– Можна й так сказати. Теж гра. Для великої кількості людей. Усі за тим сюди і їдуть, щоб потрапити у «Живу історію».
– А у вас гра у грі? Ваш квест, маю на увазі. Зрозуміло… А вбрання? Старі трамваї? Вози, авто, будинки… Як усе це робиться?
– Ви з дуба впали? – Дівчина розсміялася від душі. Вона сприйняла запитання Марка як влучний дотеп. – Програма! Кажу ж – програма запускається. Р-раз – і ви у системі, набуваєте вигляду відповідно до обраної епохи. І місто виглядає відповідно. За тим самим принципом перевтілюється усе навколо. Але лише у зоні, тобто у центрі міста. Все штучне, несправжнє. Бам-бам-бам – вдарить годинник опівночі, – і карета перетвориться на гарбуз.
– Але ж я залишився у своєму одязі.
– З вами трапився збій. Таке буває. Щось ви неправильно зробили, і от усі у тринадцятому році, а ви ні, хоча й у системі.
– Я теж у тринадцятому, – сказав Марко. – Хоча, знаєте, в один момент сипонуло по шкірі: а раптом я й справді у минулому?
– Зараз? Та ні, не хвилюйтесь. Насправді ми усі й далі у тридцять першому році. Хоча ваші джинси і курточка справді, знаєте, дуже дивні, наче у шафі пролежали років двадцять…
– Де ми? – зупинився Марко.
– Оце тепер? На вулиці Галицькій, проминаємо каплицю Боїмів. Бували тут раніше?
– Ви сказали – ми у тридцять першому році?
– Ну так. А де ми маємо бути?
– У дві тисячі тридцять першому році? – Марко розвернувся усім тілом, не зводячи погляду з обличчя супутниці.
– Так, – обережно погодилась дівчина, а тоді, ніяковіючи, зронила, налякавшись: – Дякую. Тут я вже сама. Приємного перебування у Львові!
До них уже наближався грубенький чоловічок, вийшов просто з крамниці, у вітрині якої були виставлені манекени з жіночим одягом. На шиї чоловіка погойдувався кравецький метр. Він подав дівчині шматок паперу та олівець, вона щось швидко написала на ньому й повернула йому. Він теж тицьнув їй у долоню згорнутий папірець, підморгнув Маркові, обтерши спітнілу лисину: чудова погода, авжеж?
– Стривайте, – сказав Марко. – Тепер ви мені допоможіть. До чого тут тридцять перший рік?
– Бо зараз тридцять перший рік, – повторила дівчина з терплячими, учительськими інтонаціями у голосі, наче зверталася до неуважного учня. – Дві тисячі тридцять перший рік. Ви у Львові. Берете участь у «Живій історії». У цій грі сьогодні липневий день тисяча дев’ятсот тринадцятого року.
Дівчина усміхалась, наче підбадьорювала нового знайомця, але її усмішка поступово згасла. Бо ж було очевидно, що чоловік не жартував, вираз його обличчя свідчив про те, що він щиро заскочений почутим.
– Слухайте… – Дівчина торкнулась його плеча. – А ви у якому році живете, як ви думаєте?
– Дві тисячі тринадцятому.
– Ні, – м’яко заперечила дівчина, – цього не може бути.
– То що ж я, з глузду з’їхав? Я, звісно, втомився, але не аж так. У мене проблеми на роботі… і в особистому житті, я приїхав до Львова, щоб перевести дух, перезарядити батарейки. Кави випити… Картатий плед і все таке, як каже моя дівчина. І щоб був дощ і лискуча бруківка… А тут у вас незрозуміло що робиться…
– Слухайте… Я ж таке оповідання колись читала. Про чоловіка, що приїхав до Львова з такими думками, з такими проблемами, як у вас. А тут на нього чекав повний сюр, тобто сюрприз. Я вже не пам’ятаю, що там далі й чим закінчилось… Назву лише пам’ятаю: «Ймовірність дощу нуль відсотків». Він на дощ сподівався, той чоловік! Усе мало бути за певною схемою. Він чекав одне, а отримав щось геть несподіване.
Марко витяг з кишені айфон. Жодної цяточки зони. Лише тоді очі дівчини зробилися круглими від здивування, лише тоді вона повірила цьому дивакові. Айфон переконав у тому, що чоловік каже правду. Він справді був людиною з минулого. Людиною з айфоном.
Але Марко їй не повірив. Він гукнув якогось жевжика з вихлястою ходою, вузькими вусиками під носом та намащеним лискучим чубом:
– Шановний! Який сьогодні день?
– Преподобних Томи та Акакія, – озвався перехожий, зупиняючись.
