Віялом газет, притиснутих до грудей, зачепив Марка хлопчина, з вигляду не старший років десяти. Власник деренчливого голосу й бадьорих інтонацій. Малий завзято вигукував: «Кур’єр львовський полудньовий»! Дві жінки, з вигляду прачки, з плетеними кошиками, наповненими прасованою білизною, стрімкою ходою обігнали Марка, одна схвильовано переповідала іншій трафунок: на вулиці Блонній із возу, що розвозить білизну, вчора вкрали сорок скатертин, половина з них належить пані Дануті Вольській, вони й позначені відповідними літерами. Слухачка щоразу, після кожної подробиці зухвалого злочину, схвильовано зойкала й затискала вільною рукою рота.
Два голодні міщухи спостерігали, присунувшись мало не впритул до вітрини, як за склом м’ясної крамниці череватий червонопикий крамар, підв’язаний білим фартухом, різав вудженину, схилившись над хитрою машинкою: закладав у неї шинку, крутив ручку, і машинка різала м’ясо тоненькими скибками. З мармиз міщухів було зрозуміло, що їм аж носи викручувало від запаху, вони не в змозі були відвести погляди від захопливого дійства. Якийсь рух угорі, над будинком, відволік Марка – він був змушений задерти голову й навіть відступити, аби роздивитися як слід, що там за кам’яним орлом, на картуші будинку. Якась наче тінь промайнула, схоже, від кінокамери. Так от вони звідки знімають! І то, мабуть, історичний фільм. Або рекламний ролик для промоції туристичного міста.
Жодного разу, поки Марко обходив площу Ринок по периметру, жодного разу він не згадав про Світлану. А тут, під будинком з орлом нагорі, раптом сяйнуло: Світлана! І стало йому шкода, так шкода, що її немає зараз поруч, що він не може розділити з нею все, що бачить та чує, що нема кому зараз сказати: дивись, дивись! І перезирнутися. Він згодом розповість їй про цю дивну прогулянку, але його розповідь виглядатиме наче вигадка або сон, Світлана слухатиме його зі своєю іронічною усмішкою, вона не повірить. А ще він подумав, що її напівжартівливі докори у його нерішучості мали-таки під собою певний ґрунт. Бо як він мав вчинити кількома днями раніше? Сказав би: збирайся, я замовляю квитки, їдьмо нарешті! Ми ж так хотіли до Львова удвох!
– Гей, послухайте…
Дівоче обличчя визирнуло й сховалося за театральну тумбу, за край афіші, задертий скрученою руркою. Опера Вагнера «Лоенгрін». Великий міський театр.
Марко ступив вперед, назустріч – його одразу вхопила дівоча рука, безцеремонно втягнула за тумбу.
– Допоможіть, будь ласка! – прошепотіла дівчина.
Вона ледве стримувала сміх, навіть кусала собі нижню губу, аби не розсміятися. Біла довга сукня з чорним атласним пояском, капелюшок, жива квітка над чолом.
– Проведіть мене до межі зони. Можете? Вас це не надто обтяжить? У нас тут, розумієте, ще й квест із друзями. Я маю дійти майже до короля Данила… Неодмінно у супроводі дивака, тобто особливого з вигляду чоловіка, нестандартного. – Вона кинула погляд на його джинси та вітрівку. – Такого, як ви. Не ображаєтесь?
– Квест? – перепитав Марко.
– Ну квест… – протягло мовила дівчина у нетерпінні. – Стара забута гра. У неї вже років двадцять мало хто грає. А ми от захопилися. Це моє чергове завдання, бачите, у записці? Усе має бути по-старому: папір, кілька слів, написаних від руки. Такі правила. Я щойно цю записку отримала. Тепер самій не можна пересуватись, лише… з диваком. А наступна записка чекає на Галицькій, на порозі кравецької майстерні, неподалік від пам’ятника Данилу Галицькому. Поможіть, прошу…
Марко мовчав, бо надто багато хотів запитати. Що ж це усе значить?
– Виведіть мене із зони, – напосідала дівчина, навіть за рукав його смикнула. – Час пішов.
Марко узяв руку дівчини, заклав собі за лікоть, і вони вийшли удвох зі свого сховку.
– Туди! – Дівчина кивнула, вони рушили за двома огрядними панями у розлогих капелюхах із павичим пір’ям і обігнали їх неквапний хід.
– Зйомки? – нейтральним голосом поцікавився Марко.
– Можливо, – охоче підтакнула дівчина. – Сьогодні тринадцятий рік. Усі в системі, окрім вас. – Вона усміхнулась. – Наплутали щось?