– У мене там теж народиться через три місяці дитина. Хлопчик. Пропонуєш осиротити його? У тебе який термін?
– Два місяці… буде, – машинально відповіла вона і замовкла.
– А хіба то багато? Не знати, чи й доносиш. Он скільки не могла народити, а там відразу.
Леся з жахом глянула на нього. Вже починала розуміти, до чого він хилить, проте свідомість відмовлялася сприймати ще й цю зраду. Ні, неможливо. Він знає, якою бажаною є для неї ця дитина й аж ніяк не може пропонувати їй таке. Вона кожного місяця так чекала, коли у ній зародиться нове життя, а воно ніяк не виходило: розчарування за розчаруванням, і ось тепер, нарешті.
А він усе говорив щось про аборт, про те, що компенсує витрати, заплатить за моральний збиток, дасть відступні, не претендуватиме на майно.
Леся мовчки дивилася на нього і не вірила, що колись кохала цього чоловіка, ділила з ним ліжко, прагнула мати від нього дитину. За щось же ж вона полюбила його? Куди воно все поділося у ньому? Може, насправді ніколи й не було, а вона сама вимріяла собі все це тоді, коли жила передчуттям кохання. Дивилася на нього і відчувала, як від болю стискається серце. Напевно, те маленьке серденько, яке тепер б’ється під її власним серцем, теж зараз стискається від болю. Ненароджена дитина живе з мамою одним життям, відчуває її, торкається зсередини, ловить емоції та адреналін у крові. Тепер вони – нерозривне ціле, і якщо хто-небудь вимагає вбити цю дитину, то хіба ж така людина взагалі має право залишатися у житті жінки та цієї дитини у ній?
Обірвавши колишнього чоловіка на півслові, Леся різко підвелася на ноги:
– Не маю бажання все це слухати!
Вона гордо підняла голову, озирнула чоловіка зневажливим поглядом, навіть знайшла у собі сили на те, щоб усміхнутися на прощання, а вдома гірко плакала над іще однією зрадою. Тепер цей чоловік зрадив не лише її, а й їхню ще не народжену дитину. Таке не пробачиш ніколи.
Від відчаю ще дужчими ставали лещата болю, не хотілося жити, їсти, рухатися. Лежала, відвернувшись до стіни обличчям, і якби не мама, яка не дозволяла їй остаточно впасти у відчай, та маленьке життя всередині, то не знати, чи й змогла б так швидко вийти з депресії та знов відчути смак до життя.
Розлучення чоловіку Леся дала відразу, на суді вагітність приховала, жодних майнових претензій не виставила. Подруги та знайомі сказали, що дурна, непрактична, що сама ж дозволяє з собою так поводитися, що йому байдуже до її поривів гонору, а майбутня дитина втрачає те, що могла б отримати від батька. Розуміла, що їй кажуть правду, а зробити з собою нічого не могла. Нехай так уже буде. Відчувала таку сильну фізичну відразу до колишнього чоловіка, що просто не могла щось взяти у нього. Зрештою, вже починала відчувати рухи дитини, ніби обережне тріпотіння крил пташки у долонях, і не могла дозволити собі жити минулим. Дитина вже з нею, вона тут, поряд, під серцем. Тепер вона – найрідніше створіння, яке потребує захисту, любові та тепла. Маля не винне, що щось там не склалося в особистому житті мами. Ця дитина така ж, як і всі інші діти, і так само має отримати все найліпше. Нехай їй навіть доведеться забути про саму себе і підпорядкувати своє життя лише інтересам дитини.
Тепер Леся мешкала разом з батьками, проте вдома ще жив брат із родиною та двома маленькими дітьми, і місця всім катастрофічно бракувало. Бабуся та дідусь запропонували Лесі переселитися до них на Валову. Не заперечувала, а, навпаки, з радістю погодилася. Незабаром народила синочка, і все в її житті підпорядкувалося дитині. Бачила очі сина, торкалася маленького тільця, ловила усмішку, носила на руках, годувала, купала, колихала і віднаходила у цьому саме те, що дозволяло жити, чогось хотіти, намагатися втриматися на плаву і врешті почуватися по-справжньому щасливою жінкою.
Синочок ріс і тішив не лише її, а й своїх прабабцю та прадідуся. Вже й сидіти почав, тоді невпевнено і ще з підтримкою ходити. А тоді у бабці стався інсульт. Леся розривалася між маленькою дитиною, спробами щось заробити реставрацією, залагодженням домашнього побуту та доглядом за хворою. Добре, що допомагала мама, вони разом таки поставили бабцю на ноги. Та навіть не лежала, а, нехай і з паличкою, почала ходити сама. А перед Паскою знов стався інсульт. Пролежала недовго, згасла буквально за декілька днів. Тоді похорон, обрядові клопоти, дев’ять днів без бабці, сорок… Вчилася жити без рідної людини і намагалася побільше взяти на себе, бо у дідусеві раптом щось ніби зламалося. Зовні все залишилося таким, як завжди: ті ж звички, вподобання, розмови, прагнення допомогти їй з маленькою дитиною, проте чогось невловимого таки бракувало. Так ніби дідусь тепер не жив, а просто старанно відбував повинність. За декілька місяців почав серйозно хворіти: серце, тиск, загострення виразки, «швидка допомога» під їх будинком з незворотною систематичністю, тоді інфаркт – майже напередодні річниці смерті бабці. Сиділа поперемінно з мамою в лікарні біля його ліжка. Затхлий запах палат, невлаштований побут, біганина за лікарями, медсестрами та ліками. Рідна людина, яка згасає на твоїх очах, а ти не можеш нічого зробити, лише дивишся, як загострюються риси обличчя, як згасає погляд і все нечутнішим стає подих. Прислухаєшся з тривогою до того подиху, і біль у тобі розростається, стає всеохопливим і вже незабаром підпорядковує собі всі інші емоції. Здається, що задихнешся від нього, але продовжуєш жити і вже починаєш розуміти, що не в силі відвернути незворотне.