– А дата яка? Місяць? Рік?
Жевжик присвиснув:
– Та ж двадцяте липня тринадцятого року, пане.
– Тринадцятого?
– Тринадцятого року. Було зранку, а зараз, може, й ні, – засміявся молодик.
– Гаразд, нехай так. Що має статися наступного року? Ви ж маєте знати! Що станеться наступного року? Чотирнадцятого? Війна? – Він напосідав на жевжика, приступив до нього мало не впритул. Він мав дізнатися, що тут: гра? не гра?
Однак молодик легковажно повторив:
– Війна? Яка війна?
– Перша світова… Чотирнадцятий рік.
– Е, пане, до чотирнадцятого року ще треба дожити. А ви як хочете почути про майбутнє – онде папуга на патичку. Йдіть туди, вам пташка витягне папірчик із передбаченням, дізнаєтесь, що буде. Запитайте у нього, папуга усе знає.
Рука дівчини давно вислизнула у Марка з-під руки. Капелюшок збився набік. Дівчина забула, що поспішала. Марко кивнув їй, прощаючись, поплентався назад, на площу Ринок, до брами, з якої вийшов на площу. Вони усі дурили його. Для чого? Він зараз повернеться туди, звідки прийшов. Там усе мало бути, як годину тому, ось ключі у нього в кишені, мають бути й двері до них. Він зайде у браму, він повернеться у свій час.
Дівчина дивилася йому вслід. Він побачив це, озирнувшись, підніс руку.
Двері з рипінням подалися під його долонею, він зайшов у браму, обережно рухаючись у прохолодних напівтемних сінях, він забув, чи є тут сходки. Шукав – десь тут був портал із готичним обрамленням. Побачив його, він був замурований багато років тому, цей портал, і розписаний графіті вже не перший рік. Саме звідси Марко виходив на площу, але тут були тоді білі двері.
Чимшвидше у помешкання, таким було єдине бажання – чимшвидше туди, на канапу з кінського волосу. Прийти до тями. Випити, чорт забирай, кави. Лише у помешканні, зачинивши двері, Марко перевів дух, він тільки тепер відчув, як калатає серце. На мобілці була повна зона, він зрадів, побачивши це, набрав останній із вхідних номерів, йому дзвонили кілька годин тому.
– Алло! – бадьоро відповів жіночий голос. – Раді вас вітати! Стоматологічна клініка! Нагадуємо, ви записані завтра на прийом…
– Завтра? – перепитав Марко. – Яке у нас завтра число?
Реєстраторка відповіла.
– А рік який? – підпустив безпечно-жартівливу нотку Марко.
Жінка незворушно й слухняно дала відповідь.
– Буду! – весело пообіцяв Марко.
У світ поверталася гармонія. Марко був у своєму часі.
Він замовив по телефону, по дбайливо залишеному колегами номеру, велику піцу Діабло, ще й пиво, запитавши, скільки замовлення коштуватиме. Усе гаразд, ціна і гроші були ті самі, що й зранку.
Від пива та гострого смаку піци його розморило. Приліг на кілька хвилин, коли прокинувся, був вечір – і вийшов у місто… Зовсім в інше місто. У те саме, що існувало з ним в одному часі. Марко навіть трохи пошкодував, бо тепер уже міг собі це дозволити – шкодувати за втраченими можливостями. Якби, подумав, на площі Ринок і далі вирував тринадцятий рік, той, що сто років тому, то Марко пішов би зараз туди, куди не варто було зазирати, – у підозрілий шинок, де можна дістати по пиці, або запхав би носа у напівпідвал чи на піддашшя, де з настанням сутінок починається зовсім інше, приховане й небезпечне життя середмістя.
Площа Ринок була геть іншою. Там уже не бавились у ті історичні перевтілення, у прогулянки машиною часу. Марко затримався до ночі, він побачив дещо з того, що радили побачити знавці, він скуштував те, що варто було скуштувати, і все було відповідно до очікувань. Навіть дощ на відкритій терасі ресторану із полисками на бруківці.
Через два роки, у липні, Марко приїхав додому з-під міста Щастя. По ротації повернувся. Стягнув запилюжений, просякнутий потом та брудом камуфляж, скинув збиті берці. Дістав речі, які носив «на гражданці», вони наче стали більшими, наче з іншої людини. Так воно й було насправді, він повернувся іншим.
Світлана весь час була поруч, зазирала в очі, щось розповідала, якісь кумедні історії, і не ставила зайвих запитань. Він нічого й не міг би з себе видушити. Коли він ішов знайомими вулицями, бачив людей, чув їхні розмови, йому здавалося, що потрапив у якийсь інший, паралельний світ, в іншу реальність, в інший час.