Рейневан стояв, безпорадно і безсило опустивши руки. Кров ударила йому в лице, очі почали запливати туманом.
«Hodegetria, — звучало у нього в голові. — Та, що показує шлях. Велика Мати, Pantea-Усебогиня. Regina-Королева, Genetrix-Роди- телька, Creatrix-Творчиня, Victrix-Тріумфаторка».
— Досить, — Острозький підвівся. — Ті дрібні покиньте, не варто й братися. Можем у путь. Йно перше зроблю, що мені наказали.
«Мати природи, володарка стихій, цариця і господарка осяйних висот. Та, чиїй єдиній божественності у багатьох формах поклоняється весь світ — під різними іменами та в різноманітних обрядах».
Князь Федір Острозький вийняв із піхов широкий тесак із простим хрестоподібним ефесом. Підійшов до пограбованої ікони. Рейневан перегородив йому шлях.
— Знищ щось інше, — спокійно сказав він. — Цього не руш.
Острозький відступив на крок, примружився.
— А ти все пакостиш, німчуку, — процідив він. — Ніц, йно пакостиш. Твої пакості мені надоїли, терпіти твоїх пакостей уже не можу. Геть з дороги, бо заб'ю!
— Відійди від ікони.
Федько не виказав свого наміру ні голосом, ні виразом обличчя. Ударив зненацька і блискавично, як змія. Рейневан уникнув удару, сам дивуючись швидкості своєї реакції. Схопив нахиленого князя за руку, штовхнув головою на борт возу, аж загуділо. Шарпнув до себе, розвернув — і з усієї сили заїхав у щелепу, одночасно вириваючи тесак з пальців. Відіпхнув, а тоді рубонув. Острозький завив, схопився за голову, з-під пальців потекла кров.
— У-у-у-у-о-о-о-а-а-а! — заревів він, коли упав. — Заби-и-ив! Baszom az anyat! Бий його, бий!
Першим кинувся Тлучимост, за ним брати Кондзьоли. Рейневан відігнав їх, вимахуючи тесаком. Тоді збоку накинувся Надобний, штурхнув мечем, поранивши Рейневана у стегно. Микошка Кондзьол підбіг і також штрикнув кинджалом, тим самим, яким здирав оздоби з ікони. Лезо ковзнуло по ребрах, але Рейневан скулився від болю. Прискочив Тлучимост, різонув ножем по чолу, по лінії волосся. Куропатва без розмаху всадив йому меч у плече, тієї ж миті Пелка зацідив орчиком у руку над ліктем, а тоді додав по крижах і в потилицю. Рейневанові потемніло в очах, тіло обм'якло. Він упав, схопившись за розбиту ікону і прикривши її собою. Відчув, як леза колють його і ріжуть, як на нього сипляться важкі удари і копняки. Кров заливала йому очі, по носі стікала в рот.
— Досить! — почув він крик Скірмунта. — Господи, таж досить! Таж оставте його нарешті!
— Айно, шкода часу, — сказав Куропатва. — Він і так тут здохне. Тікаєм. Замотайте чимось лоба Острозькому, на кульбаку його — і гайда!
— Гайда!
Затупотіли і стихли вдалині копита. Рейневан виблював. А потім згорнувся у позу ембріона.
Захмарилось. Почав мжити дрібний дощ.
«Біль.
Descendet sicut pluvia in vellus. Вона зійде, як дощ на траву, як дощ рясний, що зрошує землю. За її днів розцвіте справедливість і великий мир, поки місяць не згасне. І пануватиме від моря до моря, від ріки аж до країв землі.
І так буде до кінця світу, бо це вона — Дух.
Біль минає».
З летаргії його вирвали крики та іржання коней, земля навколо застугоніла від ударів копит. Весь оббризканий болотом, Рейневан притиснув ікону до грудей, викривив лице у гримасі, щоби розкришити застиглу кров, що зліпила повіки, виплюнув згустки з рота. Спробував піднятися, але не зміг. Чув над собою голоси. Бачив вусаті обличчя, обладунки, руки в залізних зарукавниках і панцирних рукавицях. Рукавиці схопили його, стиснули, як кліщі, біль затьмарював очі. Він щулився і кулився від дотику, згинався й розпрямлявся у блювотних рефлексах, знову падав у прірву, летів униз.
Його залишили у спокої, він опритомнів. Знову почув іржання і храпання коней, багатьох коней. Чув голоси. Нелюдським зусиллям підняв голову.
Із сідла гнідого огира із золотистою упряжжю на нього дивився проникливим поглядом поставний товстощокий чоловік у соболиному ковпаку та в обшитій соболями шубі.
