Марко ковтнув чаю, гіркувато-терпкого на смак, тоді ще, і ще. Перед очима крутилася ручка кавомлинка, слухняно оберталася під справними старечими пальцями, обтягнутими сухою шкірою. Кімнату виповнювали запах нагрітих сонцем трав та хрускіт зерен у жорнах. За віковими стінами бив годинник на міській ратуші, звуки лунали стишено, з масним шурхотінням, наче хтось торкався грубої струни на контрабасі.
Марко з зусиллям розплющив очі. Нікого. Скільки він спав? Двадцять хвилин? Годину? Не важило скільки, бо він хотів спати ще, він тільки-но увійшов у смак солодкої непритомності. Відчував прохолоду кімнати, легке ажурне покривало на ногах та грудях, маленьку подушку під головою… Важкі повіки лише кілька секунд протрималися розімкнутими.
Спав так, як не спав уже давно. Прокидався й знову зісковзував у глибоке солодке забуття. Прокинувся голодний, голова свіжа, настрій піднесений. Стан – очікування чогось надзвичайного. Що там в айфоні? Оце маєш! Більше доби минуло. Пропущені дзвінки несуттєві. Від Світлани жодного.
Новини у світі? Нічого справді нового, ті самі проблеми, страхи та очікування ще більших неприємностей. Збираються хмари, темніє й гримить – у великому світі висить у повітрі тривожне передчуття. Гаразд, що з погодою? Все добре, заспокоїв айфон. Спека покинула місто, ймовірність дощу нуль відсотків.
Вийшов із душової кабінки, вдягнув білу футболку, джинси, легку вітрівку – вперед! У місто.
За дверима – балкон, хіба він тут був, цей довгий рипучий балкон-тераса? Вчора він його не зауважив. Спустився з низького бельетажа надвір, тут усюди, мабуть, по два входи-виходи. Перетнув вузький простір у протилежному напрямку, до площі Ринок. Кроки лунко відбивалися від стін та від стелі напівтемних сіней будинку. Масивні двері на площу виявилися зачиненими. Підсвітив собі мобілкою: ані кнопки домофону, ані шпарки до ключа. Як вийти? Провів плямкою світла вправо-вліво, вона ковзнула стіною далі, поверхнею готичного обрамлення колишніх, уже неіснуючих, дверей. Цегляна кладка. Кам’яний одвірок навколо неї. Е ні, все ж таки двері! Грубі білі двері. Ось і клямка. Марко торкнувся холодного металу, натиснув – і під пронизливий скрегіт іржавих петель вийшов на сонце.
Площа одразу вхопила його, вдарила яскравою картинкою по очах, затягла у вир пістрявого натовпу, не давши оговтатись від надміру світла й тепла. Юрма шуміла, наче рясний дощ. Заплющиш очі – почуєш зливу.
– Паноньцю, купіть гортензію для своєї пані! Абисьмо знала, як ви її кохаєте!
Дівчинка з кошиком, наповненим букетами квітів, простягнула йому три гілочки, зібрані стрічкою, – білі квіти, рожеві й бузкові. І втратила до нього цікавість, щойно він заперечно хитнув головою. Юну квіткарку вже проминала артистична пара, на неї й перемкнула вона свою увагу. Молодик у театральному котелку на потилиці та дівчина у довгій білій сукні та крислатому капелюсі зі штучними квітами. Він підтримував руку панянки у себе на зігнутому лікті, щось шепотів, нахилившись до неї, мало не лоскочучи рожеву щічку гострим, закрученим вгору вусом.
– Паноньцю, потіште панянку свіжою гортензією!
На площі вирував фестиваль, тут усі були у костюмах. Міжнародний фестиваль, кіно чи театральний. Лунали різні мови – польська, німецька, українська… Пан у темно-синьому котелку з високою тулією та муаровою стрічкою стояв, піднісши вгору ціпок, вітав когось на хіднику. Це був гід, очевидно, що гід, він так кликав свою туристичну групу, вів екскурсію у вигадливому вбранні за модою початку двадцятого століття. Кожен другий чоловік на площі мав вуса, штучні, наклеєні. Майже усі були вбрані у білі сорочки з довгим рукавом, у камізельки та маринарки. Дехто у самих камізельках, але майже усі у краватках, з кишеньковими годинниками на ланцюжках. На головах – канотьє, котелки, капелюхи і кепки… Усі походжали повільно, ніхто не квапився, позираючи на молодих жінок, що пострілювали очима з-під вигадливих капелюшків. Коли бачили знайомих, зупинялися поромансувати, для свого задоволення, до стриманої радості чарівних пань.