Жоден із вас.
І нема, запевняю вас, за чим жаліти.
За доброго короля Владислава Ягайла було в Польщі кілька тяжких в'язниць, в'язниць, які викликали страх. Краківська вежа. Хенціни. Сандомир. Олькуш. Ольштин, у якому заморили голодом Мацька Борковиця. Острежнік. Ілжа. Липовець.
І була одна в'язниця, на саму згадку про яку люди затихали і блідли.
Лелівський замок.
В інших в'язницях сиділи, в інших в'язницях мучилися. З інших в'язниць виходили.
З Лельова не виходив ніхто.
Розділ двадцять другий
У королівському замку в Ленчиці панувала атмосфера неспокою і нервового поспіху. Готували житлові приміщення в Старому Домі, прибирали, умебльовували і прикрашали представницьку залу. Інформація про те, що саме Ленчицю було вибрано місцем мирних переговорів, дійшла до бургграфа пізно, майже в останній момент, і часу на приготування залишилося справді мало. Бургграф бігав по Старому Домі, лаяв, проклинав, підганяв, сварив, весь час запитував, чи, бува, з вежі вже не видно кортежу єпископів і польських панів або ж наближення посольства хрестоносців. З боку Ордену очікували, зокрема, Конрада фон Ерліхгаузена з Мальборка і Людвіга фон Лауша, комтура Торуні, мав бути серед послів і Франц Кушмальц, вармінський єпископ. З поляків чекали єпископів Збігнева Олесницького і Владислава з Опорова, краківського каштеляна Миколая з Міхалова і познанського каштеляна Доброгоста з Шамотул.
Найважливіший представник польської сторони тим часом уже встиг прибути до Ленчиці. Одразу після прибуття він усамітнився у приготованих для нього покоях. Там він прийняв, як донесли бургграфу, дивного гостя в каптурі. І наказав, щоби його не турбували.
Грудневий вітер стрясав віконниці, свистів у щілинах.
— Хрестоносці погодяться на перемир'я, — сказала, відкидаючи волосся на спину, Рікса Картафіла де Фонсека, шпигунка на службі Владислава Ягайла, короля Польщі. — Бояться, що ми зно ву нацькуємо на них гуситів. Крім того, на них тиснуть прусські стани, які погрожують відмовитися коритися. У станах значною особистістю стає лицар з Хелма Ян Бажинський. Раджу вашій превелебності запам'ятати це прізвище. Опозиція хрестоносцям у Пруссії набирає сили, а Бажинський має шанси стати її провідним діячем. Його варто мати на оці.
— До поради прислухаюся, — відповів Войцех Ястшембець, гнезненський архієпископ-митрополит, примас Польщі і Литви. — Я завжди прислухаюся до твоїх порад, дочко. Ти надаєш нам безцінні послуги. А сама весь час залишаєшся в тіні. Ні про що не просиш, ні про почесті, ні про нагороди.
Рікса усміхнулася. Кутиком губів.
— Ваша превелебність, — повільно вимовила вона, — спонукає мене насмілитися. І попросити.
— Проси.
— Хрестоносці приїжджають до Ленчиці просити про перемир'я. Є шанс укласти вічний мир із Орденом на вигідних для Польщі умовах. Є шанс повернути собі Нешаву і позбавити Свидригайла підтримки хрестоносців. У цьому є чимала заслуга чехів: заслуга Яна Чапека із Сан — та ще того страху, який Сирітки посіяли в Новій Марці та під Гданськом.{66} Паб'яницька угода і союз Польщі з гуситами похитнули бойовий дух тевтонців, ваша превелебність напевне це визнає.
— До чого цей довгий вступ? Кажи ж бо, дочко, у чому річ?
— У мене прохання. Щоби відзначити союзи, вікторії та успіхи. Щоб ушанувати їх помилуванням. Амністією. Однією. І тихою.
— Хто?
— В'язень Лельова.
Войцех Ястшембець довго мовчав. Потім довго кашляв. «Тридцять миль від Гнезна до Ленчиці, - подумала Рікса. Не на його вік такі подорожі. Ще й у таку погоду».
— В'язень Лельова, — нарешті вимовив примас, — є державним в'язнем.
