Привіт, Злато!
Насправді я не збиралася тобі відповідати, але не стрималася, пробач. Знаю-знаю, цим самим я порушила правила тієї довбаної мотиваційної програми, але ж і ти їх порушила, коли вирішила відкрити листа, аби вкласти туди знимку. До речі, ти можеш відправити її мені наступним листом, якщо хочеш. А я відправлю свою – тобі ж, певно, цікаво, який вигляд матимеш у двадцять чотири роки? Домовилися? Бо, розумієш, так склалося, що в мене після переїзду не залишилося жодного фото з твоїх часів, тож я із задоволенням глянула б на тебе, тобто – на себе, дев’ятнадцятирічну…
Р. S. Можеш не хвилюватися щодо Львова – схоже, я застрягла тут довіку.
Переїзд? Світлина? Львів? Усе зійшлося, усе відшукалося в цьому красивому, каліграфічному, до болю її почерку – хоч і зі слівцями, яких Злата досі не вживала. Але минає час і люди змінюються… Вона зміниться? Мабуть. Однаково це подарунок долі! Вернувшись додому, Злата негайно всілася писати відповідь, дістала й додала до листа обрану світлину. Згодом отримала нове послання з майбутнього – без фото, щоправда, але з цінними підказками, як краще підготуватися до заліку з політології…
Залік вона склала блискуче. Ця майбутня – просто диво! І між ними зав’язалося листування. Злата з майбутнього охоче відповідала, вони зробилися близькими, наче сестри, поміж них існувала тільки єдина заборона – Златі теперішній не можна було нікому розповідати про їхнє спілкування. Ні, вона розуміла: усе, що відбувається, – ненормально, але спинитися вже не могла. Її більше не турбувало, як же так склалося, що в неї виник зв’язок із майбутнім. Набагато важливіше те, що вона може поставити собі майбутній будь-яке запитання і тим самим уникнути прикрих помилок, зробити все правильно.
У неї розпочалося нове життя. Чи не щодня Злата бігала на пошту – відправляла й отримувала листи, «консультувалася» з собою майбутньою з найменших дрібниць, сліпо виконувала усі поради й забаганки. Її навіть не насторожило те, що майбутня так і не надіслала своєї фотографії, називаючи щоразу нові причини й перестороги. Так само не зауважила, що та Злата з майбутнього якась трохи цинічна і ніби зла. Яка різниця? Усі ми живі люди. Головне, що їм цікаво разом, вони потрібні одна одній. Дівчина була переконана – в неї усе під контролем. Коли ж Марійка якось наважилась і запитала, чи все гаразд, Злата чомусь не стрималася – зірвалася і накричала на неї. Такого раніше не бувало. Але все колись трапляється уперше, до вечора дівчата замирилися.
Незабаром сесія. І відмінниця Злата, яка завжди сумлінно готувалася до всіх іспитів, розуміє – немає чого «зубрити» увесь річний курс, якщо можна просто дізнатися в майбутньої, які запитання їй випадуть, і підготуватися лише до них.
Іспити вона склала на «відмінно», не доклавши до того жодних зусиль. За порадою майбутньої, влаштувалася позаштатним кореспондентом до одного з місцевих видань, у неї з’явилися власні гроші, вона почала модно вдягатися, переїхала з гуртожитку до затишної найманої квартирки на Городоцькій. Шеф-редактор був просто у захваті від роботи новенької журналістки – дівчині лише дев’ятнадцять років, а її статті вражають високим рівнем аналітики і тією стилістичною зрілістю, яка рідко притаманна репортерам-початківцям. Той, хто пише такі матеріали, мусив би мати більше років та досвіду…
Усе, за що б вона не взялася, їй чудово вдавалося. Друзі та рідні помітили, що Злата змінилася – стала кращою, успішнішою, сильнішою – і в той же час ніби замкнулася в собі. Левко теж помітив. І Марійка. І Львів. Та всі мовчали. Тільки от Роман не змовчав. Якось випадково зустрілися у місті, він спитав, як справи. «Добре» , – безтурботно кинула у відповідь. Не повірив. Нахилився до неї і прошепотів: «Я ж бачу, щось змінилося. Злато, ти в біді?» Вона розвернулася на підборах і пішла геть. Потім іще кілька разів перетиналися на різних міських заходах, віталися, він запрошував на каву. А Злата щоразу відмовлялася – в неї не було для нього слів. І все в неї добре, то він собі чогось навигадував. Психолог.