Краківський єпископ Збігнев Олесницький.
— Що з ним?
— Збили його, ваше достоїнство, — поспішив пояснити лицар у короткій туніці з гербом Побуг. — Здорово потовкли. Покололи, ножами порізали. Рана на рані… Не знати, чи й житиме…
— Певно, посварилися за поділ награбованого?
— Хто його зна, — стенув плечима Побуг. — Може бути, що він їм боронив… Нищити… Як ми його знайшли, то Богородицю держав, ледве-сьмо її з його пальців…
— Чому, — Збігнев Олесницький владно випростався в сідлі, - не наздоганяєте решту?
— Ми лишились, аби пильнувати чудесний образ… Тож-бо святиня…
— Вирушайте в погоню. Негайно!
— Слухаю, ваша достойносте.
Один із людей єпископа узяв коня за мундштук, другий притримав стремено і подав руку. Олесницький спішився, жестом наказав їм відійти. Потім підійшов. Повільно. Рейневан хотів піднятися, але поранена рука не слухалася. Він впав на траву, не зводячи з єпископа очей.
— Hodegetria, — Олесницький дивився не на нього, а на дошку ікони, — по-грецьки означає Провідниця. Та, що показує шлях. Я не знаю, чи тобі вона показала правильний шлях. І чи надихнула тебе. Тому що мене — так.
— Цей образ, — продовжив він, — вважають справжнім портретом Матері Божої. Це начебто твір першого іконописця, євангеліста Луки, намальований начебто на дошках зі столу Святого Сімейства. Це наділяє його надзвичайною чудотворністю і величезною цінністю як реліквії. І як символу. Символу світла віри і сили Хреста. Символу сили духу народу, його духовної єдності та його віри. Незламної віри, яка допоможе народові переплисти будь-який потоп і врятує його дух навіть і за найтяжчих часів.{65} Символи важливі. Дуже важливі. Мати Божа надихнула мене. Показала шлях, навчила, що робити. І не буде у Шльонську польської інтервенції. Припиниться польська допомога чеським єретикам. Закінчиться єретична індоктринація, гуситські міазми перестануть отруювати польські душі. Чеські гусити та їхні польські поплічники стануть зненавидженими й огидними. Для всіх поляків, від короля до найубогішого смерда. Їх ненавидітимуть як слуг антихриста. Бо тільки слуги антихриста підіймають святотатську руку на символи. І негідно їх калічать.
Єпископ нахилився, підняв із землі тесак Острозького.
— Цей гріх я беру на свою совість. Заради своєї віри і заради вітчизни. Заради Божого миру. Заради майбутнього. Ad maiorem Dei gloriam.
Не зважаючи на зойки Рейневана та його відчайдушні спроби підповзти і перешкодити, Збігнев Олесницький двічі вдарив тесаком по дошці образу. Двічі, сильно і глибоко. Через праву щоку Богородиці. Паралельно до лінії носа.
Рейневан перестав бачити. Впав у прірву.
Падав довго.
Отямився весь у бинтах, на гороховинні, на трясучому возі. Придорожній бузок пахнув так по-травневому, що якусь мить йому здавалося, що час повернув назад — або що все, прожите ним за останні два роки, було сном. Що зараз травень 1428 року, а його, пораненого, везуть до шпиталю в Олаві. Що Ютта, жива і любляча, чекає в монастирі кларисок у Білому Костелі.
Але це був не сон і не подорож назад у часі. На руках і ногах він мав кайдани. А солдати, які їхали поряд із возом, розмовляли по-польськи.
Він насилу піднявся на лікті — відчував, що все його тіло зболене і стягнуте швами. Побачив осяяний призахідним сонцем па горб. І кам'яний замок на його вершині, справжнє орлине гніздо, увінчане стовпом донжона.
— Куди… — він поборов сухість у горлі. — Куди ви мене… везете?
— Стули пельку! — гримнув один із солдатів ескорту. — Заборонено! Був наказ: як почне що балакати, обухом бити по зубах. Так що гляди мені!
— Облиш, — стримав його другий. — Зглянься. Він же не балака, йно пита. А то ж бо кінець його дороги. Хай зна, де йому зогнити доведеться.
У небі каркали ворони.
— Це, братику, замок Лелів.
Гадаю, жоден із вас ніколи не сидів у тяжкій в'язниці. Жоден із вас, шляхетні панове лицарі, жоден із присутніх тут у корчмі побожних і богобійних ченців. Жоден з їх милостей купців. Жоден із вас, думаю, не бачив глибоких підземель, просяклих гнилою водою льохів і смердючих темниць. Га?