— Він є політичним в'язнем, — виправила вона, схиливши голову. — А в політиці сталися досить принципові зміни, чи не так? Сьогодні вже всім відомо, що напад на ясногурський монастир вчинили аж ніяк не вірні Чаші чеські гусити…
— А що це був звичайний акт розбою, — поспішно закінчив Ястшембець. — Звичайний грабіжницький напад у виконанні посполитих бандитів…
— Переважно польської національності…
— …покидьків без батьківщини і віри, — з притиском виправив примас. — Тупих грабіжників, які поняття не мали, на що піднімають руку. Які покалічили чудотворний образ бездумно…
— За осквернення святині, - з притиском вставила агентка, — їх усіх повинна спіткати кара Божа. Більшості уже начебто немає серед живих.{67} Померли, ще й року не минуло від нападу на монастир. І правильно. Усі повинні померти. Ув'язнені теж. Рука Бога.
Ястшембець склав долоні, як для молитви, опустив очі, щоби приховати їх блиск. Потім підняв голову.
— Отже, караюча десниця Бога, — запитав він, — впаде і на в'язня Лельова? В'язень Лельова також помре? Ніхто не знатиме, де його поховано? Усі про нього забудуть?
— Усі.
— А краківський єпископ?
— Краківського єпископа, — тихо промовила Рікса, — більше не цікавить справа Ченстохови. Він не має жодного інтересу розкопувати могили і будити лихо, яке спить. Він знає, що було би краще, якби всі забули про Ясну Гуру і знищений образ. Що його, зрештою, як мені доводилося чути, у Кракові реставрують, і невдовзі він, як раніше, висітиме у монастирі паулінів. Ніби нічого й не сталося.
— Тож хай буде так, — промовив Ястшембець. — Хай буде так, дочко. Хоча я волів би, визнаю, щоби ти просила про щось інше.
Але в тебе великі заслуги на службі Короні… І ти й далі примножуєш свої заслуги, працюєш віддано і жертовно. Небагато таких, як ти, небагато таких у мене, надто тепер…
«Тепер, — подумав він, — коли один із моїх найкращих людей загинув у Шльонську. Лукаш Божичко, успішний і добре законспірований агент, вірний слуга Польської Корони. Помер, хоча завдана залізом рана була легкою. Непоправна втрата. Звідки, звідки брати наступників?»
— Тож роби, що належить, — примас підняв голову. — 3 моїм благословенням. Але зваж, що захід вимагатиме видатків. У Лельові доведеться заплатити, кому треба… Я не збираюся вплутувати в це коронну скарбницю, а тим більше — поменшувати скромний маєток Церкви.
— У фінансових справах, — усміхнулася Рікса, — прошу цілком покластися на мене. Я вмію залагоджувати такі справи. У мене це, можна сказати, в крові. Досвід багатьох поколінь.
— Ну, так-так, — покивав головою старий. — Так-так. І якщо вже на те пішло… Дочко?
— Слухаю.
— Не зрозумій мене неправильно, — примас Польщі і Литви глянув, і це був щирий погляд. — Не вбачай у тому, що я скажу, нетолерантності та упереджень. Те, що я скажу, я скажу з прихильності, симпатії і турботи.
— Я знаю. Знаю вашу превелебність.
— Чи ти би не перехрестилася?
Рікса якийсь час мовчала.
— Дякую, — врешті-решт відповіла вона, — але не скористаюся. Прошу не вбачати в цьому упереджень.
— Я бажаю тобі кар'єри. Підвищення. Як єврейка ти маєш мало шансів…
— Тепер, — усміхнулася Рікса Картафіла де Фонсека. — Але колись це зміниться.
— Фантазуєш.
— Фантазії збуваються. Нас у цьому переконує пророк Даниїл. Хай Бог береже вашу превелебність.
— Бог із тобою, дочко.
Спершу були важкі кроки. Брязкіт заліза. Потім просто-таки інфернальний скрегіт засувів, від якого волосся ставало дуба, і який змусив Рейневана зіщулитися на прогнилій соломі. І було яскраве світло смолоскипів, яке змусило його зіщулитися ще більше, затиснувши повіки. І зціпивши зуби.
— Вставай. Виходь. — Я…
— Виходь. Швидко! Рухайся!
Сонячне світло боляче вдарило його в очі, осліпило. Запаморочило. Позбавило рівноваги і влади над ногами. Він упав. Упав, розтягнувшись на повний зріст, безвладно, як п'яний, навіть не пробуючи пом'якшити удар об дошки підйомного мосту.
Він лежав, і хоча очі його були розплющені, нічого не бачив. Спочатку він і не чув нічого — крізь той шум, який панував у нього в голові, крізь кокон, який його обплутував, потрохи почали пробиватися і долинати звуки. Спершу недоладні й незрозумілі, поступово вони стали вирізнятися за інтонацією. Однак минув іще якийсь час, перш ніж він збагнув, що ці звуки — це слова. Перш ніж почав розуміти їх значення. І перш ніж нарешті впізнав, що той, хто говорить, — Шарлей.