…Було добре, а ставало дедалі краще. На літо Злата не поїхала до батьків, як планувала. Послалася на нову роботу і зосталася у Львові, бо тут – ні, навіть не робота, не кохання, не місто, що без нього не жити і не дихати, тут – абонентська скринька , без якої вона вже не уявляла свого життя. Віддалилася й від подруг, від Марійки, подумаєш, велике діло ті подруги – коли вона має ту, яка ніколи не зрадить і не позаздрить, ту, з якою жодна подруга не зрівняється… Вона має себе. І ця нова Злата не робить помилок. Вона забула, що вчитися належить саме на помилках…
Єдиним, для кого ще залишилося трохи місця в ідеальному світі Злати, був Левко. І, звісно, Львів, як тло до її майбутнього «завтра» зі зразковою родиною та улюбленою роботою. Вони чудово вписувалися в її бездоганний світ. Поки що. Адже Левко справді кохав її – заради неї відмовився від закордонного стажування, про котре мріяв, відколи вступив до університету. А незабаром і освідчився.
Злата була на сьомому небі від щастя – усе за планом. Весілля – цього ж таки літа, квартира у Львові, куплена на батьківські гроші, навчання на заочному, робота…
Першою, з ким вона поділилася цією новиною, стала, звісно ж, Злата з майбутнього. Але… замість щирого листа із привітаннями теперішня Злата знайшла в абонентській скриньці коротеньку записку:
Не йди за нього.
Хутко відписала на звороті записки і вкинула до скриньки того ж таки дня:
Але в нас почуття одне до одного! Ми будемо щасливі разом, Левко нізащо мене не скривдить! Чи… скривдить?
Замість розповіді про шлюб із Левком, як того очікувала Злата, майбутня порадила їй звернути увагу на іншого чоловіка. Його звуть Роман, це той психолог, що вів мотиваційну програму, пов’язану з листами у майбутнє, і запрошував Злату на каву для відвертої розмови. Він небайдужий до неї, а ще має власну практику, розумний, харизматичний, досвідчений і… старший за неї на шістнадцять років. Він зможе подбати про Злату, не те що її одноліток Левко – ще зовсім хлопчисько, куди йому до шлюбу!
Я не кохаю Романа!.. -
заперечила дев’ятнадцятирічна Злата. Це вперше вона наважилася піти наперекір собі майбутній.
Його кохаю я. А ти – це я, ще не забула? Роби, як тобі сказано.
І жодного слова про те, як складеться життя з Левком. Ну хіба так можна? А Злата не готова чинити всупереч своїм почуттям, вона вимагає пояснень. І більше не вірить порожнім запевненням майбутньої, навідріз відмовляється виконувати її вказівки. Їй знову починає видаватися, що немає ніякої двадцятичотирьохрічної Злати, а все те листування – лише жорстокий жарт якоїсь людини, котра добре вивчила її життя і хоче змінити його на власний розсуд. От тільки хто ця людина? Ясна річ, це Роман, вона пам’ятає ті його багатозначні погляди й запрошення «на каву»!
Ні, це якась шизофренія. З неї досить. Злата припинила листування з фантомом, пристала на пропозицію коханого Левка і почала готуватися до весілля. Вона вибачилася перед батьками, про яких майже забула за час своєї «поштової» залежності, налагодила спілкування з Марійкою і знову зробилася… по-справжньому щасливою.
А майбутня засипала її абонентську скриньку благаннями повернутися, прислухатися до неї, щоб уберегтися від найбільшої помилки у своєму (їхньому одному на двох) житті. Часом Злата читала ті листи, але більше не відповідала на них. Утім, якось таки залишила у скриньці записку:
Якщо так хочеш повернути мене, надішли своє фото і скажи, як складеться моє майбутнє з Левком. Чому я не повинна виходити за нього? Що він зробить?
На кілька днів запала тиша. По тому надійшов короткий сумний лист:
Я не надсилатиму своєї знимки, вона тобі не сподобається. Так само не можу розповісти про долю іншої людини, це заборонено. Просто повір мені і зроби, як прошу. Та навіть якщо я переступлю через усе і скажу тобі про Левка, ти однаково не покинеш його, залишишся з ним до кінця. Тоді й моє життя буде зруйноване. Краще тікай від нього зараз, доки можеш.