —
Настав розбою і розпусти час.
В такій порі сласник полишив ложе,
І до плаща вже тягнеться рука;
Здолать ні хоті, ні страху не може;
Що перша — вабить, другий-бо — ляка;
Та ще й сумління голос не змовка,
Благає стриматись, та всі благання
Заглушує нестримне пожадання.
Об кремінь легко кресонув мечем,
Сяйнули іскри в темряві яскраві;
Запалює він смолоскип мигцем,
Мов зірку провідну гидотній справі,
І мовить полум’ю слова лукаві:
«Вогонь з каміння викресав, то й хіть
В Лукреції зумію пробудить!»
Але вагається, від страху блідне,
Обдумує свій небезпечний шлях
І заспокоює сумління бідне,
З собою сперечається в думках;
І зневажає те, чого забаг
Убивчий спалах болісного шалу, —
Так сам себе осуджує помалу:
«Мій смолоскипе, не здіймай вогню,
Щоб на світлінь її не впали тіні!
Геть, грішні думи! Це ж бо забрудню
Я вами ясноту земній богині
І поглумлюся з чистої святині:
Хай судить і засудить чесний люд
Мій вчинок, що на цноту кине бруд.
О, сором лицарській сяйливій зброї,
Могилам славним прадідів моїх!
О вчинок нелюдський людини злої!
Щоб воїн примсі й пристрасті уліг!
Таж лицарю упасти в шані — гріх!
Так на чоло мені цей злочин кане
Навіки, мов страшне тавро вогняне.
Помру — ганьба переживе мене,
Більмом на золотім щиті лишиться;*
Герольд глумливим словом пом’яне,