Лукреція

Твої ж бо втіхи виллються в ганьбу,

Таємні учти — в піст усій державі,

Гучні наймення — в прикру голосьбу,

Слова підлесні — в полини гіркаві;

Твої марноти щезнуть у неславі.

Чому, о Випадку, дання сліпе,

Тебе клянуть і прагнуть всі тебе?

Коли для жебраків ти станеш другом,

Щоб їх молитва здійснена була?

Чи покладеш ти край боям, наругам?

Чи звільниш душу від кайданів зла

І знайдеш лік, щоб рана зажила?

Бідняк, сліпець, кульга — кричать юрбою.

Та їм не стрітись, Випадку, з тобою.

Вмирає хворий, поки лікар спить;

Біда в сирітки, в здирці — раювання;

Пиячить суд, вдова од сліз тремтить;

Лютує мор, а в пана — полювання,

Не маєш часу на добродіяння!

Убивство, зрада, гнів і ґвалт, — авжеж! —

Слугуєш їм і шану віддаєш.

Чесноті й Правді тій, що очі коле,

Ти завжди ставиш тисячі завад:

Хай допомогу куплять; Гріх ніколи

Не платить — просто йде, йому ти рад

І дослухаєшся його порад.

Я ждала Коллатіна, бачить небо, —

Прибув Тарквіній, та прибув од тебе.

Це ж винний ти — в убивствах, крадежах,

Ти — винний у лжесвідченні, незгоді,

Ти — винний у шахрайстві, грабежах,

Ти — винний в кровозмішення мерзоті;

Ти — спільник всіх гріхів страшних відтоді,

Як світ почавсь, і тих, що будуть ще,

Допоки сонце сяє гаряче.

Злий Часе! З Ніччю вдвох ти плодиш жахи.

Невловний вісник ти, гонець турбот,

Нищитель юності і раб розваги,

Тягло гріхів і пастка для чеснот;

Начало й смерть усіх земних щедрот, —

Ти винен в злочині моїм, тож нині,

О Часе, винний будь в моїй кончині.

Навіщо Випадок, цей твій слуга,

Мене застиг у сні, що й сном не здасться,

І вже розбита доля дорога,

І я навік прикута до нещастя?

Це ж мав би Час боротися з напастю,

М’якшити біль зневаги та обмов,

А не подружню обкрадать любов.

Спиняти чвари між царів неситих,

Палить неправду, світло несучи,

Печать на збіглих ставити століттях,

Будити вранці, пильнувать вночі,

Брехню долати, правду ведучи,

І власним бігом руйнувать будови,

Темнити позолоти веж чудові;

Точити шашелем і шпиль, і міст,

Бо Час повинен все гниле змітати,

Новий шукати в давніх книгах зміст,

Із крил у круків пера виривати,

Сухі дуби валить, весну вітати,

Кувати знов старе залізо й мідь

І швидше Долю колесом вертіть.*

Онуків дать бабусям, обернути

Дитя на мужа, мужу — старість дать,

Убити й тигра, що у вбивствах лютий,

Єдинорога й лева вгамувать,

Шахраюванням шахрая карать,

Врожаї ратаям нести веселі,

Точити краплями великі скелі.

Чому ж ти шкоду чиниш на бігу,

Якщо вертатись для добра не в силі?

Віддай за вік хоч хвильку дорогу, —

Їїх прийдуть тисячі, як друзі милі,

Борги твої сквитають застарілі:

О, поверни годину хоч одну, —

Я б відвернула ту біду страшну!

О вічності лакею повсякчасний!

Втіка Тарквіній, скривдивши мене.

Зроби, щоб гнався жах за ним пропасний,

Хай він цю ніч злочинну прокляне,

Страшиться тіней хай, хоч де ступне,

Хай з думки гріх йому не йде потворний,

Хай кожен кущ грозить, як гаспид чорний.

Не дай ні спокою, ні сну йому,

Хай в ліжку стогне, змучений хотінням;

Нашли невдач страшних на нього тьму,

Як заквилить — не переймайсь квилінням,

Серцями вбивць закидай, мов камінням;

Жінки при нім хай ласку гублять враз,

Тигрицями впадаючи у сказ.

Зроби, щоб завше рвав свого він чуба,

Щоб завше сам себе він проклинав,

Щоб відчай бив його, гнітила згуба,

Щоб жив рабом і щоб рабом сконав,

Зроби, щоб забажав жебрацьких страв,

А той, хто сам недоїдків просив же,

Його зневажив, кусня пожалівши.

Зроби з колишніх друзів — ворогів,

Зроби, щоб глузували з нього блазні;

Зроби, щоб на собі він зрозумів,

Як довго біди тягнуться злощасні,

А втіхи швидко проминають сласні, —

Аби за злочин все своє життя

Не знав спокою він і співчуття.

О Часе! Добрих і лихих ти вчитель.

Навчи мене клясти ґвалтівника!

Хай мре від тіні власної мучитель,

Хай злодій смерть свою щодень шука!

Хай підла підлу кров проллє рука;

Чи виявиться хто таким заклятим, —